УДК 378
І. Г. Герасимова,
Вінницький національний аграрний університет (м. Вінниця)
Особливості соціально-економічного розвитку держави зумовлюють необхідність упровадження ступеневої системи вищої освіти, що відповідає загальносвітовим стандартам. У цьому контексті особливої важливості набуває науково-дослідна діяльності студентів магістратури, що має стати складовою їх підготовки як майбутніх викладачів, необхідність яких на сьогодні є очевидною.
Проте прагненню молоді зробити наукову кар’єру перешкоджають численні проблеми гендерного характеру, що мають давню історію й часто будуються на традиціях патріархатного суспільства. Але саме вони, значною мірою, зупиняють молодь на шляху до науки. Стан її сучасного розвитку відображає також і гендерні реалії суспільства, українського зокрема.
Розвиток науки – це насамперед історія успіху чоловіків, сферою діяльності яких вона була з давніх часів. А сприяло цьому унеможливлення доступу до вищої освіти для жінок, що існував тривалий час. Вважалося, що сумісне слухання лекцій студентів обох статей буде мати негативний вплив на успішність занять молодих людей, а заняття наукою жінок призведе до їх приниження [1]. Разом із тим відомості про жінок-учених існують у різних культурах, але попри відсутність права на освіту, заняття у домашніх умовах впродовж багатьох століть було єдиною формою їх залучення до дослідницької діяльності. До ХХ століття їм відводилася роль помічниць чоловіків-учених. Саме жінки виконували нетворчі види робіт, а ті, хто здійснювали дослідження самостійно, досить часто були змушені публікувати їхні результати під чоловічими іменами. Цілком закономірно, що досить часто наукові досягнення жінок приписувалися чоловікам. Таким чином, коріння недовіри у творчі здібності жінок сягають далекої давнини [2].
Підтвердженням існування такого становища жінок у сучасній науці є стаття І.Ф. Богданової [3], в якій авторка розглядає особливості наукової кар’єри жінок у країнах Західної Європи та США і доходить висновку про наявність у цій сфері статевої дискримінації, яка виявляється в тому, що жінки змушені займатися досить часто нетворчими, майже технічними видами робіт, які є необхідними для розвитку будь-якої наукової дисципліни, але які не дають можливості отримати визнання та задоволення. До цього додається наявність різниці в заробітній платні в середньому на 20%. На нашу думку, така ситуація, в цілому, простежується й у вітчизняних умовах.
Серед чинників, що сприяли існуванню особливого становища жінок взагалі й жінок-науковців зокрема – панівний тип суспільних відносин, що грунтується на традиціях патріархату. Патріархат є інституалізованою системою ієрархії статей, що пов’язана із маскулінізованим типом економічного господарства, що є в основі різних форм пригнічення, зокрема расизмі, класовому пануванні, сексизмі. У цій системі випрацьовується певний спосіб мислення й поведінки, який подається як раціональний, він охоплює всі сфери життя, політичну й приватну, виховання і науку, мову. Вказуючи на це Е. Мольтман-Вендель [4] зауважує, що внаслідок раціональності мислення відбувається відмова від турботи, співпереживання і взаємності як у мисленні, так і у соціальних відносинах, що виявляється у зниженні престижу таких соціальних сфер, як домашнє господарство й виховання дітей.
Виникненню такого становища, на думку І. В. Лебединської [5], сприяла природнича парадигма Нового часу, коли ознакою науковості вважалася «об’єктивна нейтральність і універсальність знання». «Істина як відповідність» і «знання як точність репрезентацій» - ці положення були постулатами класичної епістемології, яка реалізувалася у межах бінарної логіки, функціонувала за принципами ієрархії й витіснення на маргінес не тільки «інших» способів вираження та інтепретації, але взагалі екзистенційних вимірів пізнання.
Своєрідною бінарною опозицією є протиставлення чоловічого й жіночого начала, що сприяло витісненню «жіночого» за межі норми. Маскулінізація сучасної науки виявляється також і в мові, яка відображає досвід чоловіків і не завжди життя жінок, вважає Н. А. Кебіна [6]. У використанні цілої низки слів, зокрема і «вчений» є присутня гендерна нейтральність, але воно в силу своєї граматичної форми в першу чергу передбачає чоловіків, а жінки в цьому контексті залишаються такими, що «маються на увазі».
Маскулінізований характер сучасної науки виявляється в багатьох явищах, вказує О. А. Вороніна [7]. По-перше, визначення самої науки дається через використання маскулінних атрибутів: об’єктивність, раціональність, імперсональність, свобода від ціннісного впливу. По-друге, характер виробництва знань, відторгнення тих способів пізнання, які традиційно асоціюються з фемінним (інтуїція, чуттєве пізнання), чи ті види досвіду, які зазвичай визначаються як не чоловічі, наука відвертає від багатьох інших способів пізнання. По-третє, об’єктами вивчення в науці стають традиційно чоловічі, маскулінні. У біології, антропології, медицині й психології тривалий час вивчали вид «людину взагалі» – чоловіка. Історичні дослідження стосуються, як правило, подій «великої», «чоловічої» історії: війни, битви, революції, зміни династій, а повсякденне життя людей, яке вважалося сферою діяльності жінок, рідко потрапляє в поле зору дослідників. По-четверте, сама «ієрархія наук» має маскулінний характер: більш престижними й такими, що заслуговують на повагу, вважаються «суворі науки», такі як математика чи фізика, менш поважаються й не вважаються «солідними» – «фемінні» науки, зокрема літературознавство.
Такий підхід до розвитку науки починає формуватися у європейському регіоні у XІV-XVІ ст. У цей період закладається система цінностей техногенної цивілізації, яка донині домінує в нашій свідомості [8]. Вона включає уявлення про людину як творця, призначення якої – перетворення навколишнього світу й підкорення його своїй владі. Саме в цей період закладається цінність науки як такої з її науковою раціональністю, яка, у свою чергу, є однією з ознак маскулінізації науки.
Саме ця тенденція, на думку В.Г. Попова [9], призвела до зростання у суспільстві ХХ століття технократичних ілюзій. З технократією пов’язаний напрям суспільної думки, відповідно до якого суспільство має керуватися принципами науково-технічної раціональності, що, у свою чергу, має призвести до зростання ролі технічної інтелігенції у виробничо зрілому суспільстві. А це сприяє посиленню претензій висококваліфікованих фахівців на участь в управлінні виробництвом, розробці й здійсненні економічної політики держави. Внаслідок чого виникає тип політичного устрою, при якому технічні фахівці контролюють економіку й політичну владу й претендують на керівництво «культурними проектами». Все це становить різні аспекти сучасного розуміння технократії.
Маскулнізація науки призвела до того, що у ХХ ст. особливе місце у модернізації суспільства посіла «точна наука», передовсім, з огляду на своє проникнення у сферу соціальних і поведінкових наук, у гуманітарну сферу. Внаслідок освітньої революції було створено нові стандарти, головним чином ті, що втілені в інтелектуальних дисциплінах та інституалізуються так, що частково замінюють традиційну релігію [10].
Не дивно, що саме фахівці такого напряму спрямовують розвиток наукових досліджень, що призвело до формування наукових і політичних еліт, вказують Р. Вааст і С. Букарі [11]. При такому підході зрозуміло, чому виключення жінок із суспільного життя виправдовується історичними традиціями.
Наслідком такого становища є і те, що розвиток науки, як і раніше залежить від економічної еліти. У сучасних умовах займатися «чистою» наукою і не виконувати соціального замовлення – неможливо. Пріоритет, як і раніше, віддається точним наукам, які дають більш швидкий і вагомий прибуток, а гуманітарні дослідження фінансуються за залишковим принципом. Зауважуючи це, М. Малишева [12] відзначає, що й всередині гуманітарного знання також існує певна субординація. Йдеться як про вибір проблемного поля аналізу, так і про його методи. Дослідницькими пріоритетами все частіше стають самі еліти, механізми збереження й відтворення ієрархічних структур суспільства, проблеми влади й забезпечення довіри по відношенню до неї і т. і. У сфері методології переважає позитивістська традиція, яка оцінюється як більш сциєнтиська, а культурно-аналітична чи етнографічна розглядається як вид напівхудожньої творчості. У результаті гендерна детермінація соціальних процесів виступає як вид етнографії, а не норма наукового дослідження, і соціологія (а ми додамо а не тільки соціологія) виявляється безстатевою чи маскулінізованою, не зважаючи на постійну претензію на об’єктивне знання. У своїй статті вчена докладно аналізує розвиток дослідницьких програм у країнах Європейської Ради і доводить, що лише програми четвертого покоління (1994-1998) підготували підгрунтя для Цільових соціально-економічних досліджень, завдяки чому стало зрозуміло, що наука й технологія є соціально оформленими. До сьогодні в дослідженнях надавалися значні переваги тим напрямам, які здійснювалися чоловіками й досить часто забезпечували їхні інтереси.
У зв’язку з цим в сучасному високотехнологічному суспільстві надзвичайно живучими залишаються стереотипи, які належать до традиційно чоловічих сфер професійної діяльності [13]. Підтвердженням такої ситуації в Україні є результати дослідження, що було проведено Центром «Демократичні ініціативи», відповідно до яких і наука, і вузівська педагогіка є чоловічими пріоритетами [14].
Саме маскулінізація науки стала причиною ігнорування жінок як громадян другого сорту, для яких найбільш належним місцем є сім’я [15].
Учені доходять висновку, що «конституційне» рівноправ’я жінок-учених є неможливим без викорінення застарілих уявлень і стереотипів свідомості, відповідно до яких наука – чоловіча справа, а жіноча роль є несумісною із плідною науковою діяльністю [2].
Це явище має міжнародний характер, достатньо згадати, що лише у середині 90-х років ХХ ст. жінки-учені були допущені до професорства у Гарварді та Принстоні. Вказуючи на це О.Семенов [16] згадує численні прізвища видатних учених-жінок, імена яких мало відомі широкому загалу й додає, що значною мірою такому стану речей сприяє позиція католицької церкви, під егідою якої і були засновані європейські університети. До цього часу вважається, що жінки не є достойними високого звання членів наукового співтовариства. Якщо додати, що за часи Ньютона чоловіки-вчені мали духовний сан, то, як не дивно, цей монастирсько-чоловічий дух не зник і донині.
Думку про існування численних стереотипних уявлень щодо жінок-учених поділяють багато вчених, зокрема І. І. Серьогіна [17]. Вона вказує що досить часто чоловіки, а нерідко й самі жінки вважають, що жінка має насамперед успішно виконувати традиційну роль «домашньої господарки», «хранительки домашнього вогнища» і т. і., а чоловіки мають займатися професійною працею, яка гарантує їм високий соціальний статус і дозволяє забезпечити рівень і якість життя їхніх сімей. Тому досягнень у професійній сфері очікують, передовсім, від чоловіків, що сприймається як доказ того, що вони реалізувалися як особистості.
Важливим аспектом стану розвитку сучасної науки є протиставлення природничих і гуманітарних наук, чому сприяла розповсюджена філософська догма, яка була проголошена у свій час неокантіанством і підхоплена неопозитивізмом [18]. Основу опозиції складало переконання у тому, що перші мають у основі пояснення, а другі – розуміння. Ці пізнавальні процедури розглядалися як альтернативні в онтологічному й аксіологічному відношенні. Вважалося, що розуміння ціннісно орієнтоване на об’єкти, які складають сферу культури, тоді як пояснення було аксіологічно нейтральним по відношенню до об’єктів природи.
Л. А. Мікєшина [19] підкреслює, що одним із фундаментальних питань класичної філософії, від рішення якого залежала оцінка сутності знання, була проблема трансцедентального підходу до свідомості й пізнання. Відповідно, аподиктичне знання, яке пов’язувалося із трасцедентальним суб’єктом, часто вважалося можливим тільки у суворих, формалізованих, математичних і природничих науках. Соціальним, гуманітарним знанням у цьому було відмовлено, а головна причина – відсутність трансцедентального рівня свідомості, трансцендентального суб’єкта як свідомості загалом в її класичному розумінні, і панування єдино можливого для цієї сфери знання емпіричного суб’єкта, що відповідно робить її довільною, релятивною, позбавляє істинності й статусу науковості. Авторка наголошує на необхідності перегляду такого підходу, але як такий, що панував у науці досить тривалий час, він пояснює нам уявлення про певну вторинність гуманітарного знання. Необхідно додати, що існує умовний розподіл наук на «чоловічі», «нейтральні» та «жіночі», де природничо-наукові – переважно належать до першої групи, а гуманітарні – до третьої.
Ця думка простежується у роздумах В. Ж. Келлє [20] щодо внутрішньо наукових цінностей, якими є об’єктивність, раціональність, істинність, доказовість та ін. Учений додає, що думку про необхідність відокремлення науки, зокрема й соціальної, від цінностей природи підтримував М.Вебер, що повною мірою відповідало духу буржуазного об’єктивізму. Відповідно до цього положення наука може залишатися наукою, якщо вона байдужа до всіх людських пристрастей, прагнень, цінностей, вірувань і т.д. Саме завдяки М. Веберу така думка проникла у суспільствознавство й також дожила до цього часу.
Науковці [21] підкреслюють, що до початку ХХ століття в природничо-науковому пізнанні панувала об’єктивістська установка, відповідно до якої при описі природних явищ об’єктивне знання гарантується лише в тому разі, якщо сам суб’єкт пізнання «винесений за дужки», тобто виступає як певний абсолютний спостерігач, здатний осягнути універсальну, об’єктивну істину про світ, що постійно розширюється. Існувало уявлення, що природничо-наукові закони, на відміну від соціальних, є універсальними і незмінними. У сучасності ця ситуація значно змінилася, але ставлення до соціально-гуманітарного пізнання багатьох представників природничих наук залишається в межах традицій минулого. Хоча факт релятивізації наукової істини в природознавстві змушує припустити існування можливої подібності (наявності єдиного коріння) між «точними» й гуманітарними науками.
Розглядаючи проблему наукової самореалізації сучасної молоді необхідно зазначити і про особливості алгоритму наукової кар’єри. Шлях до успіху в науці починається з п’яти років навчання в університеті, далі – три роки в аспірантурі, ранній захист кандидатської дисертації, висування нестандартної ідеї чи розробка нового напряму, збір матеріалів для докторської дисертації та її захист. Важливою складовою наукової кар’єри є також призначення на керівну посаду – керівник лабораторії, відділу, кафедри, інституту, ВНЗ. Визнанням наукових досягнень стає присудження державних нагород, премій, звань, що знаходиться у безпосередньому зв’язку з посадою, що обіймає науковець. Що вона вища – то більше нагород і вони більш значущі [20]. А те, що керівні посади в галузі вищої освіти переважно обіймають чоловіки, є давно відомою істиною, що також стає обмежувальним чинником для наукової кар’єри жінок.
Суттєвим чинником, що впливає на наукову самореалізацію молоді, особливо жінок, є вплив сімейного статусу й материнства. У цьому контексті важливим стає характер організації знання в гуманітарних та природничих науках. Якщо в одних переважає компендіум емпіричних відомостей, домінування опису, то пропуск декількох років у науковій роботі не є катастрофою. В інших, де знання організовуються за математичним принципом, емпіричні частковості мають поєднуватися в ціле через набір взаємопов’язаних теоретичних положень (наприклад, у фізичних спеціальностях). Дослідження відбувається суцільним “потоком”, а відставання від нього зазвичай призводить до того, що його вже не можна надолужити. У таких галузях учений спирається на літературу, яка дуже швидко застаріває і за три-чотири роки майже цілком змінюється. Саме в цих галузях темп роботи й повне занурення в неї є доволі суттєвим. Зрозуміло, зауважують учені [2], що в цих галузях науки жінка, яка не в змозі відійти від традиційної ролі, не є повноцінною конкуренткою із чоловіком у будь-якій соціально-економічній ситуації, а перерва у роботі, що пов’язана з народженням дитини, призводить до втрати часу який вже важко наздогнати. До того ж, суттєвою перепоною на шляху до наукової кар’єри жінки є також невиправдані витрати зусиль на виконання ролей матері, дружини, господині, що також зумовлюють виявлення особливих якостей, що суперечать стереотипним уявленням про «справжнього» вченого. До них зараховують гостроту розуму, глибину ерудиції, особисту мужність, настирливість, одержимість, творчу сміливість і т. і.
З цього погляду існують численні проблеми соціально-психологічного характеру, серед яких: ті жінки, що вирішили займатися науковою кар’єрою. найчастіше слідують стереотипу «вищого призначення» жінки, що виявляється у синдромі наджінки, який пояснює певний ступінь швидкого «перегоряння» жінок-учених і зумовлює обмеженість їхніх успіхів на шляху до наукової кар’єри. Основи цих проблем закладаються як на рівні сім’ї, так і через систему виховання, яка не заохочує активність, допитливість, незалежність, схильність до ризику та дослідницьку поведінку. Статеворольова типізація виявляється як на різне сприйняття юнаками й дівчатами власних здібностей. Свій внесок у можливість жіночої самореалізації здійснює і система освіти, де дівчат готують до репродуктивного життя, формуючи принципово різні риси в порівнянні з юнаками. Вчителі (а ми додамо, що й викладачі ВНЗ) по-різному оцінюють успіхи і невдачі представників різної статі. Не винятком є упереджене ставлення до обдарованих дівчат, яке виявляється й на рівні університетів.
Неабияку роль у виникненні соціально-психологічних проблем у самореалізації обдарованих жінок має вплив змісту навчальної літератури, підручників. Аналіз так званого «прихованого навчального плану», впливу засобів масової інформації доводить прояв сексизму.
Виникненню внутрішньособистісного конфлікту сприятиме необхідність жінки заради наукової кар’єри сповідувати суто маскулінні цінності – агресію, змагальність, здатність до досягнення мети за будь-яку ціну, орієнтація передовсім на «справу». Суто ж фемінні цінності – емоційність, інтуїція, увага до міжособистісних відносин, на яких грунтується виховання жінки, стає основою суперечності. До того ж, у жінки завжди є можливість «сховатися» у світі сімї, виправдати перед собою наукову неспроможність, що й перешкоджає здатності виявляти настирливість і завзятість у подолання творчих криз, якими супроводжується будь-яка діяльність, зокрема й наукова.
Обсяг даної статті не дозволяє здійснити грунтовний аналіз проблем наукової самореалізації обдарованої молоді, проте дозволяє актуалізувати деякі з них.
ВИСНОВКИ
Соціально-економічні трансформації українського суспільства зумовлюють необхідність підготовки нового покоління науково-викладацьких кадрів для системи вищої освіти. Важливим ресурсом такого оновлення є студенти магістратури, складовою підготовки яких є і наукова діяльність, яка може стати передумовою кар’єри на науковій ниві.
Проте історичні особливості розвитку науки, її сучасний стан, маскулінізація науки, суспільні відносини, що грунтуються на традиціях патріархату, існування протиставлення гуманітарного та природничо-наукового знання тощо значно ускладнюють шлях до наукової самореалізації магістрантів, особливо яскраво проблеми якої виявляються у прагненні жінок до занять наукою. Цьому сприяють стереотипні уявлення щодо жінок-учених, особливості жіночої соціалізації, особливості організації навчально-виховного процесу як у школі, так і у ВНЗ, вплив сімейного статусу тощо.
Все вище означене зумовлює необхідність організації відповідної підготовки молоді до занять науковою діяльністю, що можливо й необхідно здійснювати в процесі їхнього навчання у магістратурі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Агамова Н. С., Аллахвердян А. Г. Российские женщины в науке и высшей школе: Историко-научные и науковедческие аспекты (к 150 - летию со дня рождения С. В. Ковалевской) // Вопросы истории естествознания и техники. – 2000. – № 1. – С.141 – 153.
2. Мирская Е. З., Мартынова Е. А. Женщины в науке // Вестник Российской академии наук. – 1992. – Том. 63. – № 8. – С. 693 – 699.
3. Богданова И. Ф. Женщины в науке: вчера, сегодня, завтра // Социологические исследования. – 2004. – № 1. – С.103 – 112.
4. Мольтман-Вендель Э. И сотворил Бог мужчину и женщину // Вопросы философии. – 1991. – № 3. – С. 91 – 103.
5. Лебединська І. В. Гендер як стратегія культурологічного аналізу. // Гендрені студії: освітні перспективи (навчально-методичні матеріали). – К.: ПЦ «Фолиант», 2003. – С. 22 – 33.
6. Кебина Н. А. Гендерные аспекты проблемы смысла, их роль в самореализации женщины // Философские науки. – 2006. – № 5. – С. 74 – 81.
7. Воронина О. А. Социокультурные детерминанты развития гендерной теории в России и на западе // Общественные науки и современность. – 2000. – № 4. – С. 9 – 19.
8. Капица С. П. Третья цивилизация // В мире науки. – 2005. – № 6. – С. 83 – 89.
9. Попов В. Г. Технократическая идеология ХХ века // Философские науки. – 2003. – № 5. – С. 29 – 44.
10. Парсонс Т. Система современных обществ / Пер. с англ.. Л.А.Седова и А.Д.Ковалева. Под ред.. М.С.Ковалевой. – М.: АСЕКП Пресс, 1998. – 270 с.
11. Вааст Р., Букарі С. Кому служит наука? // Курьер ЮНЕСКО. – 1999. – № 7. – С. 15 – 17.
12. Малишева М. Політика финансирования науки в зеркале гендерной асиметрии // Гендреные исследования № 2 (1). 1999: Харьковский центр гендерных исследований. – М.: «Человек & Карьера», 1999. – С.108 – 122.
13. Знаков В. В. Половые, гендерные и личностные различия в понимании моральной дилеммы // Психологический журнал. – 2004. – Том 25. – № 1. – С. 41 – 50.
14. З того боку стереотипів поведінки: психологія спілкування / Авт. упор. О. В. Тимченко, В. Б.Шапар. – Х.: Прапор, 1997. – 654 с.
15. Кэролл С. ДЖ., Зэрыллы Л. М. Феминисткие вызовы политической науки // Общественные науки и современность. – 2001. – № 6. – С. 61 – 79.
16. Семенов А. Физика, религия и вопросы пола в науке // Знание сила. – 1996. – № 6. – С. 3 – 5.
17. Серегина И. И. Профессиональная карьера // Социологические исследования. – 1999. – № 4. – С. 78 – 82.
18. Черняк В. С.Понимание и ценность в естественнонаучном познании // Ценностные аспекты развития науки / В. П. Визгин, М. Б. Туровский, Л. Б. Баженов и др. – М.: Наука, 1990. – С. 182 – 190.
19. Микешина Л. А. Трансцедентальные измерения гуманитарного знания // Вопросы философии. – 2006. – № 1. – С. 49 – 66.
20. Келле В. Ж. Научное познание и ценности гуманизма // Ценностные аспекты развития науки / В. П. Визгин, М. Б. Туровский, Л. Б.Баженов и др. – М.: Наука, 1990. – С. 7 – 18.
21. Лазарев Ф. В., Лебедев С. А. Проблемы истины в социально-гуманитарных науках: интегральный поход // Вопросы философии. – 2005. – № 10. – С. 95 – 115.