УДК16+14

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

А. М. Чорна,

Одеський національний політехнічний університет (м. Одеса)

«Болонський процес», який на сьогоднішній день охопив 45 країн європейського континенту, являє собою масштабний інтеграційний процес у науці й освіті, що спрямований на формування співдружності провідних європейських університетів під егідою документа, названого Великою хартією університетів (Magna Charta Universitatum), та об'єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами. Розвиток України визначається у загальному контексті Європейської інтеграції з орієнтацією на фундаментальні цінності загальносвітової культури: парламентаризм, права людини, права національних меншин, лібералізацію, свободу пересування, свободу здобуття освіти будь-якого рівня, підвищення ступеня національної та історичної самосвідомості, що є невід’ємним атрибутом громадянського демократичного суспільства [1, 5]. Історична пам’ять та історична свідомість виконують дуже важливу культурологічну функцію – вони формують ідентичність в темпоральній перспективі, встановлюючи зв’язок між минулим, теперішнім та майбутнім. У цьому сенсі історичне мислення стає засобом кроскультурної орієнтації.

Процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу. У контексті таких подій домінуючими стають політико-технологічні цінності, серед яких глобалізм та інформаційні технології. Одним з початкових принципів системи освіти у всіх країнах, що приєдналися до Болонського процесу, в тому числі і в Україні, стає її гуманізація. Це передбачає нові підходи до дослідження та викладання соціальних дисциплін, зокрема, історії [3, 110].

Останнім часом українські історики та філософи привернули увагу до зв’язку науки та культури з циклами існування цивілізацій. Це вимагає перегляду традиційних підходів до освіти та науки, зокрема врахування нових підходів щодо історії, а також розв’язання низки філософських проблем, пов’язаних з осмисленням та інтерпретацією історії. Створення нової теорії історії розуміється як формування міждисциплінарного та кроскультурного поля історичного дослідження.

На жаль, задовільняється інтерес до цих питань недостатньо і неякісно – передусім внаслідок слабкої вивченості історичного життя України в європейському контексті та її відірваності від загальноєвропейського історичного процесу. А також, тому що не створено наукової версії всесвітньої історії з особливим розглядом у ній України, що стала б прийнятною для світової історичної науки [6, 210]. Крім того, трактування історичних подій, яке протягом багатьох десятиліть панувало у вітчизняній історичній науці, сьогодні підлягає кардинальному перегляду. Розуміння історії в сучасних умовах ускладнюється ще тим, що історія в Україні стала ареною жорсткої боротьби різних політичних сил, діяльність яких не спрямована на пошук об’єктивної істини та встановлення історичної правди.

Історична наука, в умовах реформування освіти та науки в Україні, постала перед необхідністю вибору подальших концептуальних засад розвитку, і є відображенням складності суспільних процесів, перетворення державно-політичного та соціально-економічного устрою України. Це і є тією проблемою, що потребує прискіпливого аналізу, визначаючи актуальність даного дослідження.

Тому, на наш погляд, необхідно говорити про нові підходи щодо бачення історичного процесу, а також про потребу аналізу циклічних підходів у дослідженні історії. Тим більше, що такі концепції пронизані науково-теоретичними передбаченнями історичного розвитку.

Уявлення про історичні цикли можна знайти ще в працях давньоримського мислителя Полібія («Всезагальна історія») та давньокитайського історика Сима Няня («Історичні нотатки»). Концепції циклічного розвитку домінували в античній культурі та були характерними для філософії Геракліта, Емпідокла, Платона, Аристотеля та ін. В епоху Відродження ідею циклів в історичному процесі висловлював французький історик Дж. Віко. Німецький мислитель Й.Гердер першим розпочав критику лінійно-стадіальної схеми історичною процесу і побудував багатолінійну концепцію історії. Він же запропонував й ідеал удосконалення локальних культур та їх найвищого прояву – народного духу, який повинен розвиватися «з себе без перешкод й у чистому вигляді» [4]

Ідею про культурно-історичні типи локальних цивілізацій запропонував ще в 1869 р. російський історик М.Я. Данилевський. Ця ідея була розвинута О. Шпенглером і отримала найбільш повне завершення в концепції локальних цивілізацій А.Дж. Тойнбі. Праці цього видатного британського мислителя, незважаючи на часткові фактографічні помилки, важку систематику, надлишки догматичних визначень, викликали дискусію стосовно конкретної періодизації історії, номенклатури та розподілу цивілізацій. Проте, безсумнівною залишається ідея єдності як шлях до осягнення унікальності людського всесвіту. Індивіди, групи, народи, регіони, що існують на невеликому шматі космічної матерії, яка іменується Землею, змушені до постійного процесу взаємозв’язку, взаємного співвіднесення та взаємного навчання. І крім розпаду, альтернативи цьому процесові не було й не має, хоча, звісно, в різні епохи і в різних цивілізаційних умовах особливості цього процесу відмінні [7, 115].

«Дослідження історії» («A Study of History») є головним твором А. Дж. Тойнбі, який варто визнати найсоліднішим прикладом, як філософсько-методологічної, так і емпіричної аргументації, циклічної гіпотези світової історії [8,4]. Концепція його базується на тезі: кожне цивілізаційне утворення в історії є неповторним, індивідуальним. Загальна історія (факт якої А.Дж. Тойнбі визнає) є ланцюгом культурних типів, для кожного з яких наявні свої характерні риси, система цінностей та правил суспільного та особистого життя. А. Тойнбі, як і М. Данилевський, О. Шпенглер, Л. Гумільов, спробували подивитись на історію через призму зміни цивілізацій. Вони змогли окреслити нові перспективи, що було недосяжним при використанні попередньої класифікації [8, 51].

Тойнбі не лише запропонував циклічну концепцію історії (цивілізаційну), але й спробував виявити деякі загальні  закономірності всіх цивілізацій, які були отримані шляхом спостережень та узагальнень (генералізації). Кожна цивілізація, за концепцією А.Тойнбі, проходить у своєму розвитку стадії народження чи виникнення (genesis), росту (growth), перелому (breakdown), розпаду (disintegration) та загибелі (dissolution), після чого безслідно зникає, поступаючись місцем іншій. Проте, як і будь-яка емпірична закономірність, вони можуть піддаватися сумніву: чи достатньою є емпірична база для їх виведення, чи достатньо послідовно проведено узагальнення та ін. Більш вірогідною ця закономірність виглядала б у тому разі, якби вона була підтверджено теоретично [11].

Центральним поняттям концепції А.Дж.Тойнбі є цивілізація. Цей термін широко застосовують не лише в науковій термінології, а й у повсякденності. Він застосовується у широкому та вузькому значеннях.

Цивілізацією може позначатись певна сфера історичної дійсності, або як назва різних етапів всесвітнього розвитку (феодальна, капіталістична), або його специфіки в рамках певних соціальних та етнічних спільностей, або як синонім чи фаза розвитку культури, тощо [5, 124].

Хоча загалом можна виділити три його значення. Ним можуть позначати досягнення людства, сходження від тваринного стану, а потім від стану дикунства та варварства до власне людських форм життя. [5, 87].

Для тойнбіанського трактування більш характерне розуміння цивілізації як певної стійкої соціокультурної спільності людей, чи країн, яка зберігає свою своєрідність, унікальність на значних відрізках історичного часу, не дивлячись на всі зміни та впливи, які вона зазнає. Тобто, це певний культурно-історичний тип суспільства, як Японія чи Росія, чи окрема група країн, чи суспільства, як, наприклад, країни Європи чи арабського Сходу.

Спочатку англійський мислитель вважав, що всесвітня історія являє собою лише сукупність історій окремих своєрідних та відносно замкнутих цивілізацій (в початковому варіанті він нараховує 21, потім скорочує чисельність до 13; не беручи до уваги другорядні, похідні та нерозвинені). Динаміка цивілізацій визначається законом Виклику – Відповіді, відповідно до якого кожен крок вперед пов’язаний з «адекватною відповіддю» суспільства на «виклик історичної ситуації»[8, 101].

Тойнбі видозмінює не лише фатальну замкненість цивілізацій, що була притаманна філософській концепції О. Шпенглера, а й прокладає дорогу до ідеї історичної еволюції, визнаючи в історії певний рух, а відтак і відносну єдність та закономірність історичного процесу. Наприкінці життя головним в історії для нього стає рух у напрямку створення єдиної всесвітньої макроцивілізації. Окремі цивілізації уявляються йому тепер не більш ніж струмками, що в майбутньому мають зійтися в єдиному потоці.

Основний внесок А. Дж. Тойнбі у філософію історії пов'язаний з його концепцією виникнення, розвитку та занепаду окремих цивілізаційних систем. Наголосимо, що бачення історичного буття у нього не обмежувалося окремими цивілізаціями, а містило загальнолюдський вимір, віднайдення загальної лінії поступу людства як продукту вільної (хоча й, зрозуміло, за наявності зовнішніх обставин) реалізації творчих сил окремих осіб.

Кожна світова цивілізація накладає відбиток на динаміку локальних цивілізацій, що відображає історичний ритм етнічних груп. Локальна цивілізація має свою довжину існування та динаміку. Саме тому, підхід деяких істориків до загальноісторичних закономірностей досить неоднозначний та суперечливий, тому що заснований на різних точках зору. Проте, це допомагає зрозуміти відносність та багатовимірність історичного прогресу.

Україну та Росію А.Дж. Тойнбі відносить до православно-слов’янської локальної цивілізації [12, 355].

Тривалий час переважала версія, що історія України не була в центрі наукових інтересів дослідників. На думку багатьох, Тойнбі, згадував українців лише побіжно, часто у контексті взаємин між Росією і Заходом. Проте, правильність цих тез лише часткова. Дійсно, у своїх працях Тойнбі відводив українцям значно менше місця, ніж росіянам, грекам та туркам.

Але не будемо забувати й те, що Тойнбі торкався різних проблем української історії впродовж майже всього свого творчого життя, у статтях і книгах, опублікованих з 1914 по 1970 – ті роки. Тому природнім є певна зміна підходів при висвітленні української історії в руслі тойнбіанських студій, поряд зі змінами в самій концепції.

Багато західноєвропейських вчених не враховували той факт, що українська сторона православно-слов’янської локальної цивілізації є більш давньою і правомірною, ніж російська, оскільки безпосередньо пов’язана з Київською Руссю. Чи не єдиним винятком у цьому плані був англійський вчений Тойнбі. Він не виділяє українців в окрему цивілізаційну спільноту, розглядаючи східнослов’янські українські землі з позицій боротьби за них між Західною та Руською православною цивілізаціями, але вони (українці) органічно вписані в його концепцію саме з цих позицій. Він віддає належне ролі українців у розвитку російської православної цивілізації.

Відобразивши свої дослідження в праці «The Ukraine – a Problem of Nationality», Тойнбі визнавав рівноправ’я як «старокиївського» так і «московського» періодів руської історії, і української, і російської версій ідентифікації зі світовою історією, вважаючи, що вони приречені завжди разом співіснувати, зберігаючи водночас свою окремішність [11, 77]. Іншим вченим бракувало у висвітленні минулого України, насамперед, урахування фундаментальних інтеграціоналістсько-традиціоналістських елементів української історії.

Ставлення Тойнбі до України, як до «неісторичних» народів обумовлено тим, що відсутністю власне української версії всесвітньої історії з особливим узагальненням, яка була б водночас прийнятною і для всього світу, і для України, та відповідала б її реальній раціональній історії. Можливо це й може вказувати на певну недооцінку українців в історичній концепції, але ж чи могло бути інакше в творах британського дослідника, який перебував під впливом європоцентризму? Адже в часи написання концепції, українці не мали власної держави, а тому часто сприймались на Заході як похідний і несамостійний соціокультурний феномен.

Вважаючи соціальні процеси, які послідовно відбуваються у цих цивілізаціях, аналогічними, Тойнбі намагався розробити деяку системність суспільного розвитку, що дає змогу передбачити головні події і в сучасному світі. Проте, багато сутностей, які запровадив А.Тойнбі, не мають чітких формулювань, та стають зрозумілими лише після великої кількості історичних прикладів. Так, одне з найважливіших понять теорії А.Тойнбі Виклик – Відповідь не подається формально, а будується на великій кількості конкретних прикладів. З однієї сторони, наведення численних історичних фактів є суттєвою основою концепції Тойнбі. Проте, з іншої сторони, нечіткість формулювань допускає неоднозначність інтерпретацій і робить складнішим розуміння деяких положень його концепції.

ВИСНОВКИ

Таким чином, виокремлення нами в концепції локальних цивілізацій А. Дж. Тойнбі нових підходів у дослідженні історії сприятиме зміні стереотипу мислення, що сформувався протягом багатьох років щодо місця історії України у всесвітній історії. Водночас це дасть можливість розглядати історію України не як частину історії Росії, а як одну із домінуючих частин православно-слов’янської локальної цивілізації, яка має право на дослідження та написання історії України у контексті всесвітньої історії. Сьогодні це має виняткове значення в інтелектуально-філософському впливі на відновлення в Україні європейсько-цивілізаційних традицій.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бєляєв Ю., Мішуков О. Болонський процес. – Херсон: ХДУ, 2005. – 276 с.

2. Блауберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного подхода. – М.: Наука, 1973. – 270 с.

3. Вища освіта в Україні / За редакцією В.Г. Кременя. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 382 с.

4. Ионов И. Н. Теория цивилизаций. Этапы становления // Новая и новейшая история. – 1994. – № 4 – 5.

5. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства. Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 128 с.

6. Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії XVII - XX століть. – Київ: Либідь, 2002. – 475 с.

7. Рашковский Е. Б. Востокопроблематика в культурно-исторической концепции А. Дж. Тойнби. Москва: Наука, 1976. – 199 с.

8. Тойнби А. Дж. Постижение истории. – Москва: Прогресс, 1991. – 736 с.

9. Уколова В. Арнольд Тойнбі та осягнення історії // Мандрівець. – 1995. – № 1. – С. 31 – 36.

10. Шпенглер О. Закат Европы. – Новосибирск: Наука, 1993. – 697 с.

11. Toynbee A. J. A Study of History. Vol. 1. – London. – 1934–1961.

12. Toynbee A. J. The Ukraine – a Problem of Nationality. The new Europe Essays in Reconstruction. — London, 1915. – Р. 77 – 80.