УДК 141.7.:37.0
В. А. Малюська,
Національний університет біоресурсів і природокористування України (м. Київ)
Україна на порозі входження до європейської спільноти. Визнаючи реалії сьогодення, уряд держави розробляє певні заходи щодо інтеграції освіти України до міжнародного освітнього простору. Інтеграційні процеси поступово охоплюють і вищу школу. Вища світа є фактором реалізації політичних та економічних цілей. Як очікується в результаті реформувань, освіта, здобута в Україні, стане конкурентоспроможною в європейському та світовому освітньому просторі, а людина – захищеною й мобільною на ринку праці. У зв’язку з цим актуальними залишаються проблеми пошуку шляхів духовно-морального відродження українського народу. У програмі діяльності Уряду, зокрема, зазначається, що Україна вступила в період духовного піднесення. Формування єдиної, сучасної нації ґрунтуватиметься на утвердженні принципів духовності, розвитку та збереження культурної спадщини, формування нового привабливого іміджу України. «Людина розумна» на межі епох виявилася нездатною подолати всілякі кризи життя, а тому загострився інтерес до «людини духовної», за В. Вернадським, «ноосферної», яка по-новому ставиться до життєвих проблем, усвідомлюючи необхідність утвердження духовних цінностей та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи, переживаючи революційний стрибок у свідомості й розумінні глибинної сутності світу й себе. Науковці стверджують, що для успішного функціонування суспільних інститутів країни, рівень моральності керівної еліти повинен бути значно вищим ніж у простого народу. Готуючи майбутніх керівників, лідерів підприємств, управлінців, спеціалістів з вищою освітою, котрі будуть працювати та розбудовувати нашу країну, можна пригадати слова Конфуція: «Якщо знать дотримується традицій і законів держави, то народом керувати легко». Тому особливі вимоги постають перед навчальними закладами, які мають здійснювати завдання підготовки молоді до управлінської діяльності на вищих зразках загальнолюдської моралі, на основі національно-патріотичних та релігійних цінностей, створення у неї нового планетарного мислення. Надмірна інтелектуалізація сприяла забуванню духовного початку в людині. Вищій школі в процесі викладання наук слід будувати навчальний процес у такому руслі, щоб викладач не лише знайомив студента з певною сумою знань, але й допомагав відчути відповідальність вченого перед суспільством. Така взаємодія допоможе сформувати не лише майбутнього професіонала в широкому розумінні цього слова, але й особистість, здатну до продуктивних соціально виправданих дій. Економіка й політика вторинні стосовно культури, духовності та моралі. Спочатку потрібно відродити й сформувати національну культуру, дух народу, а потім уже на основі цього розвивати економіку. Згадаймо, наскільки швидко змогли розбудувати свою економіку Німеччина та Японія після поразки у Другій світовій війні. Перед ними постало дуже важке завдання, а саме, як у понадтяжких економічних умовах не дати цинізму, бездуховності, розпачу заволодіти душами, пригнічених поразкою, народів. Зокрема, на батьківщині Гете і Канта на заміну нацистської ідеології ввели релігійне виховання. Якісна освіта є суттєвим чинником духовного збагачення особистості, її всебічного розвитку. Фахівець, що здобуває освіту, яка базується на формуванні системи глибинних морально-етичних цінностей, є здатним до відродження культури та духовності. Усі ці складні питання підштовхують вітчизняну філософську та педагогічну думку до нового осмислення таких понять, як «культура», «духовність», «цінності». Відомо, що культура і духовність – це цивілізовані ознаки будь-якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Нація, в якій нівелюються духовні цінності, приречена на загибель. Тому в цих умовах дуже важливою є активізація зусиль з підвищення духовного рівня українського народу, формування в нього стійкої системи глибоких морально-духовних цінностей, оскільки саме вони складають основу мотиваційної сфери як особистості, так і суспільства в цілому. Досi немає чiткого тлумачення поняття „духовність”. Найпоширенiшим є уявлення про духовне в людинi як про її релiгiйнiсть i вiдданiсть Боговi. Духовнiсть визначається духовним типом поведiнки, який проявляється в утвердженнi у своєму життi гуманiстичних та естетичних загальнолюдських iдеалiв. Духовний саморозвиток, метою якого є самовдосконалення, розглядається і як свiдоме керування своєю дiяльнiстю й поведiнкою вiдповiдно до духовних цiннiсних орiєнтацiй (Ж. Юзвак). У педагогічному словнику поняття «духовність» тлумачиться як індивідуальна вираженість особистості в системі двох фундаментальних потреб: 1) ідеальної потреби пізнання світу, себе, сенсу й призначенння свого життя; 2) соціальної потреби жити, діяти для інших (готовність прийти на допомогу, розділити радість і горе).
Проникнення в сутність категорій «духовність» та «духовність особистості» стає можливим за допомогою залучення аналізу різних наукових підходів. Поняття «духовність» активно використовується у філософії, релігії, етиці, психології, педагогіці, культурології тощо. У кожній науковій дисципліні воно набуває певного значення. Звернемося до лексичного тлумачення цього слова. У відомому тлумачному словнику В. Даля поняття «дух» визначається як «безплотний мешканець недоступного нам духовного світу. Відносячи слово це до людини, інші розуміють душу її, інші бачать у душі тільки те, що дає життя плоті, а в дусі найвищу іскру Божества, розум, волю, або ж прагнення до небесного. Духовне – усе, що стосується душі людини, усі розумові, моральні сили його, розум і воля». У словнику С. Ожегова значення поняття «дух» розкривається як свідомість, мислення, психічні здібності, те, що стимулює діяльність або визначає поведінку; як внутрішня моральна сила. Поняття „духовний” тлумачиться як той, що має відношення до розумової діяльності, до сфери духу. [1]
Глобальність процесів світового розвитку призводять до зіткнення різних культур і національних традицій в системі світового обміну ідеями, товарами й послугами та формує нові умови для їх діалогу. Діалог різних культур ставить проблему пошуку загальнолюдських основ для взаєморозуміння. Життя людини в новому світі потребує постійного пошуку консенсусу, вміння (при взаємодії з різними культурними традиціями та системами цінностей) не відкидати їх, а, залишаючись на принципах своїх традицій та культури, водночас поважати та розуміти іншу традицію. Постановка проблематики загальнолюдських цінностей виникає як відповідь на виклик часу. Загальнолюдська ціннісна орієнтація – природний процес життя людини в складному та інтегрованому світі. Наївно думати, що загальнолюдські цінності можуть бути вигадані політиками й філософами, щоб потім бути нав’язаними товариству як якась нова релігія або ідеологія. Пошук цих цінностей ведеться протягом усієї людської історії, хоча й призводив на різних її етапах до неоднакових результатів. Ми зовсім не приписуємо нашому часу пріоритет у самій постановці питання про загальнолюдські цінності, а лише підкреслюємо домінуюче значення цього питання в сучасному світі. [2]
Проблему морального й духовного виховання молоді доводиться вирішувати у складних і несприятливих кризових умовах. Сучасна духовна криза призвела до розпаду звичних форм організації життя, втрати ідеалів, ерозії та деформації системи цінностей, різкого падіння моральності. Духовності потрібно вчити, як вчать іншим предметам.
Важливо ліквідувати етичну та психологічну неграмотність нашої молоді, яка в процесі навчання отримує безліч знань у різних галузях, але не володіє знаннями про себе як про особистість, її духовну основу, моральні аспекти поведінки. В. В. Зеньковський писав: «Можна привити будь-які навички, передавати ті чи інші знання, якщо цього вимагає життя, проте з педагогічної точки зору ясно, що будь-яка програма виховання має бути такою, щоб ці навички й знання не зовнішньо, не механічно закріплювалися в особистості, а пов’язувалися з її внутрішнім змістом, з її внутрішнім життям. Педагогічно плідним можна визначити лише те засвоєння навичок чи знань, котре пов’язується з життям самої особистості ...» [1, c. 28]
Така спрямованість освіти досконало напрацьована православною культурою. Завдання державної системи освіти – зберегти спадкоємність вітчизняних культурних традицій. Наше юнацтво не може бути іноземцем у власній країні, ми й так опинились у стані онтологічного «зсуву». Таке становище не допустиме для молоді, яка, не маючи уявлення про сакральні глибини національної духовної культури, звикає до усвідомлення своєї нездоланної другосортності й онтологічної приреченості. Освіта не повинна сприяти перетворенню України в другу Америку, як колись Петро І намагався перетворити Російську імперію в другу Голландію. Доля України й нашої „національної ідеї” нерозривно пов’язана з православною духовністю. Наша тисячолітня історія свідчить, що ми живемо в самобутній країні з великими духовними традиціями та мистецькими надбаннями, які можуть суттєво збагатити сучасну педагогіку аспектами духовно-морального виховання.
Сучасний український вчитель має всі необхідні концептуальні підстави та методичні рекомендації для роботи в царині духовно-морального виховання учнів. Робота ця ведеться, проте суттєвих успіхів у ній небагато. Перешкодою стає неготовність самих педагогів до духовного виховання підростаючого покоління. Вони часто не можуть розкрити духовний потенціал предметів шкільної програми. Особливо на уроках мистецтва, історії, літератури тощо. Духовний розвиток – це особлива лінія в житті особистості. Тому духовне становлення майбутнього вчителя вимагає від педагогіки широкої та ґрунтовної постановки даної проблеми. Варто наголосити, що шлях учителювання – це путь відродження власної душі. Учитель має бути ліхтарем на шляху духовного розвитку учня, тому він повинен багато працювати над власним внутрішнім світом, а поштовхом до цього повинно бути навчання та прищеплення духовних цінностей під час підготовки майбутніх викладачів у ВНЗ. Григорій Богослов ( IV ст.) наголошував, що починаючи виправлення людських душ, потрібно остерігатися, щоб «не виявитися поганими живописцями чужої чесноти».
У цьому зв’язку постає нагальна проблема духовного розвитку самих вчителів, які б відрізнялися високою духовністю, чистотою вдач, шляхетністю, любов’ю до Вітчизни. Одним із ефективних засобів духовного розвитку було й залишається православне образотворче мистецтво. Воно є осередком як художньо-естетичного, так і духовно-морального виховання. У центрі його творів стоїть моральна проблематика, йде орієнтація на духовний розвиток особистості. Усі види православного мистецтва художніми засобами звертаються до внутрішнього світу людини, закликають до її духовного вдосконалення. Тому православне мистецтво називають по-різному: «шляхом горнього сходження» (П. О. Флоренський), «незримою сходинкою до християнства» (М. В. Гоголь), «художнім тайнодійством» (Максим Сповідник), «умоглядом у фарбах» (Є. М. Трубецькой). Освіта може бути своєрідною пропедевтикою вітчизняної духовності. У сучасній інформації слово «духовність» посідає одне з провідних місць. Наукові джерела свідчать, що кожен розуміє духовність відповідно до власних спрямувань і соціальної орієнтації. Ми трактуємо духовність за означенням О. П. Рудницької – як специфічну потребу пізнання світу, самого себе, смислу й призначення свого життя, що виявляється в багатстві внутрішнього світу особистості [2, c. 61]. Вище наведене визначення духовності свідчить про його багатомірність та різноаспектність. Складність феномену духовності вимагає напрацювання його категоріальної структури.
Пропонується чотири головних критерії духовного розвитку майбутніх вчителів засобами православного образотворчого мистецтва. Першим є критерій готовності особистості до духовного самовдосконалення. Другим – критерій теоретичного усвідомлення шляхів духовного розвитку засобами православного образотворчого мистецтва. Третім – критерій практичного вміння духовного вдосконалення засобами православного іконопису. Четвертим – критерій сформованості педагогіко-проективних умінь.
Ми розглянемо два найбільш важливих.
І. Критерій готовності особистості до духовного самовдосконалення
Духовне життя починається з потреби у «змісті», у визначенні виправданості життя через співставлення з вищими цінностями.
І. О. Ільїн підкреслював, що школа повинна жадати від дитини « ... наявності в її житті всевизначаючої цінності». У цьому зв’язку педагогічна діяльність стає органічною частиною духовного розвитку студентів та учнів. Педагогіка – це сфера духовна, а вчительська діяльність – професійно-духовна за своєю сутністю. Тому майбутній вчитель повинен осмислити необхідність духовного самовдосконалення. З цією метою важливо використати аксіологічну глибину здобутків православного мистецтва, які, починаючи з часів Київської Русі, залишаються «учительними». Сакральні мистецькі здобутки формують усвідомлення людиною змісту життя, вдумливого осмислення світу, цілісної мудрості світорозуміння та правильної ієрархії цінностей. Учитель повинен збагнути головне призначення «премудрого художества». Головний зміст сакрального мистецтва вбачається у створенні таких художніх цінностей, які б допомогли людині збагнути Істину. Тому всі художньо-композиційні засоби спрямовуються на залучення особи до Одкровення. Православне мистецтво своєю архітектурою, фресками, іконописом не лише залучає до духовних цінностей, але й допомагає особистості впорядкувати духовний світ, сприйняти істинний, ціннісний ряд. Усі цінності в православ’ї ієрархізовані, їхні впорядкування здійснено за аксіологічною шкалою, в основу якої закладені критерії духовності. У православ’ї встановлений ціннісний ряд, що називається «лєствицею», де духовні цінності випереджують моральні. Така лєствиця ґрунтується на тому, що православ’я зуміло побачити природу людини, як духовно орієнтованої істоти, для якої світ духовних цінностей є не менш значущим, ніж світ матеріальних інтересів. Коли внутрішня орієнтація особистості надає перевагу духовним цінностям, а не матеріальним інтересам, то таку тенденцію можна розглядати, як спрямування особи до духовних основ життя. Там, де немає такої спрямованості, має місце застій духовного життя. Якщо людина захоплюється лише матеріальними аспектами свого життя та ігнорує духовні, вона постійно порушує духовні закони, чим спотворює не лише духовне, але й фізичне своє існування.
ІІ. Критерій практичного вміння духовного вдосконалення засобами православного іконопису
Відчути духовну красу православного мистецтва вдається не кожному, а лише тому, хто духовно піднявся до її споглядання та осмислення. Для християнської свідомості краса – це не самоціль, а один із шляхів, які ведуть до духовного життя. До такого шляху закликає нас А. Рубльов в іконі «Трійця», де включає споглядальника в поле ікон. Багато сучасних художників, зокрема модерністів, шукають художні засоби, які допомогли б приєднати глядача до живописної дії. В іконописі така можливість реалізована багато віків тому, зокрема відсутністю профільних ликів святих (усі три лики в іконі повернуті до споглядальника) та методом «зворотної» перспективи. Ікона «Трійця» є красномовним прикладом можливостей включення людини в духовний простір живопису. Четверта грань столу на іконі пуста, вона для кожного з нас і передбачає залучення споглядальника до духовного виміру буття, до усвідомлення необхідності приєднання до духовної трапези. Використання «зворотної» перспективи в цій іконі – це не композиційний прийом , а високе богословське прозріння автора, це приєднання до смислу життя. При спілкування з іконою започатковується духовне пробудження, розуміння сакрального смислу й мови ікони. Поступово й повільно проникає споглядальник у смисл іконопису.
Він сприймається вже не лише як художня чи культурна цінність, а як художнє одкровення духовного досвіду – «умогляд у фарбах». Таке педагогічне спілкування з іконою передбачає здійснення комунікації в атмосфері певної тиші внутрішнього світу. Час тиші – це такий час, коли все недобре в людині мовчить. Для цього потрібно відчути, осмислити внутрішнє життя, необхідно прислухатися до самого себе, потрібно послабити владу зовнішніх вражень, потрібне усамітнення. Спілкування з православним сакральним мистецтвом заохочує розумову діяльність, допитливість, любомудріє, зацікавленість, ставить за мету розвиток людини, як особистості, яка володіє сильною волею, можливістю вибору між добром і злом. Така особистість здатна розуміти прекрасне, вірить у можливість удосконалення світу, прагнення особистісної участі в цьому.
Велику педагогічну цінність мають антропологічні аспекти читання сакральних творів мистецтва. Так, Ориген (ІІ-ІІІ ст.) розрізняв три змісти, які він тісно пов’язував з антропологією: «буквальний» – відповідав тілу, «моральний» – душі, «духовний» – духу. При цьому моральний зміст часто виявляється ширшим за етичну область, він виокремлюється з містичного сенсу й виражає зміст духовного життя [3, c. 266]. Педагогічна цінність духовного змісту полягає в спрямуванні на поєднання споглядального та діяльного життя особистості.
Майбутньому вчителю слід ґрунтовно збагнути категоріальний апарат мистецтва, який докорінно відрізняється від світського мистецтва. Провідним в православному мистецтві є такі світоглядні категорії:
¾ Канонічність як художнє втілення Істини.
¾ Софійність мистецтва як причетність до Вищої Краси.
¾ Соборність як системність морально-етичної орієнтації.
¾ Світлоносність як категорія просвітлення й переображення особистості
Майбутній вчитель має добре орієнтуватися в православному мистецькому просторі, вміти «читати» колористично-композиційні характеристики за якими стоїть збагнення духовних реалій.
Наприклад, у православному іконописі преподобному Андрію Рубльову вдалося виразити «умонезбагненну» ідею «Трійці». Такої висоти художнього втілення духовних цінностей не знала ні візантійська патристика, ні західна схоластика. Ідею єдності «не злитно поєднаних» і «неподільно поділювальних» іпостасей, іконописець зумів з допомогою художньо-композиційних методів довершено втілити в живописі. У допомогу розкриттю сюжетів іконопису доцільно залучити фрагменти Священного Писання, використовуючи твори християнських мислителів, а також приклади з художньої літератури (вірші, казки з моральним змістом). Українська історія та культура – має всі необхідні елементи та надбання для зміцнення духовності. Надзвичайно важливим фактором у даному випадку відіграє православна віра. Тому необхідно найповніше використовувати всі її надбання.
ВИСНОВКИ
Проаналізовані нами деякі критерії та їх ознаки – це напрацьована критеріальна структура, яка може бути використана для розробки дослідно-експериментальної моделі використання православного образотворчого мистецтва в духовному розвитку майбутнього вчителя з метою вдосконалення професійної підготовки не лише майбутніх вчителів, але й фахівців інших спеціальностей (економічних, технічних, аграрних, медичних тощо). Загальнолюдська ціннісна орієнтація – природний процес життя людини в складному та інтегрованому світі, без якого неможливо уявити процес формування особистості як суб’єкта діяльності й суспільних відносин. Ціннісні орієнтації визначають спрямованість свідомості й поведінки людини й стають програмою життєдіяльності людини. Становлення особистості як соціально-психологічний процес є метою закріплення й формування загальнолюдських цінностей, які впливають на результати діяльності фахівця. Гуманні відносини в різних сферах суспільного життя й праці вимагають створення адекватних відносин і в освіті.
ЛІТЕРАТУРА
1. Зеньковский В. В. Проблемы воспитания в свете христианской антропологии / Отв. ред. и сост. П. В. Алексеев. – М.: Школа-Пресс, 1996. – 272 с.
2. Рудницька О. П. Педагогіка: загальна та мистецька: Навч. посібник. – К., 2002. – 270 с.
3. Бычков В. В. AESTHETICA PATRUM Эстетика Отцов Церкви. 1. Апологеты. Блаженный Августин. – М.: Ладомир, 1995. – 593 с.