УДК 37.013 (477)

Гуманізація освіти та її вплив на формування сучасного інформаційного суспільства

Сащак Н. І.
м. Івано-Франківськ,
Україна

 

Питання гуманізації і гуманітаризації освіти не нові у педагогічній науці й практиці і вимагають істотних змін характеру відносин між студентом і викладачем, організації навчально-виховного процесу. Дефіцит гуманності породжує бездуховність освіти зокрема та усього суспільства в цілому. Під тиском індустріального, технічного і ринкового розвитку суспільства освіта втрачає гуманістичний зміст (тобто орієнтацію на розвиток особистості) і перетворюється на вивчення вузького спектра професійних знань і вмінь. Але освіта в її гуманістичному розумінні – це не просто навчання. Завдання освіти простіше порівняно з проблемою виховання людини у всій повноті її життєдіяльності. Дегуманізація освіти є водночас і дегуманізацією суспільства, так як людина починає функціонувати у знедуховленому суспільстві.

Освіта сьогодні – це не лише передавання молодій людині певної суми знань про суспільство, природу, людину та її погляди і мислення, а виховання інтелектуально розвиненої, творчої особистості, формування в неї загальнолюдських, моральних цінностей і переконань, ідеалів, звичок, прагнень і почуттів.

З гуманізацією навчально-виховного процесу пов’язана потреба студентської молоді у зацікавленості в об’єктивному оцінюванні їхньої праці, подоланні вічного страху перед негативною оцінкою. В об’єктивності оцінювання слід вбачати його гуманізацію, яка передбачає повноцінну реалізацію його основних функцій – навчальної, коригуючої, стимулюючої, виховної, контролюючої.

Гуманізація навчання і виховання поступово наближається до розв’язання проблем відродження духовності. Це складна і неоднозначна проблема. Навчання і виховання, побудовані на християнській моралі, можуть стати основою моральної стійкості молоді. Дорога до гуманізації – це пряма дорога до Бога. У християнстві закладений найвищий рівень людяності, який визнає найбільшою цінністю людську особистість.

Духовний світ людини формується не лише за рахунок морального, естетичного чи релігійного пізнання світу, а й за рахунок науковості. Наука не може стояти осторонь у цій духовності. Духовність у сучасному світі – це наукові знання, вміння розібратися у світі, в якому ми живемо.

Пафос гуманізації полягає в тому, що вона спрямована на майбутнє людини, утверджуючи тезу, що все залежить від її власних зусиль, власної активності, що спираються на силу розуму.

Гуманізація освіти вимагає від викладача прийняття студента таким, яким він є. Викладач повинен пройнятися почуттями і переживаннями, виявити щирість і відвертість. Основним мірилом спілкування повинно бути: ні особисті амбіції, ні авторитет викладача, ні мета досягнення знань за будь-яку ціну не повинні підпорядковувати інтереси молодої людини, пригнічувати її особистість. Тільки віра і любов допоможуть впоратися із завданнями виховання [2].

Українська нація завжди була високодуховною християнською нацією. Духовність нашого народу завжди базувалася на ідеї, що в основі всього лежить Любов. Любов до всього сущого, любов до ближнього, любов до Бога, що сам є Любов.

Видатний український філософ і поет Григорій Сковорода стверджував, що любов благотворно впливає на стосунки між людьми, вона лікує душу людини. Коли людина щось любить, то її серце радіє, веселиться. І дуже страшною образою, вбивством людської душі він вважав розтління людини в думках і в її серці.

В історії християнства були і перемоги, й поразки. Це стосується і України також. Роки панування комуністичної ідеології, коли християнська віра переслідувалась, заборонялася, негативно вплинули на моральність нашого народу. Багато українців відійшли від християнської моралі, втратили християнську віру, що призвела до занепаду їхнього духовного світу, що, в свою чергу, породило психологічну нестабільність. Ознаками людини бездуховної є аморальність, байдужість, цинізм, ледарство,задоволення своїх тілесних потреб, прагнення до матеріального збагачення, кар’єризм. А занепад моралі, як відомо, веде до економічного занепаду, що ми зараз і переживаємо [4].

Постає питання, чому ж український народ, маючи глибоке духовне коріння, втратив духовну спадщину попередніх поколінь, відвернувся від мудрих настанов наших духовних світочів і поводирів, таких як Г.Сковорода, Т.Шевченко, П.Юркевич та інших. Ще й зараз багато наших співвітчизників мріє про заокеанське сите життя, вклоняється заокеанським місіонерам, захоплюється усім чужим! Це все наслідки багатовікового рабства, адже відомо, що всі, хто хотів панувати на нашій землі, викорінювали, винищували нашу культуру, самобутність, мову, прищеплювали нам почуття меншовартості, яке глибоко вкоренилося в нашій свідомості. Навіть зараз, коли Україна де-юре стала незалежною державою, ми все ще не можемо звикнути до думки, що ми господарі в своєму домі, самі несемо відповідальність за своє життя.

Наше суспільство переживає зараз глибоку духовну кризу. Зробивши своїм пріоритетом матеріальний бік життя, захопившись технічним вдосконаленням, людина сама того не помітивши, занедбала духовне, внутрішнє. Дбаючи про здоров’я тілесне, прагнучи запобігти хворобам фізичним, ми захворіли духовними недугами, які проявляються у нехтуванні духовними цінностями: національними звичаями, традиціями, мовою, забувши, що «мова та і ті слова» дані нам від Бога. Вулиці наших міст, книжкові полиці, телеефір, пресу тощо заполонила чужа мова, чужа інформація, чужа музика, чуже кіно, чужі ідеї. Ця духовна хвороба інфекційна і ще більш небезпечна, ніж фізична, бо не може бути здоровим тіло, якщо слабий дух.

Завжди ставлення народу до різної мови, як до святині, було показником високої духовної нації. Давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. На думку Ліни Костенко, наше суспільство майже всуціль варварське, адже мова є обличчям народу, а це обличчя дуже спотворене. І в цьому сенсі держава повинна «мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців», щоб виправити ситуацію.

Народ складається з окремих особистостей, індивідуумів, які є членами суспільства. Мова народу – це його дух, а дух народу – це його мова, – говорив В. фон Гумбольдт. Українська мова завжди відрізнялась цнотливістю, високою культурою. В основі мовлення нашого народу лежать такі загальнолюдські та морально-етичні цінності, як доброзичливість, лагідність, шанобливість, толерантність. Гуманна насиченість слова підкреслює потребу людини в духовному піднесенні. Так вважали дослідники української народної творчості, такі як М.Максимович, П.Куліш, В.Гнатюк та інші.

Саме вивчення рідної мови підвищить духовність, культуру родинних взаємин, освітній рівень всієї сім’ї, внаслідок чого зросте матеріальний добробут.

Хочеться вірити, що молоде покоління, якому належить будувати справді незалежну Українську державу, обере високу духовність, моральність, прагнутиме до постійного духовного очищення та самовдосконалення, адже відомо: якщо людина не прагне до внутрішнього самовдосконалення, то вона неминуче деградує.

Духовні цінності повинні зайняти належне місце в усіх сферах людського життя,бо саме духовні начала є основою життєдіяльності людини. І тут велику роль повинна відігравати не тільки релігія, а й держава і насамперед освіта, яка закладає фундамент усіх сфер людського життя [3].

Перед сучасною цивілізацією постає ряд актуальних проблем, для вирішення яких першочергового значення набувають проблеми гуманізації та гуманітаризації освіти, науки, культури, суспільного життя.

В Україні з 1994 р. діє Державна національна програма «Освіта: Україна XXI століття», визначальними напрямами якої є гуманізація та гуманітаризація освіти в нашій державі.

Кризові ситуації і глобальні суперечності в суспільстві ставлять під сумнів саму можливість існування людини.

Тому необхідною умовою виживання людства слугує гуманізація відносин в суспільстві, на міжнародному рівні, створення нової освітньої парадигми, нової етики, основоположними принципами якої є гуманізм, свобода вибору, толерантність тощо.

 

Що ж таке гуманізація освіти?

1)     центральна складова нового ідеологічного мислення, яка передбачає перегляд, переоцінку виховних компонентів педагогічного процесу у світлі їхньої людинотворчої думки;

2)     гуманістичний напрям в педагогіці, олюднення, утвердження особистості як найвищої соціальної цінності, прагнення виховувати людину з усіма атрибутами, що належать феномену людства [5].

Гуманізація освіти спрямовує наукову діяльність на людину як вищу цінність, на подолання технократичних тенденцій, дотримання принципів екоцентризму.

Утвердження людини як найвищої соціальної цінності, найповніше розкриття її здібностей, забезпечення пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонія стосунків людини і довкілля, суспільства і природи є основним змістом гуманізації освіти.

Гуманізація освіти передбачає всебічний розвиток особистості, засвоєння і використання  гуманітарного знання як засобу гуманізації життя, активне застосування досягнень культури, історії, різних сторін суспільного буття та свідомості.

Гуманізація освіти в цілому передбачає:

·        визнання людської особистості основним багатством суспільства;

·        значне підвищення рівня освіти, перетворення процесу набуття освіти в безперервний процес самовдосконалення людини;

·        розвиток елементів нової етики, яка розглядає суспільство як гармонійне поєднання людини і колективу, суспільних і політичних інститутів;

·        розвиток громадянського суспільства.

Відповідно до цього гуманізм – це вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства, вільну у своїй самореалізації особистість [4].

 

Висновки

Іншими словами, „гуманізація – це процес одухотворення, олюднення усіх умов життя і праці, усього змісту навчально-виховної діяльності,всіх видів і форм відношень, що складаються в освітянських закладах. Процеси гуманізації значно масштабніші, значно складніші; це процеси морально-психологічної перебудови людини, внутрішньої переорієнтації системи духовних цінностей, усвідомлення власної гідності і цінності іншої людини, формування почуттів відповідальності і причетності до минулого, сучасного і майбутнього.” [1]

Також можна погодитьсь з твердженням, про те що : «Будь-яка професія – це фундамент людської долі, і він має бути досить глибоким і міцним для того, щоб тримати на собі всю людину в цілому, а не бути підпорою для якоїсь однієї функції».[1]

 

Література

1.      Буяльська Т. Гуманізація освіти – вичерпане гасло і (не) виконане завдання? // Освіта. – 21-28 червня. – 2006. – С.4-5.

2.      Гірний. Аксіома навчального плану // Шлях освіти. – №3. – 2001. – С.8-13.

3.      Гогомохин С.П., Литвинова Т.Е. Системный подход к формированию ориентации на общечеловеческие духовные ценности, социальное и гуманитарное мышление. – М., 1998.

4.      Гриб В.І., Смоляр Л.Ю. Орієнтація на загальнолюдські цінності як умова виживання людства. – К., 1999.

5.      Романенко М.І. Гуманізація освіти: концептуальні проблеми та практичний досвід: Наукова монографія. – Дніпропетровськ: Промінь, 2001.

6.      Сидоренко В. Термінологічний словник «Основи педагогічної творчості і майстерності» // Відкритий урок. – №21-22. – 2005. – С.28-46.