УДК 348.147
К. Є. Балабанова,
Інститут вищої освіти АПН України (м. Київ)
Вища технічна освіта завжди визначала й нині визначає довгостроковий економічний розвиток країни, виступає активним учасником розроблення та впровадження новітніх технологій, забезпечує науково-технічний рівень практично всіх галузей економіки. Тому реформування вищої технічної освіти України є одним із пріоритетів державної політики у зв’язку з приєднанням нашої країни до Болонського процесу.
Сучасний стан розвитку технічної освіти характеризується не тільки збільшенням обсягу та розширенням тематики науко-дослідних робіт, але й підвищенням ролі наукової діяльності вищої технічної школи у загальнодержавному масштабі. Для технічної освіти характерна інтенсивна зміна репродуктивної технології навчання на креативну (інноваційну), а також чітке розподілення цілей та змісту освіти на освітній та професійний компоненти, перший дає знання, другий – вміння, котре є основою для отримання кваліфікації.
Нагадаємо, що Болонська система (єдині стандарти освіти для європейських країн) передбачає двоступеневу систему освіти – здобуття звань бакалавр (визнається як рівень вищої освіти на ринку праці) і магістр, оминаючи будь-які проміжні ступені. Отримавши звання магістра, можна продовжити навчання та здобути ступінь доктора філософії, еквівалентом якого в Україні нині є кандидат наук [3].
Сьогодні в системі вищої освіти відсутня цільова державна програма щодо підготовки магістрів, і це є великою проблемою. Як правило, вищим навчальним закладам належить другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, а саме це має бути основою елітної університетської підготовки. Це автоматично визначає другорядність університетської науки як у системі державних пріоритетів, так і в принципах її фінансування, що суперечить світовій практиці. В результаті суттєво знижується науковий рівень педагогічних колективів, наукових шкіл, дослідницьких центрів вищих навчальних закладів. В той же час технічна освіта без науки нежиттєздатна і неповноцінна.
Згідно зі ст. 8 Закону України «Про вищу освіту» (№ 2984-ІІІ від 17 січня 2002 року), магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності [7].
На сучасному етапі ступенева система освіти в Україні регламентується «Положенням про освітньо–кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)», яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 65 від 20 січня 1998 року [13].
Магістр (лат. мagister – начальник, голова, учитель) – у Стародавньому Римі – посадова особа; пізніше в Європі – голова світських і церковних установ; у деяких країнах учений ступінь, середній між бакалавром і доктором наук [6].
Підготовка магістрів у системі вищої освіти спрямована на створення умов для творчого розвитку обдарованої особистості і підготовку фахівців за одним із функціональних напрямів діяльності: науково-дослідним (творчим), науково-педагогічним, управлінським (виробничим). Кваліфікаційна робота магістра, що виконується під час навчання у магістратурі, має передбачати проведення наукових досліджень (творчих розробок) з проблем відповідної галузі.
У зв’язку з динамікою сучасного ринку праці, необхідністю орієнтації магістрів на його конкретні сегменти та з метою максимально ефективного використання науково-педагогічного потенціалу вищих навчальних закладів Міністерство освіти і науки пропонує здійснення підготовки магістрів не за спеціальностями, а за напрямами підготовки та освітніми програмами. Перелік спеціальностей магістрів взагалі стає зайвим, окрім специфічних категорій та інтегрованих магістерських програм. Національна рамка кваліфікацій може визначати можливі кваліфікації для магістрів певного напряму підготовки, а вже вищі навчальні заклади обиратимуть одну чи дві з них для своїх магістерських програм. Існує пропозиція МОН присвоювати кваліфікації за класифікатором при здобутті повної вищої освіти (бакалавра), а для магістрів формулювати кваліфікацію як назву рівня та напряму або освітньої програми. Цілком можливим видається формулювання кваліфікацій магістрів не за професійними назвами робіт, а за формулою: «магістр з (назва програми)» [14].
У лютому 2010 року вийшов наказ Міністерства освіти і науки України про Концепцію організації підготовки магістрів в Україні. Відповідно до нової концепції підготовки магістрів освітні програми підготовки магістрів будуть поділені на: дослідницькі ( поглиблення досліджень в одній з наукових галузей – 2 роки навчання), професійні ( розвиток професійних та формування управлінських компетенцій – 1,5 роки навчання), кар’єрні (покращення теоретичних і практичних знань для кар’єрного зростання та підготовки до управлінської діяльності – 1-1,5 роки навчання) [10].
Кар’єрний магістр – це формат післядипломної освіти. Магістри дослідницької програми є потенційними винахідниками та вченими. Їх програма включає більшу кількість «наукових» годин. Магістри професійної програми набувають більше професійних та управлінських компетенцій.
Якщо професійний магістр виявить бажання закінчити дослідницьку програму, необхідно буде провчитися ще від півроку до одного року.
Відповідно до класифікації програм, МОН України пропонує ввести дипломи професійного, дослідницького та кар'єрного магістра. Усі раніше здобуті дипломи магістрів слід кваліфікувати як професійні. Винятками можна вважати магістерські дипломи дворічних програм денної форми навчання. Важливість цього розподілу починається з необхідності відділити підготовку майбутніх наукових і науково-педагогічних працівників, а також посилити практичну спрямованість професійних магістерських програм [12].
Щоб вирішити проблему організації процесу навчання, яка полягає в тому, що при напруженому розкладі навчальних занять магістрант обмежений у часі на науково-дослідну роботу, МОН України також пропонує подовжити нормативний термін навчання магістрів з усіх напрямів до 1,5 - 2 років (як зафіксовано в проекті Закону України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про вищу освіту») [7]. Також це збереже визначену в документах Болонського процесу сукупну тривалість навчання на двох циклах не менше 300 кредитів, тобто 5 років.
Сучасна підготовка магістрів містить теоретичне навчання (нормативні та вибіркові дисципліни), практичну підготовку та магістерську роботу (науково-дослідна робота).
Своєю атестаційною роботою магістр повинен продемонструвати здатність творчо мислити; володіння методами і методиками досліджень; здатність до наукового аналізу отримання результатів; уміння оцінювати можливості використання отриманого результату у науковій та практичній діяльності; володіння сучасними інформаційними технологіями здійснення досліджень.
В результаті виконання науково-дослідної частини програми, магістр повинен вміти:
¾ проводити бібліографічну роботу із залученням сучасних інформаційних технологій;
¾ формулювати мету дослідження;
¾ складати техніко-економічне обґрунтування проведення дослідження;
¾ вибирати необхідні методи дослідження, модифікувати існуючі та розробляти нові методи, виходячи із завдань конкретного дослідження;
¾ обробляти отримані результати, аналізувати і обмірковувати їх з урахуванням опублікованих матеріалів;
¾ подавати підсумки виконаної роботи у вигляді звітів, рефератів, наукових статей, доповідей і заявок на винаходи, які оформлені згідно з установленими вимогами із залученням сучасних засобів редагування і друку [9].
Магістрант технічної спеціальності повинен всесторонньо володіти сучасною методологією пошуку нових технічних рішень у напрямі вдосконалення і розробки принципово нових технологій, систем, приладів тощо.
Фахова підготовка магістрів вимагає від студентів максимальної інтелектуальної напруги, великої волі, постійного пошуку. І в такому разі саме спеціалізація стає фундаментом індивідуального розвитку, умовою творчості. Щоб уникнути однотиповості в розвитку особистості, щоб спеціалізація забезпечила достатній рівень професіоналізму, слід доцільно збагачувати навчальні плани підготовки майстрів гуманітарними науками.
Головним завданням гуманітарної підготовки в системі технічної освіти є вивчення законів гармонійної взаємодії природи і суспільства. У процесі навчання вона прагне до такої тактичної і стратегічної мети: 1). розкрити сутність явищ взаємодії природи, людини та суспільства і пізнати ці закони гармонійної взаємодії (тактична мета); 2). з’ясувати та обґрунтувати можливість на практиці використовувати пізнані закони (стратегічна мета).
За словами І. Вакарчука, з метою вдосконалення змісту підготовки фахівців і запровадження «вільної траєкторії студента», гуманітарна складова вищої освіти першого ступеня не має перевищувати 10% (для технічних спеціальностей) від обсягу навчального часу та передбачає обов’язковість таких курсів, як українська мова, історія української культури, іноземна мова, філософія та цивільна охорона (охорона праці). Решту світоглядних курсів пропонувати студентам на вибір із переліку, який охоплює гуманітарну складову. Відповідно до засад університетської автономії кожен вищий навчальний заклад може запроваджувати власний перелік, який відбиватиме обличчя університету [4].
Для магістрів у переліку нормативних дисциплін передбачено: Українська мова (для науки, аналітичної сфери та управління) – 2 кредити.; Корпоративна соціальна відповідальність (та окремим модулем Охорона праці в галузі) – 2 кредити. Для дослідницьких програм визначено наступні дисципліни: Історія науки; Основи наукових досліджень та організація науки; Педагогіка і методика викладання у вищій школі (по 3 кредити кожна).
Магістерська підготовка, у порівнянні з бакалаврською підготовкою, являє собою більш індивідуалізовані форми навчання. Розвиток особистості майбутнього магістранта характеризується становленням професійної спрямованості, формуванням почуття обов'язку і відповідальності за успіх професійної діяльності, прагненням досягти високих результатів у галузі своєї майбутньої професійної діяльності, спрямованістю на формування найголовніших професійних якостей, готовність до майбутньої професійної діяльності.
Основна увага у навчанні магістра технічної спеціальності приділяється вивченню спеціальних технічних дисциплін, ґрунтовні знання з яких будуть міцним фундаментом для формування майбутнього високоякісного фахівця, науковця. Але студенту, який отримує вищу технічну освіту, замало бути просто гарним інженером, який знається виключно на своїй спеціалізації. Вища технічна освіта має бути всебічно розвивальною, відтак сьогодні й постає питання про необхідність гуманізації системи вищої технічної освіти, в результаті якої студент з об'єкта навчання перетворюється у суб'єкт творчої, розвивальної навчально-пізнавальної діяльності. Слід мати на увазі, вузькоспеціальна підготовка старіє так само швидко, як обладнання, наукові методики та технології.
Зазначимо, що інженер – (франц. ingenieur, від лат. ingenium – здібність, винахідливість) [11]. В сучасному розумінні інженер – це спеціаліст з вищою технічною освітою, який використовує науково-технічні знання для вирішення технічних проблем, управління процесом створення технічних систем, проектування, організації виробництва, впровадження в нього науково-технічних інновацій.
Все вищесказане засвідчує про необхідність удосконалення гуманітарної освіти – йдеться не тільки про вивчення гуманітарних дисциплін, а ще й про особливий підхід до дійсності, особливий спосіб мислення, особливий світогляд. Гуманізація освіти спрямовує наукову діяльність на людину як вищу цінність, на подолання технократичних тенденцій, дотримання принципів екоцентризму.
На сучасному етапі розвитку педагогічної науки проблема гуманітарної підготовки у технічних університетах досліджувалась багатьма науковцями, а саме розглядалось: ідеї гуманізації та гуманітаризації вищої освіти (Г. О. Балл, С. П. Бондар, С. У. Гончаренко, М. С. Добрускін, І. А. Зязюн, П. П. Кононенко, Н. К. Кочерга, Г. В. Онкович, О. М. Пєхота, О. С. Пономарьов, М. А. Присич, В. В. Рибалко, О. Г. Романовський, О. П. Рудницька, В. А. Семиченко, С. Б. Ставицький, М. Ф. Степко), вивчення гуманітарних дисциплін у вищому технічному навчальному закладі (Ф. Є. Пашков, В. Ю. Середа, С. С. Теслюк, В. І. Шубін), формування загальної та професійної культури фахівця (Г. О. Балл, І. А. Зязюн, Г. С. Тарасенко), культурологічні аспекти підготовки фахівця (В. П. Андрущенко, Г. П. Васянович, Г. С. Дегтярьова, В. В. Кизима, В. С. Маслов, Л. М. Масол, Л. А. Руденко, О. Л. Шевнюк), формування мовленнєвої культури фахівця (Л .В. Барановська, Т. Є. Гончаренко, Т. П. Рукас) та інші.
Аналіз публікацій В. П. Андрущенка [1] показує, що тема підвищення ефективності професійної підготовки, виховання національної технічної інтелігенції є актуальною. Українські дослідники гуманізації, обстоюючи різні концепції гуманної освіти, єдині в одному: еволюція людини, її розвиток – це і є поступ гуманізму, це – безальтернативний шлях розвитку вищої освіти.
Сучасна діяльність фахівця не тільки стала складнішою, оснащеною комп'ютерною технікою, але в ній все частіше вирішуються нетрадиційні завдання, що вимагають нового інженерного мислення. Отже, виховання такого нового мислення – це завдання для вищої освіти на сьогодні.
Навчання у магістратурі технічного ВНЗ також має бути спрямоване на підготовку молодого науковця до творчої, самостійної діяльності, вміння постійно підвищувати свою освіту, бути компетентним у досягненнях науково-технічного процесу. Фахівець технічного профілю, як і людина з вищою освітою взагалі, об’єктивно приречений на творчість.
Творчість – це продуктивна людська діяльність, здатна породжувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення. Результати творчості характеризуються такими визначеннями, як оригінальність, неповторність, досконалість [2].
Ефективність творчого професійного мислення магістранта пов‘язана з розвитком його рефлексійного рівня, який визначає володіння загальними принципами розв‘язування професійних інженерних задач, схильності до діагностики та прогнозуванню стану технічних систем та об‘єктів, змістовному аналізові та оперативному усуненню недоліків, плануванню різних видів профілактичних робіт.
Важливими властивостями інтелекту, формування якого створює у психіці людини основу для активного розвитку технічного творчого мислення, є: особливості оперування технічними та технологічними образами, спрямованість інтелекту на продуктивну діяльність, яка виражається у готовності, прагненні розв‘язувати поставленні задачі; високий рівень розвитку діяльності мислення людини, основних процесів мислення, якості розуму, а також вміння використати у процесі мислення різні комбінації знань та вмінь [5].
Зазначимо, що однією з інтенсивних форм розвитку творчого мислення студентів є науково-дослідницька діяльність. Значення її в тому, що вона дає можливість застосовувати великий арсенал різних форм розвитку творчого мислення: підготовка до науково-практичних конференцій, написання рефератів, участь у науково-проблемних диспутах, олімпіадах [8]. Науково-дослідницька діяльність сприяє розвитку потреби постійно накопичувати та поглиблювати знання, формувати дослідницьку культуру і наукову ерудицію. На жаль, молодим науковцям не вистачає навичок роботи з літературою та довідниками, вмінь відшукувати інформацію з самостійно підібраних джерел, виникають труднощі з викладанням, редагуванням наукового матеріалу та перекладом професійних термінів.
ВИСНОВКИ
Магістерська підготовка інженера має бути фундаментальною, професійно та практично орієнтованою, вона має поєднувати професійні знання, уміння й навички та творчу діяльність. А фундаментом взаємодії інтелекту й творчості на рівні магістерської підготовки, на нашу думку, має стати гуманітарний спецкурс, орієнтований на формування професійної комунікативної компетенції. Такий спецкурс має виступати не просто інформаційним блоком, який дає багаж певних знань, він має формувати новий спосіб пізнання своєї спеціальності.
ЛІТЕРАТУРА
1. Андрущенко В. П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю. – К.: Знання України, 2005. – 804 с.
2. Андрущенко В., Бойченко М., Онкович Г. Гуманітарна педагогічна парадигма вищої освіти: Монографія / серія «Модернізація вищої освіти: світоглядно-педагогічні проблеми». – К.: Педагогічна думка, 2007. – 333 с.
3. Болонська декларація та основні документи щодо втілення її принципів // www.mon.gov.ua
4. Вакарчук І. Якість освіти і вільна траєкторія студента // Освіта. – 2009. – № 15 – 16. – С. 3.
5. Ерофеева В., Ефремова О. Н., Склярова Е. А. Методологические и методические аспекты создания обучающей системы по математике в техническом университете. http://www.duskyrobin.com
6. Єнциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; головний ред. В. Г. Кремень. – К.: Юрінком інтер, 2008. – 1040 с.
7. Закон України «Про вищу освіту». – К.: АТ «Книга», 2002. – 96 с.
8. Кирилащук С. А. Гуманізація інженерної освіти як одна з умов її вдосконалення // conf.vstu.edu.ua
9. Методичні вказівки з організації підготовки магістрів та виконання кваліфікаційної роботи магістра для студентів всіх спеціальностей університету / Укл. А. І. Панасенко, М. Ю. Краснянський, Ю. М. Білогуров, М. Й. Біломеря, І. В. Біляєва, – Донецьк: ДонНТУ, 2003. – 20 с.
10. Про Концепцію організації підготовки магістрів в Україні / Наказ МОН № 99 від 10.02.10 року // http://osvita.ua
11. Словник іншомовних слів / за ред. Мельничука О. С. – К.: Українська радянська енциклопедія, 1977.
12. Фініков Т. В. Пропозиції з вдосконалення структури, змісту та організації підготовки магістрів в Україні // http://osvita.ua
13. www.mon.gov.ua/laws
14. www.sites.znu.edu.ua