УДК 167/168
М. Г. Марчук,
Чернівецький національний університет (м. Чернівці)
Сучасний світ відзначається не тільки стрімкими темпами змін, а й нестабільністю та непередбачуваністю подій, що в ньому відбуваються. Мова йде передусім про соціокультурні трансформації, характер яких екстраполюється на природні процеси, зумовлюючи специфіку загального світосприйняття. Часто в спеціальній літературі висловлюється думка, що прийняття тези про хаотичність світу призводить до зростання хаотичних елементів у суспільній свідомості та культурі, породжуючи філософські сумніви та недовіру до світоглядних орієнтирів і моральних правил. На нашу думку, ця матеріалістична схема хибна, тому що насправді загальнонаукова картина світу значною мірою детермінується саме соціокультурними чинниками. Хаотичність елементів аксіосфери культури породжує відчуття нестабільності світу загалом, а синергетика лише підтверджує припущення, підводячи під нього теоретичну базу. Наука, філософія, релігія, мистецтво, мораль, будучи основними сферами сучасної культури, кожна по-своєму прийшли до постмодерністської стадії розвитку, впливаючи на сучасну світоглядну ситуацію.
Не є винятком і сфера освіти, в якій чітко проявляються постмодерністські тенденції. Кардинальні зміни пов’язані з відмовою від класичної традиції, згідно з якою смисл асоціюється з порядком і стабільністю. Така ціннісна настанова вже не може бути фундаментом освіти, оскільки неспроможна підказати, як людині жити і вижити в сучасному нестабільному світі.
Саме синергетика в ситуації зміни світоглядної парадигми посіла місце взірцевої теорії, трактуючи хаос, нестабільні стани систем як основу розвитку, креативний феномен, який містить у собі найрізноманітніші можливості саморозвитку та самоорганізації. Потенціалістичне розуміння нестабільності, хаосу, складності найбільш адекватно репрезентує згадане парадигмальне зрушення, що веде до відмови від класичної наукової картини світу як царства тотального детермінізму й каузальності (І. Пригожин) та формування нової моделі (картини, образу) світу як сукупності нелінійних процесів.
Освіта постнекласичної доби успішно розвивається на методологічній основі синергетики. Ідеї нестабільності, складності, нелінійності, спонтанності педагогічного процесу прекрасно корелюють із уявленнями про закономірності розвитку постнекласичної науки, філософії, культури загалом. Нова модель освітньої реальності вибудовується на грунті принципів і прийомів мислення, що випливають з ідеї нелінійності. Глибоко закорінене в традиціях освіти і виховання лінійне мислення не тільки суперечить основній тенденції розвитку сучасної культури, а й перешкоджає реалізації креативного потенціалу постнекласичної парадигми освіти. Особливістю постмодерністської філософсько-педагогічної концепції можна вважати її гуманістичну спрямованість і ціннісну багатогранність.
Постмодерністська філософія освіти спирається на принципово новий образ людини та її місця в Універсумі. Проблема людини в ній постала в новому світлі. Йдеться про відмову від орієнтації на людину загалом (абстрактне розуміння) та надання переваги локально-неповторному в кожній особистості. Відповідно, відкидаються модерністські настанови на пізнання незмінної (одномірної) людської сутності, так само, як і вселюдських абсолютних цінностей – пізнавальних, етичних, естетичних, сакральних, які вважаються тепер умовними і конвенціональними.
Проблема людської свободи у постмодернізмі стає чи не найактуальнішою. М. Фуко здійснив критичний аналіз інститутів, які намагаються встановити тотальну владу над особистістю, перетворюючи її на «слухняне тіло», підвладне будь-яким впливам і маніпуляціям. Одним із таких інститутів є, на його думку, школи, університети, інші освітньо-виховні заклади як осередки дисципліни і цілеспрямованого формування конформістів. Оскільки школа репрезентує «найдосконаліший режим виховання», постмодерністи різко негативно ставляться до цього репресивного інституту. Процес освіти має бути підпорядкований іншій системі цінностей, адже багатомірну людську природу неможливо стандартизувати, підпорядкувати єдиним нормам і заставити зректися від себе в ім’я тих або іншич універсальних надособистісних інтересів, уособленням яких є «розум», «істина», «поступ» і т.ін.
Нова система цінностей освіти передбачає переосмислення характеру педагогічної взаємодії, де замість однобічного впливу вчителя на учня приходить ідея симетричності стосунків. Якою б нереальною здавалася подібна педагогічна настанова, в ній приховано глибокий смисл, який рано чи пізно буде повною мірою реалізовано в освіті ХХІ століття.
ВИСНОВКИ
Отже, постмодерністська філософія освіти розвивається в руслі провідних тенденцій еволюції сучасної світової культури. Вона формується на грунті нелінійного мислення, трактуючи освіту як актуалізацію творчого потенціалу педагогічного процесу, вільного від обмежень, які були характерні для класичної освітньо-виховної парадигми. Важливо розуміти не лише кардинальну відмінність нових ідеалів, норм і цінностей освіти від класичних, а й ті переваги, які вони демонструють у ситуації поширення й утвердження постмодернізму в культурі.