УДК 378.937
ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ У ВИЩІЙ ШКОЛІ
І.П. Анненкова,
Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова (м. Одеса)
Розвиток студента як особистості, як суб’єкта діяльності є найважливішою метою і завданням системи вищої освіти і може розглядатися як її системоутворювальний компонент. Проте у сучасній вузівській практиці “розвиток” не завжди розуміється як комплексне завдання: існує явний і сильний дисбаланс у співвідношенні проблем інтелектуального і особистісного розвитку при безперечній перевазі першого аспекту. Більш того, проблема “розвитку” часто як завдання свідомо взагалі не ставиться, а проблема розвитку підміняється питанням про передачу знань студентам.
Між тим, вуз є соціальним інститутом і тому повинний готувати до життя. А життя – це не тільки академічні знання. Професійна підготовка не зводиться тільки до передачі знань про основи наук. Розвиток людини як особистості і суб’єкта діяльності обов’язково припускає: 1) розвиток інтелекту; 2) розвиток емоційної сфери; 3) розвиток стійкості до стресорів; 4) розвиток впевненості у собі й самосприйняття; 5) розвиток позитивного ставлення до світу й прийняття інших; 6) розвиток самостійності, автономності; 7) розвиток мотивації самоактуалізації, самовдосконалення.
Згідно з культурно-історичною концепцією психічного розвитку людини (Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, А.Р.Лурія) вищі психічні функції людини формуються в онтогенезі, у процесі засвоєння культури. Особистісні потреби, здібності, якості людини розвиваються у культурологічному просторі суспільства.
З іншого боку, відповідно до основного методологічного принципу психології – єдності свідомості і діяльності, розкритого у працях Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва, Б.Г. Ананьєва, Б.М. Теплова, Г.С. Костюка та інших – якості особистості виявляються і формуються в діяльності. Діяльність особистості як раз і є тим механізмом, який дозволяє перетворюючи сукупність зовнішніх впливів у власне розвиваючі зміни, у новоутворення особистості як продукти розвитку.
Культура реалізує свою функцію розвитку особистості, на думку В.А. Сластьоніна, тільки в тому випадку, якщо вона активізує, спонукає її до діяльності [3]. Чим різноманітніша і продуктивніша значуща для особистості діяльність, тим ефективніше відбувається оволодіння загальнолюдською і професійною культурою. Цей факт обумовлює необхідність реалізації у педагогічному процесі діяльнісного підходу. Його значення показав у своїх працях О.М. Леонтьєв. “Для оволодіння досягненнями людської культури, - писав він, - кожне нове покоління має здійснити діяльність, аналогічну (хоч і не тотожну) тій, яка стоїть за цими досягненнями”[2]. Ось чому, щоб підготувати студентів до різнобічної діяльності, необхідно в міру можливостей залучати їх до цієї діяльності.
Необхідність реалізації діяльнісного підходу в процесі розвитку особистості обумовлюється ще й тим, що, як зазначав С.Л. Рубінштейн [4], що виховання й навчання через емоційний вплив – дуже тонкий процес. Менш за все у розвитку емоційної сторони особистості припустиме механістичне спрощення. Необхідно пам’ятати, що можливо поставити собі усвідомлену мету що-небудь спостерігати, запам’ятовувати, продумувати і т.д., але неможливо собі поставити за пряму мету зазнати певного почуття. “Справжні почуття –переживання – наслідок життя”, - писав вчений. Вони не робляться, вони виникають, живуть і вмирають у залежності від ставлення людини до оточуючої дійсності, яка змінюється у процесі діяльності. Тому почуття неможливо викликати довільно, на замовлення, але їх можливо непрямо, опосередковано спрямовувати й регулювати через діяльність, в якій вони й виявляються, й формуються.
Діяльнісний підхід тісно пов’язаний з особистісним підходом, який означає орієнтацію в процесі конструювання і здійснення педагогічного процесу на особистість як мету, суб’єкт, результат і головний критерій його ефективності. Особистісний підхід потребує ставлення до студента як до унікального явища незалежно від його індивідуальних особливостей. Даний підхід потребує і того, щоб сам студент сприймав себе такою особистістю і бачив її у кожному з оточуючих людей. Особистісний підхід – це персоналізація педагогічної взаємодії, яка потребує відмови від рольових масок, адекватного включення в цей процес особистісного досвіду (почуттів, переживань, емоцій, відповідних до них дій і вчинків).
Реалізація цих підходів потребує переводу студента в позицію суб’єкта пізнання, праці і спілкування. Викладач і студенти мають виступати як суб’єкти педагогічного процесу і, що дуже важливо, рівноправні суб’єкти. Тобто йдеться при визнання рівності викладача і студентів у їхній людській сутності. Рівноправність студента як суб’єкта діяльності полягає у визнанні за ним права на активну роль у навчанні, на сприймання і реагування викладача на нього як на особистість (а не як об’єкт його діяльності). Це, у свого чергу, потребує реалізації полісуб’єктного (діалогічного) підходу, який витікає з того, що сутність людини значно багатша, різноманітніша і складніша, ніж її діяльність, і, що тільки в умовах суб’єкт-суб’єктних відношень, рівноправного співробітництва і взаємодії можливий гармонійний розвиток особистості.
Навчання у ВУЗі є специфічною формою спільної діяльності викладача і студентів. Вони не просто вступають у суспільні відносини, виконують спеціальні ролі, визначені їхнім офіційним статусом (роль викладача і роль студента), а є насамперед носіями суто людських якостей, потреб, мотивів. Тому їх діяльність має будуватися на гуманістичних, особистісно орієнтованих засадах, які забезпечили б їм можливість встановлення добрих, суто людських взаємин, розуміння одне одного, взаємоповаги. Така психологічна засада організації навчання створює передумови для конструктивного розв’язання дидактичних завдань. Ідеться не тільки про кількісні результати навчання студентів, а передусім про якісні показники, які характеризують життя особистості студента на занятті. Студенти вчаться з більшим інтересом, знижується рівень їхньої тривожності стосовно викладача, зростає їх упевненість у власних можливостях, задовольняються їх потреби у спілкуванні та самовираженні. Педагог не виховує, не вчить, а актуалізує, стимулює прагнення студента до саморозвитку, вивчає його активність, створює умови для саморуху.
Полісуб’єктний підхід оснований на вірі в позитивний потенціал людини, в її безмежні творчі можливості постійного розвитку і самоудосконалення. Важливо при цьому, що активність особистості, її потреби в самоудосконаленні розглядаються неізольовано. Вони розвиваються тільки в умовах взаємовідносин з іншими людьми, побудованих за принципами діалогу. Про діалогічну природу людської свідомості багато писали такі вчені, як Л.С.Виготський, М.М. Бахтін, В.С.Біблер, О.Т. Соколова. Можна казати, що весь розвиток особистості в цілому здійснюється в процесі власної діяльності через усвідомлення цієї діяльності і себе в ній у діалогічному емоційному контакті з іншою людиною [5].
Чому емоційному? Тому що емоції надають необхідні сигнали та імпульси для усвідомлення суперечностей і конфліктів, що неминуче виникають у житті і діяльності людини, зокрема, емоції іншої людини стають важливим джерелом зворотного зв’язку зі світом, в якому кожна людина шукає своє місце. Почуття близькості й довіри, що виникає в емоційному контакті, дозволяє людині повніше розкриватися і глибше усвідомлювати себе, бо тільки у діалогічному контакті з іншою людиною формується важливий механізм людського розвитку – рефлексія [5].
Нарешті, без емоційного довірливого контакту неможлива істинна передача моральних цінностей. Як зазначає І.Д. Бех, “без цієї умови важко розраховувати на успіх всього виховного процесу в цілому, оскільки за байдужих чи негативних взаємин психологічна ефективність навіть витончених виховних впливів буде мінімальною. Все мистецтво ефективної психологічної дії, і виховної, зокрема, полягає в тому, щоб створити у вихованця такий психологічний стан, щоб він був внутрішньо готовим чи бажав прийняти цю дію”[1]. Отже, емоційний контакт є запорукою встановлення позитивних відносин співробітництва в системі “викладач – студент”, який максимально забезпечується особистісним ставленням і діалогічним типом спілкування.
У цей же час саморозвиток особистості залежить від ступеня індивідуалізації й творчої спрямованості педагогічного процесу. Дана закономірність складає основу принципу індивідуально-творчого підходу. Він припускає мотивацію навчальної та інших видів видів діяльності, організацію саморуху до кінцевого результату. Це дає можливість студентові зазнати радість від усвідомлення власного росту і розвитку, від досягнення власних цілей. Основне призначення цього підходу виявляється у створенні умов для самореалізації особистості, виявленні (діагностики) і розвитку її творчих можливостей.
Отже, розвиток особистості студента, як суб’єкта діяльності є найважливішим завданням системи вищої освіти, вирішення якого має ґрунтуватись на реалізації діяльнісного, особистісного, полісуб’єктного, індивідуально-творчого підходів до організації професійної підготовки майбутніх фахівців.
1. Бех І.Д. Спілкування як загальна психологічна основа виховання особистості // Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах (Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді). – Зб. наук. пр. – К.: Пед думка, 2000. – С.10-17.
2. Леонтьев А.Н. Деятельность, сознание, личность. – М.: Политиздат, 1977. – 304 с.
3. Педагогика / В.А. Сластенин, И.Ф. Исаев, А.И. Мищенко, Е.Н. Шиянов. – М.: Школа-Пресс, 1997.
4. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб: Питер Ком, 1999.
5. Холмогорова А.Б., Гаранян Н.Г. Культура, эмоции и психическое здоровье // Вопросы психологии. – 1999. - №2. – С.61-74.