УДК 325.561.005
Значення курсу історії України у підготовці фахівців негуманітарного профілю
Л.П Громова,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
Приєднання нашої країни до Болонського процесу, як відомо, має на меті інтеграцію системи освіти України в систему європейських стандартів освіти. Варто нагадати, що, підписуючи спільні документи, країни-учасниці одночасно домовились, поважаючи відмінності у культурі, мові, національних освітніх системах, проводити політику міжурядового співробітництва та взаємних консультацій. Однак мусимо визнати, що сьогодні чомусь не чути голосів про "український вектор" нашої освіти, про необхідність збереження її національного характеру в процесі європейської інтеграції. Для підтвердження цього міркування звернімо увагу на гуманітарну складову навчального процесу наших ВНЗ.
Відповідно до листа Міністерства освіти і науки України від 17 червня 2002 р. № 1/9 - 304 до переліку навчальних дисциплін циклу гуманітарної та соціально-економічної підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня "молодший спеціаліст" входили: основи філософських знань, культурологія, фізичне виховання, українська та іноземна мови (за професійним спрямуванням), основи правознавства, історія України, соціологія, економічна теорія (мінімальна кількість - 756 годин, або 14 кредитів). Отже, передбачалась грунтовна гуманітарна підготовка майбутніх фахівців.
Безумовно, приєднання України до Болонської процесу ставить питання про певну трансформацію української соціогуманітарної освіти в напрямку відповідності європейським критеріям і стандартам. Між тим, деякі чиновники від освіти, а також частина ректорів негуманітарних вузів зрозуміла факт приєднання України до Болонської конвенції як початок фронтального наступу на гуманітарну складову навчального процесу з метою її поступової повної (або часткової) ліквідації. Першою жертвою такої "трансформації по-українські" має стати, наскільки я зрозуміла, дисципліна "Історія України".
На шпальтах газети "Освіта", деяких інших видань час від часу з’являються матеріали, в яких в різних варіаціях ставиться питання: "Чи доцільно вивчати у ВНЗ історію України, штучно переобтяжуючи студентів, якщо в середній школі на вивчення цього предмета відводиться загалом до 250 годин, а у вищій - всього 108, причому аудиторних з них - 56 або й менше?". На це питання різні автори дають відповідно різні, часто діаметрально протилежні відповіді. Тому мета цієї статті полягає в тому, щоб, спираючись на власний педагогічний досвід, викласти аргументи на користь викладання історії України у вищій школі.
Вивчення історії України в школі починається в середніх класах, має накопичувальний, фактологічний характер, ведеться з урахуванням психології дитини середнього віку. Процес вивчення розтягнутий у часі на кілька років, що часто не сприяє створенню цілісної картини історичного процесу на українських землях з найдавніших часів до сьогодення. Викладаючи українську історію середніх віків школярам 7-8 класу вчитель не ставить і не може ставити перед ними завдання розібратися у складних і суперечливих процесах державотворення, відслідкувати державотворчі тенденції подальшого періоду бездержавності. Отже, середня школа закладає фактологічну базу, спираючись на яку викладач вищої школи має вирішувати інші завдання.
Викладання історії України у ВНЗ має, на мій погляд, такі суттєві відмінності:
1. Узагальнюючий характер. Спираючись на фактологічну базу, закладену середньою школою, викладач ВНЗ повинен дати студентам загальне уявлення про історичний процес на українських землях з найдавніших часів до сьогодення, виявити основні тенденції історичного розвитку, показати місце України в контексті загальноєвропейської історії.
2. Більш високий науковий рівень, який, як правило, визначається кваліфікацією викладача, наявністю у нього наукового ступеня, його особистою участю у наукових розробках кафедри.
3. Світоглядний характер. Формування громадянської позиції починається, безумовно, з дитинства, але вирішальним етапом її формування стають саме роки юності, і, відповідно, на цей процес можна і потрібно впливати.
Аксіома: школа (в тому числі і вища) має виховувати патріотів. Це особливо актуально для нашої молодої держави, оскільки:
· 74 роки існування Радянської влади тривав процес руйнації українського культурно-історичного цивілізаційного коду і національно-культурної системи цінностей, пріоритетів і норм, формувався комплекс меншовартості;
· на сучасному етапі історичного розвитку засобами масової інформації ведеться широкомасштабна кампанія фетишизації досягнень “розвинутих країн”, західного способу життя, нав’язування західних життєвих стандартів;
· на грунті духовної деградації суспільства поширюється епідемія антиінте-лектуалізму, оккультизму. Історія України ще не бачила такої кількості шарлатанів, які за допомогою засобів масової інформації руйнують свідомість суспільства.
Все це призводить до глибоких порушень в історичному наслідуванні соціальних і моральних норм, породжує кризу ціннісно-змістовної, культурної і національної самоідентифікації. Про це, між іншим, свідчать результати багатьох соціологічних опитувань, зокрема у східних регіонах нашої держави.
Так, за результатами соціологічного опитування серед студентів старших курсів російськомовних регіонів - Криворізького державного педагогічного університету, Харківського педуніверситету ім. Г.С. Сковороди та Миколаївського педінституту, яким було охоплено 610 студентів, сучасний стан сформованості національної свідомості майбутніх вчителів має такий вигляд: 55,1% опитаних (а з них 83% - українці за походженням) не усвідомлюють себе часткою нації. На запитання "Чи властива Вам така риса національної самосвідомості, як вірність Україні?" - із 241 відповіді позитивною виявилась одна. Жоден з учасників анкетування не назвав такі визначальні риси національної самосвідомості своїх товаришів, як патріотизм та почуття національної гідності. За результатами опитування, 19,1% тих, хто брав участь в анкетуванні, вважають українців, що сповідують національну ідею, людьми примітивними за інтересами, потребами і світоглядом [1].
Виникає питання: чи не зарано відмовлятися від такого важливого інструмента формування національної самосвідомості, як курс історії України у вищих навчальних закладах?
1. Рідна школа. – 2001. - № 3. – С.22.