УДК 316.61
Р. А. Ліончук,
Рівненський державний гуманітарний університет (м. Рівне)
Взявши участь у Саміті тисячоліття ООН, Україна прийняла Цілі розвитку тисячоліття та зобов’язалася до 2015 року досягти гендерної рівності. Одним із головних завдань у цьому напрямку є «усунення гендерної різниці на всіх рівнях освіти не пізніше 2015 року». Досягнення гендерної рівності в освіті передбачає необхідність використання у навчальних процесах спеціальних технологій, що враховують специфіку жіночої та чоловічої психології та забезпечують збалансований гендерний компонент в освіті.
На даний час, з огляду на сучасний рівень розвитку гендерних досліджень у світі та в Україні, ми можемо говорити про гендерний підхід, як про особливий напрямок у соціальних науках, який орієнтований на формування та утвердження політики рівних, не залежних від статі можливостях самореалізації людини в різних сферах соціальної практики.
Гендерний підхід дає можливість оцінити наслідки існуючої парадигми соціально-економічного розвитку суспільства та змінити на краще систему соціальної диференціації та нерівності за ознакою статі в процесі переходу держави до сталого розвитку.
Проте збільшення різниці у тривалості життя чоловіків і жінок, дисбаланс представництва чоловіків і жінок в управлінській та державотворчій діяльності, подвійна зайнятість жінок, брак самореалізації чоловіків у виховній та господарсько-побутовій функціях сім’ї, подвійні моральні стандарти свідчать про існування перешкод на цьому шляху, причинами яких є традиційні стереотипні погляди на місце і роль кожної статі у сімейній, професійній та суспільній сферах, що панують у масовій свідомості та спрямовують молодь на дотримання певних норм, цінностей, стандартів поведінки.
Аналіз психолого-педагогічної та соціологічної літератури, аналіз досвіду зарубіжних країн, позитивна практика використання гендерної складової в різних галузях знань, підтверджують доцільність включення гендерного підходу до освіти в цілому та до організації навчально-виховного процесу зокрема.
Сутність гендерного виховання полягає в уникненні сексизму, пом’якшенні гендерних стереотипів, формуванні досвіду взаємодії між статями на егалітарних засадах, недопустимості протиставлення за статевою ознакою в сім’ї, школі, будь-яких суспільних інститутах, створенні рівних умов та можливостей для розвитку, самовдосконалення і самореалізації кожної особистості.
Окремі питання гендерного виховання у своїх працях розглядали: К. П. Веселовська, Т. В. Говорун, О. М. Кікінежді [3], Д. В. Колесова, І. П. Петрище, А. Г. Хрипкова, О. М. Шарган, Т. І. Юферова, В. О. Васютинський, В. Ю. Каган, Я. Л. Коломинський, І. С. Кон, Г. М. Лактіонова, М. Х. Мелтсас, А. А. Палій, А. А. Реан, Т. А. Репіна, Т. М. Титаренко, В. П. Кравець [4], А. В. Мудрик [6], С. Т. Вихор [1, 2], Л. В. Штильова [8], С. А. Макаренко та інші.
Аналіз досліджень, що представлені у науковій літературі, дозволяє констатувати, що «гендер» — соціально-психологічна характеристика, що визначає сукупність властивостей, які відрізняють людей залежно від статі та значною мірою визначається особливостями культури, традицій, вихованням і соціальними очікуваннями.
Більш докладно визначає гендер Дж. Скотт у нарисі «Гендер як корисна категорія історичного аналізу», визначаючи його чотири компоненти: «1) комплекс культурних символів, у яких закріплені соціальні моделі поведінки статей; 2) нормативні твердження, ...що містяться у релігійних, педагогічних, наукових, правничих і політичних доктринах; 3) соціальні інститути й організації, які охоплюють не тільки системи родинних стосунків, сім’ю, домогосподарство, а також такі сексуально-детерміновані інститути, як ринок робочої сили, систему освіти, державний устрій; 4) самоідентифікація особи» [9].
Розмежування понять «стать» і «гендер» ставить за мету розділити біологічну та соціальну стать, останню з яких вважають обумовленою соціально-економічними, культурними та історичними чинниками. Т. Говорун та О. Кікінежді підкреслюють, що стать і гендер є гранями, аспектами людської особистості, а не абсолютно самостійними речами, вони взаємопов’язані і доповнюють одне одного [3].
Більшість дослідників, розділяючи поняття «стать» і «гендер», вважають, що зі статтю пов’язані лише фізіологічні особливості, тоді як з гендером — психологічні, соціальні та культурні відмінності. Співвідношення біологічного і соціального в процесі статевої соціалізації має різну інтерпретацію в зарубіжних психологічних теоріях, які чинять опосередкований вплив на педагогічну науку. Крім того, значна кількість понять, які описують процес становлення і формування статевої належності, їх неузгодженість та нечіткість вимагає докладного аналізу термінів та вивчення їх взаємозалежності [1].
Проблема гендеру в педагогічній науці висвітлена у трьох основних аспектах: як така, що має місце в освіті; впровадження і реалізація гендерного підходу на різних рівнях освіти; розробка програм з гендерної педагогіки для ВНЗ.
У педагогіці з’являється напрям, який намагається поєднати психологічні теорії статевої соціалізації та гендерні дослідження. Гендерна педагогіка, представлена дослідженнями В. Кравця, О. Луценко, О. Цокур, Л. Штильової.
В основу побудови структури гендерної педагогіки В. Кравець заклав процес соціалізації індивіда, виокремлюючи дві його складові: гендерну соціалізацію і сексуальну соціалізацію [4]. Гендерна соціалізація акцентує увагу на вплив соціально-культурних чинників у становленні та розвитку особистості, сексуальна — на сексуальну просвіту і виховання, формування сексуальної культури. Чітке розмежування статевого, гендерного і сексуального сприяє глибшому усвідомленню загальновживаних термінів. О. Луценко вважає, що «головна мета статевого виховання — сексуальна соціалізація індивіда, пов’язана з пошуком та набуттям власних сексуальних ідентичностей»[5].
Термін «гендерне виховання», його зміст, мета, завдання в педагогічній літературі сформульовані недостатньо чітко. Більше звертається увага на актуальність, необхідність гендерного виховання, на потребу інтеграції в педагогічну науку гендерної складової як міждисциплінарної категорії [2]. Наприклад, А. Мудрик пов’язує необхідність у гендерному вихованні з: «1) фемінізацією системи виховання; 2) з потребою стримувати, коригувати загальний процес фемінізації чоловіків і маскулінізації жінок; 3) гендерний підхід може стати деякою компенсацією сімейної фемінізації, оскільки близько 50% дітей живуть у сім’ях, у яких немає батьків, а у багатьох інших було б краще, якби цих батьків взагалі не було»[6].
Л. Штильова вважає, що основною проблемою педагогіки є нормативна модель соціостатевого (гендерного) виховання як передумова для здійснення особистісно зорієнтованого підходу, до демократизації суспільства в цілому. На її думку, гендерне виховання відрізняється від традиційного статевого виховання такими рисами:
Теорії статевого виховання, маючи біологічне спрямування, розглядали становлення чоловічої та жіночої ідентичності, як визначені репродуктивною функцією і природнім розподілом праці відповідно до статі.
Гендерна ідентичність не є однаковою для всіх чоловіків і жінок у рамках власної статі; вона багатогранна, пластична і мінлива.
Дослідники гендерної ідентичності зосереджують увагу на вивченні суб’єктивних смислів і моделей ідентичності окремого індивіда, а не об’єктивних функцій і статусів статей у суспільстві.
Перехід від статевого виховання в медико-біологічному плані поступається місцем психолого-педагогічним і соціально-педагогічним моделям об’єкта дослідження [8].
Гендерне виховання — цілеспрямований і систематичний вплив на свідомість, почуття, поведінку вихованців з метою формування в них егалітарних цінностей, поваги до особистості, незалежно від статі, розвитку індивідуальних якостей і здібностей задля їх самореалізації, оволодіння навичками толерантної поведінки та з метою побудови громадянського суспільства [1].
Завданнями гендерного виховання є: реалізація гендерного підходу в усіх ланках навчально-виховного процесу; усвідомлення проблем гендерного паритету; оволодіння певним обсягом знань про упередження щодо кожної статі та їх усвідомлення; пом’якшення стереотипів щодо сімейних, професійних та суспільних ролей та корекція уявлень про норми маскулінності/фемінінності; збагачення емоційного світу, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей з метою самореалізації особистості; накопичення та формування досвіду егалітарної поведінки. Засобом впровадження гендерного виховання в навчально-виховну діяльність є включення в освітній процес гендерної складової та застосування особистісно зорієнтованого підходу у взаємодії вчителів та учнів [2].
Гендерне виховання може також впроваджуватися через:
¾ різні напрями виховання, як складову національного, морального, сімейного, правового, розумового, трудового;
¾ включення у предмети гуманітарного циклу;
¾ включення до програми загальноосвітньої школи та ВНЗ предметів «Основи гендерної освіти»;
¾ співпрацю освітян і громадських організацій;
¾ формування гендерної культури педагога, пропаганду гендерної просвіти;
¾ різні напрями роботи з дітьми з доповнення і розширення можливостей їх соціалізації, альтернативні статево типізованому підходу [2].
Для того, щоб гендерний підхід у вихованні став реальністю, необхідними є декілька умов:
¾ ґрунтовна теоретико-методологічна база, котру повинні створити педагоги-науковці;
¾ відповідна законодавчо-нормативна база;
¾ формування у педагогів розуміння необхідності гендерного підходу та установка на його реалізацію;
¾ змістовна психолого-педагогічна та методична підготовка педагогів до реалізації гендерного виховання.
Ефективність виховної роботи зі студентами залежить від рівня гендерної культури самого викладача, від того, наскільки він впроваджуватиме у своїй педагогічній діяльності реконструкцію традиційних культурних обмежень у розвитку особистості підлітка, створить оптимальні умови для максимальної самореалізації дівчини та хлопця у процесі педагогічної взаємодії.
Як результат впровадження гендерного виховання у студентів формується гендерна самосвідомість, що проявляється через:
¾ свідоме та критичне сприйняття соціально-політичної інформації;
¾ усвідомлення рівноправності обох статей у суспільному та політичному житті;
¾ активна позиція стосовно впровадження гендерних перетворень в Україні;
¾ розуміння рівності прав чоловіків і жінок, свободи особистості;
¾ толерантне ставлення до представників обох статей;
¾ усвідомлення себе як особистості, що здатна впливати на гендерну ситуацію в державі;
¾ готовність відповідати за власні рішення та їх наслідки;
¾ здатність до компромісу, толерантність у різних життєвих ситуаціях.
Впровадження гендерного підходу в систему освіти включає:
¾ розробку навчальних курсів, окремих модулів, здійснення навчально-методичного забезпечення підготовки і перепідготовки викладачів;
¾ включення тематики гендерних досліджень до навчальних програм навчальних закладів;
¾ вивчення міжнародного досвіду із впровадження гендерної освіти;
¾ залучення громадських організацій до співробітництва у впровадженні гендерного підходу в навчальному процесі школи;
¾ проведення обговореннь основних проблем гендерної освіти в засобах масової інформації, на наукових конференціях, круглих столах.
ВИСНОВКИ
Отже, гендерний підхід в освіті, як механізм досягнення гендерної рівності та утвердження рівних можливостей для самореалізації кожної особистості, передбачає: відсутність орієнтації на «особливе призначення» чоловіка чи жінки; заохочення видів діяльності, що відповідають інтересам особистості; пом’якшення гендерних стереотипів; врахування соціально-статевих відмінностей. Гендерний підхід є необхідною передумовою реалізації гендерного виховання і виступає складовою особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу як у загальноосвітньому, так і у вищому навчальному закладі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вихор С. Виховання школярів різної статі та гендерний підхід у навчально-виховному процесі загальноосвітньої школи // Педагогічний пошук. Науково-методичний вісник управління освіти і науки Волинської облдержадміністрації та Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти. – 2005. – № 1 (45). – С. 6 – 9.
2. Вихор С. Т. Гендерне виховання: паралелі крізь століття // Наука і сучасність. Наука і сучасність: Зб. наук. пр. Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. – К.: Логос, 2003. – Том XLI. – С. 82 – 90.
3. Говорун Т. В., Кікінежді О. М. Гендерна ідеологія у навчально-виховному процесі // Освіта і управління, 2003. – Т. 6. – № 4. – С. 56 – 68.
4. Кравець В. П. Гендерна педагогіка. Навчальний посібник. – Тернопіль: Джура, 2003. – 406 с.
5. Луценко О. А. Навчальна програма «Гендерна педагогіка» // Хрестоматія навчальних програм з проблем ґендерного розвитку. – К.: ПЦ Фоліант, 2004. – С. 45 – 105.
6. Мудрик А. В. Социальная педагогика: Учеб для студ. пед. вузов / Под ред. В. А. Сластенина. — М.: Изд. Центр «Академия», 1999. – 184 с.
7. Мунтян І. С. Гендерний підхід у професійній підготовці студентів вищих педагогічних закладів : Дис. ... канд. пед. наук: 13.00.04. – Одеса, 2004. – 192 с.
8. Штылева Л. В. Почему учителю ХХІ века необходимо знать про «гендер» и обладать гендерным измерением в работе с детьми? // Внедрение гендерных курсов в систему среднего образования: Методическое пособие. – Иваново, 2000. – 165 с.
9. Scott J. Gender: a useful category of historical analisis // The American Historical Review. – 1986. – Vol. 91. – № 5. – P. 1067.