УДК 37.015:618.231
О. В. Гаркавенко,
Уманський державний педагогічний університет (м. Умань),
О. І. Гаркавенко,
Черкаський пологовий будинок №1 (м. Черкаси)
Постановка наукової проблеми та її значення. Сучасні демографічні процеси у світі змушують замислитись над збільшенням народжуваності та якістю виховання наших дітей. Якщо проблема збільшення народжуваності є очевидною, то проблема виховання є складнішою і фундаментальнішою. Роль перших місяців життя немовляти в формуванні його особистості − надзвичайно важлива. Від того, як з ним спілкуються, як і чим годують, значною мірою залежить характер майбутнього дорослого та його доля. Однак навіть ті батьки, які з усією відповідальністю ставляться до свого малюка, оточуючи його фізичним піклуванням та психологічним комфортом, часто не підозрюють, що у своїх зусиллях виховати гармонійну особистість вони йдуть із запізненням принаймні на дев’ять місяців.
Материнський організм та психіка – це той світ, у якому малюк живе з моменту зачаття. Він постійно контактує з матір’ю, живлячись разом із нею їжею, обмінюючись емоціями та ментальними образами, які здійснюють на психіку плода значущий вплив, формуючи його характер. Здатність чинити добро чи зло, співпереживати чи бути черствим, – всі ці базові якості особистості формуються в пренатальній фазі. Мати і дитина в ідеалі – це єдина свідомість, єдина енергетична система, яка формується під час вагітності, а пологи – це завершення процесу взаємного розвитку матері та дитини [7].
Вищезазначені проблеми досліджує пренатальна педагогіка – порівняно нова наука. Однак появі в сучасному обігу таких понять як пренатальна педагогіка, пренатальне навчання, пренатальне виховання передує мудрий спадок наших пращурів, які були переконані в тому, що є правильним та обов’язковим говорити про виховання малюка до його народження. Сучасна пренатальна педагогіка бере знання із психології, акушерства, гінекології, педіатрії, неонатології. «Пренатальна» – дефініція, що складається із двох слів: грец. пре (pre) – до, лат. натал (natalis) – народження. Таким чином, пренатальна педагогіка – це наука про виховання ще ненародженої дитини або внутрішньоутробне виховання [6].
Отож, інноваційним та актуальним є не лише факт функціонування цієї науки, а, передусім, упровадження методів даної науки в практичну діяльність педагогів, психологів та медичних працівників родопомічних закладів.
Аналіз останніх досліджень з цієї проблеми. Перинатальна педагогіка − розділ перинатології – науки, яка вивчає перинатальний період. На певному етапі розвитку перинатології перед нею постали нові завдання, що обумовили появу двох нових відгалужень: пренатальна психологія та пренатальна педагогіка [6]. Питання пренатальної педагогіки були предметом дослідження таких науковців як Ф. Ламазе, М. Одент, Дж. Дік-Рід, зокрема психоаналітиків З. Фрейда, А. Фрейда, М. Кляйна, Д. Віннікотта, С. Грофа, Р. Шпіца, Г. Земеля, Г. Брeхмана, І. Добрякова та Г. Філіппової. Проте у зазначених дослідженнях досі не узагальнено практичне значення пренатальної педагогіки, а також застосування її в медичних, дошкільних та освітніх закладах.
Формулювання мети та завдань статті. Метою статті є ретроспективний аналіз досліджень об’єкта пренатальної педагогіки – внутрішньоутробного розвитку дитини − шляхом складання порівняльної характеристики зазначеної проблеми на основі її функціонування від етнокультурної складової до наукового виокремлення.
Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. У Франції в 1982 р. з ініціативи М. Бертин була створена Національна асоціація пренатального виховання (ANE). Пізніше подібні асоціації стали з’являтися в інших країнах. У 1991 р. вони об’єдналися в Міжнародну організацію асоціацій перинатального утворення (OMAEP) [2].
Одна із найпоширеніших і брутальних психолого-педагогічних помилок – нерозуміння того, що життєвим середовищем для немовляти є його матір, утворення з нею діади. Тільки в діаді «мати-дитя» запускається процес «індивідуалізації», що призводить до розвитку самосвідомості.
Визначення «діада» було введено в якості спеціального терміну в працях Р. Шпіца та означає систему «мати-дитя», в якій мати та дитина виступають не як самостійні суб’єкти, а як представники єдиної психобіологічної системи [10]. Р. Шпіц посилається на праці Г. Земеля, який ще у 1908 році звернув увагу на те, що джерелом усіх соціальних відносин особистості є ранні стосунки у діаді «мати-дитя». Саме цій групі Г. Земель і дав назву «діада». Ще раніше З. Фрейд визначив стосунки дитини з матір’ю як прототип усіх наступних стосунків людини із світом [8]. Р. Шпіц вказує, що З. Фрейд «назвав цю пару «масою із двох»» [10, с. 132].
Ініціатором створення перинатальної психології є доктор Густав Ханс Грабер (Dr. phil. Gustav Hans Graber), який у 1971 році сформував у Відні Міжнародну дослідницьку групу з перинатальної психології.
Ідея про те, що довготривала пам'ять плоду поширюється на події, що відбуваються під час вагітності, пологів, післяпологового періоду – одна із основних у перинатальній психології. Вважається, що ці події впливають на формування підсвідомості, психічних та поведінкових реакцій дорослої людини. Ці ідеї були закладені в працях С. Гроффа – засновника теоретичної бази перинатальної психології. Він вивів теорію перинатальних матриць та вважав, що підсвідомі внутрішньоутробні переживання дитини, її переживання під час пологів відображаються в чотирьох типових матрицях – «досвід початкової симбіотичної єдності плоду із материнським організмом під час внутрішньоутробного існування», «матриця жертви», «матриця боротьби» та «матриця свободи».
На його думку, існує глибока відповідність цих тематичних, перинатальних матриць періоду вагітності клінічним стадіям біологічного народження. Для практичної роботи педагогів, психологів та медиків дуже зручною виявилася його гіпотеза про існування динамічних матриць, які керують процесами, що належать до перинатального рівня підсвідомого, названих ним базовими перинатальними матрицями (БПМ) [3].
Звернемося до сутності згадуваних ключових понять медичного характеру, описаних С. Гроффом.
Матриці – це стійкі функціональні структури («кліше»), які є базовими для багатьох, якщо не для всіх, психічних і фізичних реакцій упродовж усього подальшого життя людини [3, с. 156].
Після пологів починається процес адаптації дитини до нових умов. Якщо при пологах дитина може отримати і, як правило, отримує гостру психологічну травму, то при неправильному ставленні до неї в постнатальному періоді немовля може потрапити в хронічну психотравмуючу ситуацію, а як результат – порушення процесу адаптації, відхилення і затримки психомоторного розвитку.
Як уже зазначали, ідею про виховання дитини ще в утробі матері можна простежити в традиціях дуже багатьох народів. Більш того, у деяких із них початком життя прийнято вважати не момент народження дитини, а момент її зачаття.
Оригінальні способи впливу на долю ще ненародженої дитини існують, наприклад, у народів південно-східної Азії. Так, у стародавніх народностей, що населяють сучасний Лаос, існує низка заборон для вагітних жінок. Хоч, на перший погляд, усі вони здаються дуже наївними і смішними, проте більшість мають глибокий зміст. Це викликано тим, що емоційний зв’язок між жінкою і ще не народженою дитиною досить великий, а отже, практично всі дії матері так чи інакше на ньому відображаються. Серед того, що заборонено вагітним жінкам, наприклад, можна назвати заборону на значну увагу, яку приділяють своїй зовнішності і зачісці: вважається, що дитина може вирости пихатою. Не можна їсти вагітним і популярну страву лаоської кухні – личинки бджіл (щоб дитина не народилася неспокійною). До речі, тут жінкам, зокрема, не рекомендується сидіти на нижній сходинці сходів: це, згідно з повір’ями, може призвести до тривалих пологів [5].
Вважається, якщо жінка під час вагітності почуває себе затишно і перебуває в гарному настрої, значить дитині передбачається довге і щасливе життя. Якщо ж вагітна жінка страждає від якихось хвороб, їй сняться тривожні сни і вона постійно нервує, то життя її дитини буде сповнене небезпек [4].
Не менш багата повір’ями і традиціями культура народів Північної Індії. Щоб народити здорову і щасливу дитину, місцевим жінкам рекомендувалося щодня дивитися на маленьких здорових дітей, а щоб майбутня дитина була схожою на чоловіка (а це вважалося обов'язковим), саме на нього має подивитися жінка відразу після ранкового пробудження.
У Давньому Китаї існували цілі трактати, присвячені «вихованню зародка». У них існував перелік приписів для жінки, яка бажає народити здорову, розумну, розсудливу, вірну, чесну, стійку і добру дитину. Для прикладу наведемо деякі із цих приписів, основний серед яких – «Усе починається із зачаття»:
Робити добрі справи.
Не дивитися негативні видовища.
Не слухати грубої лайки.
Утамувати хтиві помисли.
Не проклинати і не лаятися.
Не боятися і не турбуватися.
Не перевтомлюватися.
Не сумувати.
Не їсти сиру, холодної, гострої, брудної і гарячої їжі.
Не їздити ні на возі, ні верхи.
Не підніматися високо і не наближатися до глибин.
Не поспішати під час ходьби.
Не вдаватися до голковколювання і лікувального припікання.
Бути спокійною і мати світлі помисли [5].
Те, що плід здатний сприймати найрізноманітнішу інформацію, сьогодні вже не викликає сумніву у фахівців. З'явилося навіть таке поняття як «пренатальне виховання» (тобто, виховання до народження). Більшість фахівців упевнені, що одним із найголовніших моментів у житті майбутньої дитини є процес зачаття, а точніше стан і думки в цей момент його батьків. Фактично можна стверджувати, що вихованням і програмуванням дитини слід займатися до її зачаття.
Саме усвідомленням цього факту пояснюється розгортання в багатьох країнах світу нового руху, прихильники якого є затятими супротивниками абортів, вважаючи їх засобом масового вбивства беззахисних, слабких, але тих, що вже відчувають й бояться за своє життя, істот.
Маленький ембріон, без сумніву, здатний сприймати зовнішній світ. У зв’язку з цим нам хотілося б згадати про одну традицію, що існувала в Давньому Китаї. На перших місяцях вагітності дружини майбутній батько повинен був пройти через церемонію знайомства з майбутньою дитиною. Він представлявся їй, розповідав про себе, свою професію, погляди на життя. Якщо після такого знайомства дитина залишалася в череві матері, то давні розцінювали це як прийняття нею батька. Якщо ж вагітність переривалася, це вважалося знаком протесту проти батька й небажанням бути його нащадком. Цей приклад підтверджує важливу роль батька, тому слід рекомендувати батькам не очікувати моменту фізичної появи дитини на світ: вона вже є, тому треба любити, захищати її, не жалкувати часу на спілкування, розмовляти; тоді народившись, вона почне відразу ж упізнавати батьків. Потрібно ставитися з ніжністю й увагою до своєї дружини, що готується стати матір’ю, тому що її тривоги, переживання й образи обов'язково відіб’ються на фізичному й психічному здоров'ї дитини [5].
У момент зачаття мати й батько – рівноправні партнери, однак протягом наступних дев'яти місяців головною діючою особою стає жінка. Тіло матері – це колиска, у якій формується нове життя. Мати й дитина − єдиний і нерозривний організм, тому вони рівною мірою страждають від поганого самопочуття й несприятливого впливу зовнішнього світу, однаково гостро сприймають перемоги й поразки, ділять навпіл всі прикрощі й радощі.
Кожна майбутня мати повинна завжди дотримуватися непорушних законів, які коротко можна сформулювати так: відмовтеся від всіх шкідливих звичок, тому що спосіб життя вагітної жінки, її харчування закладають основу здоров'я плода; потрібно уникати стресів і не давати волі негативним емоціям, тому що страх, ревнощі, злість, душевний біль завдають непоправної шкоди плоду і його психіці, що формується. Жінка повинна любити своє майбутнє дитя, тому що любов матері – потужний фактор захисту, здатний прикрити плід від шкідливого впливу навіть у дуже важких ситуаціях; не забувати про те, що музика, спів, поезія, мистецтво, спілкування із природою заспокоюють, дарують радість і почуття внутрішньої волі, які сприятливо позначаються на дитині, приносять їй відчуття щастя й спокою; слід думати про ті якості, які хотілося б бачити в дитині, спрямовувати думки на такі категорії, як доброта, мудрість, інтелігентність, чесність, духовна краса; пам’ятати про те, що плід здатний уловлювати інформацію своїми клітинами, а також записувати її; розмовляти зі своєю майбутньою дитиною, пояснювати їй, що відбувається, заспокоювати й підбадьорювати, тому що це приводить до повного єднання матері і дитини [9].
Безперечно, подібне ставлення до вагітності вимагатиме від батьків значних зусиль в умовах сучасного суспільства, насиченого складними соціальними проблемами й численними труднощами. Однак природним завершенням цього досвіду буде зменшення почуття втоми, занепокоєння й страху, властивих вагітності, успішні пологи й поява на світ розумної, здорової, спокійної, сильної й витривалої людини. Встановлено, що вібрація почуттів між майбутніми батьками в момент зачаття генерує потужне поле, яке змушує вібрувати кожну клітинку їх тіл, включаючи й ті, які і утворюють зародок. Саме ця вібрація надає на формування майбутньої дитини вирішальне значення [9].
З приводу цього доречною є народна мудрість про те, що найпрекрасніші та щасливі діти – це діти любові [4]. Крім того, авторитетні дослідження, проведені в останні роки в різних країнах переконливо довели: до зачаття дитини потрібно готуватися заздалегідь. Для того, щоб народилася здорова, розумна і спокійна дитина, ще до її зачаття обом батькам треба не тільки вести здоровий спосіб життя, але й досягати певної психологічної рівноваги, гармонії з самими собою та з навколишнім світом.
При цьому особливого значення набуває спілкування, яке служить передумовою психічної діяльності маляти, а саме: гра зі своєю майбутньою дитиною під час вагітності, спільне прослуховування музичних творів, читання віршів і казок, інформування про навколишній світ, емоційні реакції на зміни в ньому, сприйняття дитини як очікуваного і бажаного члена родини. Щоб дитина швидше адаптувалася в новій обстановці, зростала не тривожною, спокійною і радісною, необхідно спілкуватися з нею ще до народження. Але при цьому треба керуватися головними засадами:
¾ усе, що необхідно для повноцінного розвитку дитини, уже є в самої мами (у її організмі, поведінці, емоціях). Надмірна додаткова стимуляція може нашкодити, особливо якщо мама не вміє зрозуміти стану своєї дитини і не вміє визначити, подобається їй чи ні пропонована програма спілкування;
¾ учитися розуміти дитину, за її станом регулювати засоби, процес «навчання» і розвитку [2].
Для досягнення цієї мети батьки також мають оволодіти культурою тілесного спілкування. Відомо, що тактильний аналізатор починає функціонувати в дитини раніше за інші (до кінця другого місяця вагітності), тобто головний, найбільш чутливий канал спілкування батьків із дитиною – тактильний. 90% всіх рецепторів, а також біологічно активні точки розташовані в шкірі. Стимулюючи шкіру, матір сприяє розвитку мозку дитини, поліпшенню роботи внутрішніх органів немовляти. Мова дотику – перша мова, доступна дитині, якою вона одержує інформацію від батьків про те, що вона бажана і її люблять, з тілом усе гаразд, а батьки готові захищати та задовольняти потреби. Таким чином, володіння прийомами тілесної терапії допомагає як розслабити й заспокоїти дитину, так і зняти напругу в сімейних стосунках [9, с. 234].
Говорячи про чутливість, мається на увазі шкіряний покрив. Шкіра плода піддається безперервному впливові м’язів матері – її матки й черевної стінки. Франц Вельдман, лікар з Данії, розробив метод установлення зв’язку із плодом на емоційному рівні. Гаптономія (контакт через дотик) дає можливість підтримувати глибокий контакт між батьком, матір'ю й плодом через черевну стінку [1].
Гаптономія – (мед. греч. hapsis – дотик; hapto – торкаююсь + nomos- закон; тобто «закон дотику», вперше, у 1978 р., Франція, Франц Вельдман) – методика, яка розроблена в Нідерландах й заснована та доведена на практиці, полягає у тому, що малюк у череві матері являє собою маленьку розумну істоту, здатну спілкуватися з іншими людьми. Метою гаптономії є перше близьке знайомство й контакт батьків з їх дитиною за допомогою дотику. Головне, щоб у батьків була зацікавленість у спілкуванні з їх ще ненародженою дитиною і це було для них цінністю [там само].
Однак у нашій культурі тривалий час не було прийнято удосконалювати навички тілесного спілкування. Нинішніх бабусь учили не брати своїх дітей на руки без особливої потреби, не балувати їх поцілунками. Сьогодні відомо, що батьківська ласка необхідна дитині не лише в період раннього віку для її нормального розвитку, а починаючи з пренатального періоду. Тому майбутніх батьків необхідно навчати навичкам надання тілесної підтримки, що стане їм у нагоді як під час вагітності й пологів, так і в спілкуванні з дитиною і одне з одним.
ВИСНОВКИ І ПЕРСПЕКТИВИ ПОДАЛЬШИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Отож, результати ретроспективного аналізу досліджень об’єкта пренатальної педагогіки – внутрішньоутробного розвитку дитини − показали, що життя починається не з моменту появи дитини на світ, а з моменту зачаття – найголовнішого моменту у житті майбутньої дитини. Авторитетні дослідження, проведені останніми роками в різних країнах, переконливо довели: до зачаття дитини потрібно готуватися заздалегідь. Для того, щоб народилася здорова, розумна і спокійна дитина, ще до її зачаття обом батькам треба не тільки вести здоровий спосіб життя, але й досягати певної психологічної рівноваги, гармонії з самими собою та з навколишнім світом. Таким чином, виникає необхідність у подальшому дослідженні означеної проблеми з метою розробки методичних рекомендацій та застосування їх в підготовці до майбутнього материнства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Айванхов О. М. Воспитание, начинающееся до рождения. – Собрание починений. – Извор. – № 203, Издательство Просвета, 1995. – 40 c.
2. Бертин А. Воспитание в утробе матери или рассказ об упущенных возможностях. – Ленинград, 1991. – 215 с.
3. Гроф С. За пределами мозга. – М.: Издательство Трансперсонального Института, 1993. – 170 с.
4. Жариков Ж. В. Отношение к беременной в народной традиции. – М.: Рожана. – 1995. – 97 c.
5. Рождение ребенка в обычаях и обрядах. Страны зарубежной Европы. – М.: Наука, 1999. – 518 с.
6. Про можливості пренатальної педагогіки / М. Машовець // Дошкільне виховання : Наук.-метод. журн. МОН України для пед. і батьків. – 2003. – № 06 (Черв.). – С. 12 −13.
7. Филиппова Г. Г. Психология материнства и ранний онтогенез: Учебное пособие. – М.: Жизнь и мысль, 1999. – 192 с.
8. Фрейд З. Психология бессознательного. – М.: Изд-во Питер, 2007. – 400 с.
9. Чичерина Н. А. Воспитание до рождения. Книга о пренатальном воспитании будущих и настоящих родителей. – М.: Academia, 2002. – 180 с.
10. Шпиц Р. Первый год жизни. – М.: Изд-во Академический проект, 2006. – 352 c.