УДК 32.001
В. В. Кавка,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
Серед фундаментальних засад будь-яких демократичних суспільств знаходиться право громадян брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Таке право закріплене і за громадянами сучасної суверенної української держави ст. 38 Конституції України [1]. Воно сьогодні дає нашому суспільству шанс піти шляхом демократичних перетворень, спираючись на волю більшості громадян.
Але, як відомо, недостатньо задекларувати права, необхідно створити в суспільстві таку ситуацію, яка дала б змогу його членам свідомо користуватися правами та виконувати свої обов’язки. Можливість існування такої ситуації багато в чому залежатиме від того, наскільки громадяни нашої країни виявлять здатність як під час виборчих процедур, так і між ними, свідомо робити вибір на користь тих політичних сил, які в дійсності, а не на словах, прагнуть демократичних перетворень, блага своєму народу, визнають необхідність чесного змагання за довіру, як підстави для управління його справами. Загалом, йдеться про певний комплекс цінностей, вмінь та знань громадян, які забезпечують їм свідому участь і позицію в політичному житті, можливість виокремити власні політичні інтереси та зіставити їх з інтересами інших та всього суспільства. Саме цей комплекс можна кваліфікувати як політичну культуру громадян.
Результати різноманітних опитувань та досвід проведення виборчих кампаній і референдумів, які відбувалися за роки незалежності України, як, власне, і саме політичне життя, вказують на те, що сьогодні значна частина суспільства залишається об’єктом маніпуляцій з боку претендентів на делеговані державні пости, віддають свої голоси за кандидатів, які ніколи і не прагнули представляти саме їх волю, підтримують ті політичні сили, які більше за інших зацікавлені в збереженні існуючого становища з усіма негараздами для більшості громадян країни. А це значить, що ніхто не є більш серйозною перешкодою на шляху подолання значної кількості проблем громадян нашої держави, ніж вони самі. На наш погляд, практично єдиним шляхом подолання ситуації, що склалася, є підвищення загальної політичної культури громадян, які, зокрема, повинні стати свідомими та активними учасниками виборчого процесу, як важливого механізму формування представницьких органів влади та делегування повноважень щодо оптимального вирішення існуючих проблем державного життя з точки зору інтересів більшості членів суспільства. При цьому актуальними є питання щодо підвищення рівня політичної культури не лише виборців, а й всіх суб’єктів виборчого процесу і референдумів.
Наше дослідження присвячене розгляду можливих шляхів ефективного впливу на зростання політичної культури учасників виборчого процесу, як важливого механізму формування демократичної влади в Україні, та зміцнення і примноження демократичних надбань нашого суспільства. Особлива увага приділена обґрунтуванню ролі та можливим формам політичної освіти, як засобу підвищення громадянської культури виборців та всіх суб’єктів виборчого процесу.
Слід зауважити, що як у вітчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі цьому питанню приділяється значна увага. Зокрема, багато чого вдалося зробити науковим колективам, які долучилися до роботи зі створення низки концепцій громадянської освіти в Україні. Наприклад, до числа згаданих концепцій можна віднести «Концепцію громадянського виховання особистості в умовах розвитку Української державності» (АПН України), «Концепцію громадянської освіти в Україні» (Інститут громадянської освіти Національного університету «Києво-Могилянська Академія»). Також запропоновану на розгляд громадськості Концепцію громадянської освіти, розроблену в рамках «Трансатлантичної програми підтримки громадянського суспільства в Україні», що включає проект «Освіта для демократії в Україні».
Підготовлені концепції дають уявлення про зміст, мету, основні шляхи та засоби формування громадянськості індивідів у сучасній України. Вони разом з дослідженнями окремих вітчизняних вчених, зробили важливий крок у методологічному напрямку дослідження проблем громадянської освіти і виховання [4]. Слід зауважити, що ця проблема викликає помітну увагу і серед дослідників як близького, так і далекого зарубіжжя [5].
Разом із теоретичним дослідженням аспектів впливу громадянської і політичної освіти на формування політичної культури громадян України зроблені й певні практичні кроки. Так, нині в нашій країні реалізується проект «Освіта для демократії в Україні», який є частиною Трансатлантичної програми підтримки громадянського суспільства, що фінансується урядом США і Європейським Союзом. З кінця 90-х років здійснюється канадсько-український проект «Демократична освіта» (спільно з Міністерством освіти та науки України й університетом Qиееп’s за фінансової підтримки Канадської агенції міжнародного розвитку — CIDA). Нарешті, ще один проект «Мережа громадянської освіти» реалізується в Україні Радою міжнародних досліджень та обмінів (ІRЕХ).
Можна було б продовжити, наскільки є актуальною зазначена проблема, але й так зрозуміло, що завдання підвищення ролі освіти і виховання громадянина України починає усвідомлюватися широким загалом відповідних українських державних та недержавних інституцій. Незважаючи на вказані дослідницькі та практичні заходи, питання вивчення шляхів розбудови політичної освіти в нашій країні залишається на початковому етапі.
Сприяння подальшому просуванню в напрямку усвідомлення важливості заходів із підвищення політичної культури виборців є завданням нашої роботи.
Почнемо з визначення поняття «політична культура». Існує досить багато тлумачень цього поняття. Такі значні розбіжності в поглядах на це явище пояснюються його складністю і недостатнім вивченням. Вперше термін «політична культура» було введено в науковий обіг німецьким філософом І. Гердером. Концептуальне уявлення про політичну культуру і систематизований опис поняття склався тільки в 50–60 рр. ХХ ст.
Політична культура – це невід’ємна складова частина загальнонаціональної культури. Це, передусім, такий спосіб діяльності соціальної спільноти, особи у сфері політичних відносин, який відображає досягнутий рівень політичної активності та політичної зрілості суб’єктів. Він включає різні компоненти й рівні: культуру ставлення суб’єктів до здійснення політичної влади; культуру електорального процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інституцій; культуру політичної поведінки; культуру політичної свідомості й спілкування та інші, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства.
Звичайно, на рівень культури впливає освіта. На жаль, незважаючи на свою важливість, освіта виборців, як і громадянська, так і політична, залишається мало розвиненою в Україні. Хоча виборчі процедури стали звичним явищем нашого життя, питання «хто є хто» у виборчих перегонах, як і багато інших, практично віддані на відкуп заангажованим засобам масової інформації, які у пошуках легких та відчутних заробітків «виплескують» на громадян масу спотвореної, комусь «вигідної» чи «невигідної» інформації, реакція на яку є цілком очікуваною.
Одним із важливих результатів такого становища є зростаюча недовіра громадян до того, що вибори є саме виборами. Серед виборців досить поширеною є думка про те, що краще не брати участь у виборах, тому що це лише зайвий клопіт, що від їх волі мало що залежить. Такі відчуття підсилюються кроками з відкритого підкупу виборців шляхом роздавання масштабних обіцянок та незначних матеріальних презентів. Практика показує, що такого роду сподівання частіше всього виявляються марними, а ті, хто їх давали залишаються безвідповідальними. Отже, існує реальна загроза перетворення виборів на процедуру купування важливих виборних посад.
У грудні 2005 р. Асоціація молодих Миколаївських політологів і політиків провела соціологічне опитування в рамках проекту «Моніторингове дослідження молоді м. Миколаєва 2004—2006 рр.». У цьому дослідженні певна увага була приділена електоральній поведінці молоді міста. За його результатами близько 17 % представників цієї категорії відчували негативні емоції під час голосування — байдужість та сором, а 25 % — не визначилися у своїх почуттях. Показово, що більше 60 % респондентів не довіряють своїм політичним обранцям, а близько 70 % — ніяким чином, крім самого голосування, не брали участі у виборчих кампаніях.
Крім цього, викликає занепокоєння факт, що на несвідомому рівні для значної частини людей сьогодні продовжує бути актуальним синдром «доброго царя». Тим самим вони намагаються запобігти власній участі у вирішенні своєї долі. Однією з причин такого становища є нездатність з боку значної частини суспільства побачити альтернативні форми влаштування суспільного життя, своєї активної ролі в їх запровадженні. Одвічне побоювання незрозумілого продовжує перемагати будь-які перспективні та вигідні для більшості громадян зміни. При такому становищі задекларовані громадянські права інколи навіть лякають значну масу людей. Вони готові відмовитися від власної підприємницької діяльності, яку їм пропонує держава, в обмін на просте і зрозуміле для них становище найманих працівників, яких позбавлять необхідності щоденно вирішувати що, як і для чого вони повинні робити, намагаючись забезпечити свій добробут. Ставши власником засобів виробництва, індивід вимушений піклуватися про їх збереження та використання. Але він не має для цього необхідних навичок, він не знає відповіді на безліч запитань, які виникають у нього при такій трансформації. Саме незнання породжує побоювання, невпевненість, стає перешкодою на шляху необхідних змін і розвитку. Зрозуміло, що крім не високого рівня політико-правової та економічної освіти населення, на таке ставлення впливає багато інших факторів, однак, на нашу думку, саме ця проблема є значною мірою вирішальною перешкодою в розвитку нашого суспільства, просування до втілення в життя багатьох гуманістичних цінностей та ідеалів.
У такій ситуації виникає питання про можливі шляхи подолання становища, що склалося. Не претендуючи на готовність дати рецепти на всі випадки, хотілося б зупинитися, на нашу думку, на головному у вирішенні багатьох проблем ствердження і розвитку демократичних засад життя нашого суспільства.
Реальне, а не декларативне прагнення політичних сил демократизувати суспільне життя повинне спиратися на ґрунтовну та всеохоплюючу систему політико-правової освіти, яка не є якимсь екзотичним елементом всієї системи освіти, а, навпаки, органічно притаманна їй, є невід’ємною її складовою. Дехто з цього приводу висловлює виправдане занепокоєння про небезпечність використання інструментів політичної освіти і виховання, здатних, як і раніше, формувати однодумство, конформізм та можуть бути використаними політичними силами, які далекі від демократичних цінностей, для нав’язування своїх політичних ідеалів.
Безумовно, така небезпека існує. Але при цьому слід звернути увагу на те, що освіта, яка набуває рис ідеологічної обробки, перестає бути освітою і перетворюється на, так звану, індоктринацію — систему насильницького насадження безальтернативної доктрини. Тому, коли ми ведемо мову про політичну освіту, ми маємо на увазі використання таких форм та інструментів поширення знання, які спираються, насамперед, на глибокі досягнення науки взагалі і політичної зокрема. Сам зміст наукових політико-правових знань є найбільш суттєвою перешкодою упередженості будь-кого з тих, хто спробує використати заходи політико-правової освіти для нав’язування антидемократичних цінностей, своїх корпоративних цілей. Крім того, система політичної освіти повинна мати відповідні механізми контролю з боку як держави, так і громадськості, які повинні стати певними гарантами об’єктивності процесу політичного просвітництва.
При цьому доцільно опиратися на досвід демократичних держав, які на шляху свого історичного розвитку вирішували подібні проблеми. Зокрема, такий досвід накопичений у сучасній Німеччині, яка в післявоєнний час, як і ми сьогодні, долала наслідки тоталітаризму та результативно використовує його сьогодні на своїх східних землях. Не ставлячи перед собою завдання детально аналізувати досвід організації політичної освіти в Німеччині, дозволимо зазначити, що ця справа там поставлена на державний рівень вже досить давно. У 1952 р. була відтворена Державна служба політичної освіти, що бере початок з часів Веймарської республіки. Вона повинна була стати перешкодою на шляху зростання радикальних та націоналістичних ідей, допомогти громадянину посттоталітарної держави адаптуватися до системи децентралізованого прийняття рішень в економіці та сфері демократії. З 1963 р. центральний інститут цієї системи називається Федеральний комітет політичної освіти.
Для результативного впливу на свідомість населення служба політичної освіти повинна була мати принципові відмінності від тоталітарних пропагандистських відомств за своєю концепцією, напрямами, методами роботи, внутрішньою організацією та місцем серед інших державних органів. Слід звернути увагу, що найголовнішими завданнями служби були поширення об’єктивних історичних знань, знань про механізми функціонування демократії, про досвід іноземних держав, виховання почуття спільності народів світу. Ці завдання з часом змінювалися відповідно до тих проблем, які виникали на шляху розвитку суспільства. Набутий досвід політичної освіти в Німеччині, безумовно, має величезне значення. Тому одне з важливих завдань сучасних українських дослідників полягає в його вивченні та використанні при вирішенні багатьох вищевказаних проблем сучасного суспільного життя нашої країни.
Коли йдеться про ефективне використання виборчих механізмів для розвитку і ствердження демократичних засад нашого суспільства, необхідно зауважити, що велике значення політична освіта має не тільки для широких кіл громадян, а й для тих з них, кому доводиться виступати активними суб’єктами виборчого процесу. Зокрема, йдеться про громадян, що беруть участь у роботі виборчих комісій, є кандидатами, їх довіреними особами, уповноваженими особами політичних партій та виборчих блоків партій, офіційними спостерігачами.
Окремих зауважень заслуговує специфіка заходів політичної освіти для окремих груп названих суб’єктів виборчого процесу. Незважаючи на те, що виборчі комісії не є постійно діючими, а утворюються на період проведення виборчих кампаній, вони відіграють надзвичайно важливу роль. Члени виборчих комісій повинні мати відповідну політичну культуру не тільки для того, щоб бути здатними орієнтуватися в усій сукупності політичних сил, які беруть участь у виборчих змаганнях, а для того, щоб мати бажання до активної участі в роботі таких комісій, добросовісного виконання покладених обов’язків та вмілого використання наданих прав. Важливість досягнення такого рівня учасниками виборчих комісій підтверджується спробами фальсифікації підсумків виборів, чисельними фактами відмов громадян від участі в роботі комісій.
На нашу думку, в практику системи політичної освіти повинно увійти навчання громадян, які входять до складу виборчих комісій або беруть участь в утворенні зазначених комісій на базі вищих навчальних закладів. Під час цього з метою підвищення політичної культури громадян слід передбачити вивчення іноземного досвіду проведення виборів і референдумів, організацію науково-практичних заходів (конференцій, семінарів, тренінгів тощо) з актуальних проблем організації виборчого процесу і референдумів, видання науково-практичних коментарів до законодавства про вибори і референдуми, науково-популярних та навчально-методичних посібників із зразками документів, необхідних для здійснення виборчими комісіями своєї діяльності.
Не менш важливими є заходи щодо політичної освіти таких важливих суб’єктів виборчого процесу, як кандидатів, їх довірених осіб, уповноважених осіб політичних партій та виборчих блоків партій, офіційних спостерігачів. Освітні заходи для цієї групи суб’єктів виборчого процесу повинні бути спрямовані на набуття знань про політичну систему і політичні процеси, про правові засади життя демократичного суспільства. Політична освіта цієї категорії учасників виборів, крім сказаного, повинна сприяти отриманню навичок необхідних для проведення виборчої кампанії. Зокрема, вони повинні ознайомитися з існуючими формами агітації, навчитися організовувати роботу з виборцями і засобами масової інформації, оволодіти методами аналізу та прогнозування.
В реалізації зазначених завдань важлива роль належить лекторіям, політико-правовим клубам і центрам, що можуть утворюватися політичними партіями та іншими об’єднаннями громадян. До процесу підвищення політичної культури кандидатів, їх довірених осіб, уповноважених осіб політичних партій та виборчих блоків партій також можуть залучатися засоби масової інформації, навчальні заклади, громадські організації.
Отже, вказані заходи щодо створення системи політичної освіти всіх учасників виборчого процесу уможливлює суттєве підвищення ефективності виборчих механізмів у формуванні найважливіших виборних державних органів та органів самоврядування. Насамперед, за рахунок зростання здатності виборців та інших суб’єктів виборчого процесу критично оцінювати політичний процес та свої власні політичні інтереси.
Сьогодні вирішальна роль у підвищенні рівня політичної культури виборців нашої країни належить не тільки школі, університетам та іншим учбовим закладам, а й політичним партіям, гурткам при громадських організаціях, різноманітним фондам соціальної спрямованості, суб’єктам молодіжної (державної і недержавної) політики, армії, освітнім центрам при конфесіях, системі підготовки та перепідготовки кадрів, культурно-освітнім закладам.
Демократичні цінності припускають право вибору. Для підвищення ступеня усвідомленості вибору потрібно навчити обережності при зустрічі з харизматичними діячами, умінню розпізнавати демагогічну суть тієї чи іншої політичної пропозиції.
Зростання політичної та громадянської культури передбачає не захоплення патріотизмом, не сліпу віру в національні святині, а оволодіння максимумом політичних знань, умінням оперувати логічними поняттями цієї сфери, не претендуючи на професійні навички політика чи політолога, що вимагає, зрозуміло, спеціальної підготовки.
ЛІТЕРАТУРА
1. Конституція України [Текст] : законы и законодательные акты / М-во юстиції України. Офіц. вид. – К. : Ін Юре, 2004. – 111 с. – С. 6.
2. Васютенський В. Про особливості електорального самовизначення громадян України // Українські варіанти. – 1998. – № 1. – С. 37 – 41.
3. Вашутін О. Політична соціалізація молоді в сім’ї і становлення політичної психології індивіда // Людина і політика. – 2000. – № 5. – С. 67 – 71.
4. Шахтемірова О. Ціннісні орієнтації та політична свідомість // Нова політика. – 1999. – № 4. – С. 24 – 27.
5. Щербинин А. И. Вхождение в политический мир (Теоретико-методологические основания политической дидактики) // Полис. – 1996. – № 5.