УДК 159
О. А. Мельник,
Інститут соціальної та політичної психології НАН України (м. Київ)
Місце та роль людини у Княжу добу визначались її місцем в релігійно-християнському світогляді. Відповідно до нього цінність особи визначалась глибиною її віри в Бога, глибиною її самозреченості заради Бога. Господь був своєрідним критерієм цінності людини, а ставлення до Нього – лакмусовим папірцем глибини цих стосунків. Поступово у взаєминах між людиною і Вседержителем відбулись зміни в силу конкретно-історичних обставин (розпад Київської Русі). У результаті заглиблення самопізнання в стосунках з Богом, сформувались два напрямки методів Його пізнання: раціональний та емоційно-чуттєвий (містичний).
Здійснений історико-психологічний аналіз показав, що більшість статей юридичного кодексу давньоруської доби «Правди Руської» свідчить про те, що людина, її життя та тілесність утверджуються цінністю та охороняються законом. І навіть намір завдати шкоди людині підлягає покаранню. Такі уявлення свідчать про визнання людини як цінності, як «образ та подобу Божу», на життя якої «має право» лише Бог, а не людина, бо саме Бог «надає» людині життя [4].
Вчиняти добре, творити добро – виступає як цінність у давньоруську добу, вважалось нормою, ознакою порядності й освіченості. «Лиха» людина засуджується суспільством, бо вона не може творити добро і здатна чинити погано, тим самим роблячи іншим зле. Щоб контролювати злі наміри людини та заохочувати не вчиняти злого, протиправного тому, що за нього людині буде потрібно відповідати, у текстах «Правди Руської» вказується наступне: «А кто покощами конь порежет или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити» (Хто навмисне, по злобі, заколе будь-чийого коня або будь-яку іншу тварину, за те стягується штраф 12 гривень, а хазяїну коня або тварини гривня, та ціна, яку кінь або тварина коштували) [5, с. 592]; «Аже холоп бежить, а заповесть господин, аже слыша кто или зная и ведая, оже есть холоп, а дасть ему хлеба или укажеть ему путь, то платити ему за холоп 5 гривен, а за рабу 6 гривен» (Якщо холоп втече, а господар про втечу його заявить, і якщо хто, почувши це, або знаючи, що холоп втікач, дасть йому хліба або вкаже дорогу, той платить господарю за холопа 5 гривень, а за рабу 6 гривень) [5, с. 716]. Отже, із вищезазначеного можна зробити висновок: порок у ті часи асоціювався з усвідомленістю, а значить і з навмисністю скоєння злочину.
Прагненням до мудрості, справедливості, мужності, поміркованості відповідають доброчинність, порядок і гармонія. Поміркованість полягає в узгодженості природи людини з особистісним внутрішнім світом кожної людини окремо. У зв’язку з цим до людини ставляться вимоги будь-що зберегти і розвивати особистісні риси свого характеру. Кожне з чотирьох прагнень є джерелом особливого кола обов’язків. Прагнення до першості має тенденцію заміняти міркування морального обов’язку міркуванням практичної користі. Остання, в свою чергу, схильна схрещуватись з міркуваннями морального обов’язку.
Моральний закон, яким керується людина, тотожний з розумом – дорогоцінний дарунок. Спираючись на нього, людина може вести щасливе життя, не лякаючись одвічних ворогів – болю, старості, смерті. У старості занепад фізичних сил винагороджується зникненням певних бажань, пов’язаних з фізичною силою, і наступним розквітом розумових і моральних сил, які при розумному способі життя не зраджують людину аж до смерті. Біль – це зло, а сила болю пом’якшується загартовуванням душі і тіла, доброчинністю. Смерть не є страшною: якщо визнавати безсмертя душі, вона переходить із грішного світу в кращий, якщо ні – повністю зникає. Переборення страху смерті дає людині можливість плідно працювати, займатись корисними, цікавими справами, цінувати позитивні блага, які дає життя.
Для морально-здорового існування людей у суспільстві, від них вимагається виконання обов’язків: державних, правових, релігійних, побутових, сімейних. Виконання обов’язку пов’язується з прийняттям рішення в межах ситуативного визначення вчинку. Тут існує певна боротьба мотивів, що виходить з подвійної природи людини. Протягом свого життя і завдяки досвіду у людини створюється певний образ, ідеал моральності. Моральність знаходить у людській природі відповідний грунт, адже людина за своєю природою схильна до прийняття і схвалення істинного, простого та відвертого. Вона відчуває, що такий порядок, як міра у вчинках та висловлюваннях. Природа і розум мають відношення до сумірності й краси, переносять їх від очей до душі, з необхідністю зберігають красу, стійкість і порядок у намірах і вчинках, і намагаються не допускати нічого некрасивого і розпусного ні в думках, ні у вчинках, щоб людина нічого не вдіяла і не задумала, будучи захоплена пристрастю. Цей опір емоційним силам душі, які порушують гармонію поведінки можливо пояснити наступним чином: пристрасть є мотиваційною за своєю власною природою.
Цінність морально-правових стосунків у Княжу добу пов’язувалась з баченням істини, захистом людського суспільства від злочинів, нагородою кожного по заслугах, вірністю взятих на себе обов’язків. Ці пункти є вираженням доблесті. Моральність вимагає для своєї реалізації діяльності, вчинків, при цьому потрібно слідкувати за справедливістю вчинків. Наявність сумніву при здійсненні вчинку свідчить про певну неузгодженість мотиваційних відношень.
Людина, володіючи свободою волі, тепер сама може встановлювати для себе визначені обов’язки, включаючись у відповідну ситуацію. Точніше, принцип поведінки дає людині можливість включитись в ситуацію обов’язку. Принцип обов’язку відкриває можливість зберегти людське суспільство, його цілісність та благо окремої людини. У давньоруську добу принцип обов’язку з’являється як усвідомлений історичний феномен, стаючи предметом дослідження, а його інтелектуальною передумовою стає принцип поведінки. Саме тому, його слід розглядати не тільки як історико-психологічний, а й як загально-культурний феномен.
Обов’язок є домінуючою рисою звичаїв. Ніщо настільки не здатне об’єднати добрі звичаї, як обов’язок. Багато людей стають ніби однією людиною. Дотримання обов’язків виступає головною підставою почуття власної гідності. Слід відкидати зовнішні обставини, чуттєву насолоду, гроші, славу тощо. І хоч у суто релігійному тлумаченні природи людини давньоруська думка деякою мірою ще схиляється до дуалізму, протиставляючи тіло і душу, в аналізі психолого-етичних феноменів давньоруська думка схиляється до антропологічного монізму. Моральність здійснюється завдяки силі духу, а не тіла. Саме тому людина повинна тренувати своє тіло, вчитись стриманості, щоб діяння тіла походили від мудрості і розуму, виконуючи поставлені перед ним завдання і витримувати можливі невдачі та негаразди.
Сукупність вчинків, пов’язаних з обов’язком, виражає стриманість, поміркованість, заспокоєння душевних хвилювань, дотримання міри у всьому. З цього випливає ідея належного: справедливе схвалюється, несправедливе – засуджується. Справедливе відповідає природі людини, її сутності [курсив наш – О. М.], оскільки у справедливому поміркованість і стриманість виявляються з деякою зовнішньою видимістю свободи.
Визначення обов’язку у Княжу добу здійснюється на основі аналізу психологічної структури вчинку у зв’язку з структурою психіки в цілому. Вказується на подвійний (конфліктний) характер людської душі. Одну її частину становлять прагнення, які за своїми розбіжностями позбавляють людину цільності її дій. Другу її частину складає розум, завдяки якому людина навчається, що робити і чого слід уникати. Такі властивості розуму дають йому можливість займати в психіці чільне місце і «підкорювати» собі прагнення. Кожен вчинок людини має бути вільним від необачності і недбалості, а люди мають чинити так, щоб вони могли виправдати свої дії. У цьому полягає головне визначення обов’язку. Його похідні – стриманість, суворість, сумлінність, усвідомленість, поміркованість, відповідальність, бережливість. Ці риси у своїй сукупності складають певний ідеал людини, визнаючи її саму як цінність, бо вона здатна до набуття цих рис.
Цінністю у соціокультурному бутті давньоруської доби вважалось лише те, що мало певний позитивний сенс, значимість або функція тих чи інших явищ в системі суспільно-історичної діяльності людини. Явища, що відіграють негативну роль у суспільному розвитку інтерпретуються як негативні за своїми наслідками. Таким чином, цінність у даному контексті є не будь-яка значимість явища, а його позитивна значимість.
Отже, людина як цінність вважалася лише тоді, коли своєю поведінкою, своїм способом життя вона не порушувала всезагальні норми та цінності, що притаманні були даному суспільству. Разом з тим негативні вчинки людини стають цінністю лише у випадку, коли призводять до певних висновків і у подальшому сприяють уникання певних негативних, трагічних подій та наслідків.
Проведений історико-психологічний аналіз праць давньоруських любомудрів та текстів «Правди Руської» щодо психологічного змісту картини світу людини, уявлень про образ людини в ментальному просторі, її положення серед ціннісних пріоритетів Княжої доби показав, що людина є цінністю, має власний унікальний внутрішній світ. Вона має подвійну природу і підкоряється законам єства, у той же час, є образом і подобою Бога. Одним із завдань людини є гармонізація духовно-тілесних відношень та верховенство розуму.
Душа дає життя тілу, бо тіло без душі є мертвим, з одного боку, а з другого – тіло «передає» душі свої бажання. Тіло розглядається не просто як дещо тимчасове, а як таке, що заслуговує на спеціальну увагу та дослідження. Розум стоїть на вищій сходинці ієрархії душевних частин. Йому приписуються дві найважливіші функції. По-перше, це збирач та аналізатор усіх вражень, які доставляються органами чуття. Завдяки розуму стає можливим процес усвідомлення, він виконує оцінюючу функцію, надаючи всьому, що відбувається навколо, оцінку. Серце вважається джерелом пристрастей. Але розум здатний зупинити ці пориви серця, якщо вони є неприйнятними завдяки їх оцінюванню та аналізу. Розум локалізується у визначеній частині людського організму – у голові. Діяльність розуму здійснюється за допомогою нервів, «жил», що поєднують мозок з периферійними органами сприйняття. Але сама здатність до розуму дається Богом, і її реалізація є неможливою поза тілом. В наш час ця думка дещо змінилась.
Особливе місце відводиться серцю як органу душі. Найкращою організацією душевного життя є та, за якою душа, серце і головний мозок діють узгоджено один до одного. У цьому випадку, як презентовано у давньоруських письмових джерелах, у людини не виникають «лихі» помисли, що призводять до порушення гармонійного існування.
Розум і обдарованість мовою складають особливу перевагу людини. Розум у свою чергу спирається на діяльність органів чуття. Від них він отримує різноманітну інформацію і про оточуючий світ, і про внутрішній стан людини. Те й інше в однаковій мірі складають необхідні знаряддя праці.
Людина за християнським вченням та уявленнями, що презентовані у письмових джерелах Київської Русі вимальовується як володар усього, що існує в природі. Вважається, що все існує лише для людини. Шляхом пізнання законів природи, в процесі діяльності, людина оволодіває нею. І взагалі все, що існує в світі призначено для задоволення людських потреб. Людина не повинна відчувати нестачу чогось, але й розпоряджатись усім повинна розумно.
Всі органи тіла та душа складають тілесно-духовну єдність. Душа керує тілом за допомогою п’яти відчуттів. На вищій сходинці стоїть зір. Зір вважається єдиним та істинним із всіх відчуттів. Людина може довіряти лише тому, що бачить власними очима.
Таким чином, тіло є органом душі. Із цього положення випливають етичні та психофізіологічні висновки. По-перше: тіло підкоряється душі; по-друге, всі органи тіла є органами душевної діяльності, і про них необхідно пам’ятати та підкорювати їх собі; по-третє, оскільки тіло – орган душі, то вона повинна мати своє місце у тілі, і цим місцем є голова; і нарешті, здібності людини духовні і тілесні [курсив наш – О. М] зростають паралельно, оскільки здібності душі можуть проявлятися по мірі зростання її органів – частин людського тіла.
Гармонії та внутрішнього спокою людина досягає завдяки встановленню душевної чистоти, яка у свою чергу є необхідною умовою для розвитку розумових (розум) і моральних (серце) здібностей. Їх розвиток – необхідна умова становлення людини, мета якої за давньоруськими уявленнями – пізнання божественного. У Княжу добу вважалось, що духовні праці приносять не лише душевний спокій, але й зміцнюють тіло, а також стають джерелом слави та багатства і вічного життя.
Спасіння душі, а з тим і перевтілення єства людини через повагу до книг є характерною рисою культури у Княжу добу. Після прийняття християнства починається активний процес перекладання книг та написання своїх. Особлива заслуга у цьому книжному ділі належить князю Ярославу Мудрому. Він сам був дуже освіченою людиною, знав різні мови – про це свідчить його грамотна політична та освітня діяльність. З його ім’ям також пов’язується поява перших шкіл у Княжу добу та укладання першого юридичного кодексу Київської Русі «Правди Руської».
Думка, що людина здатна до розвитку своїх здібностей, самодосконалості існувала вже у Княжу добу. Давньоруські книжники вважали людські здібності до вдосконалення дарованими Богом. Але Бог може їх і забрати, якщо побачить, що людина їх не використовує задля блага як свого так і для блага інших людей.
Протиставлення «зовнішнього» і «внутрішнього», «земного» і «небесного», «тьми та світла», «лівого» та «правого», «зовнішнього» та «внутрішнього у людини» виходить з протиставляння однієї («істиної») онтологічної картини світу іншій. Тварний світ при цьому сприймається як відблиск істинного світу – нетварного. Людина є «вхожою» у обидва світи, оскільки межа між ними проходить крізь душу й тіло людини. Якщо у межах «зовнішнього» (земний та тварний) світу вона вільна самостійно діяти, то у «внутрішньому» вона не сміє діяти без Божої волі на те.
Давньоруські мудреці не приймають дуалізму душі й тіла. З антропологічної точки зору, немає поділу на розум та чуття. Розум вже сам по собі є моральним (або намагається бути таким) і без інформації, яку надають йому органи чуття не може існувати.
Духовне перетворення має доповнюватись і тілесним. Умовою гармонійного існування повинно бути не насилля духу над тілом, а їх союз. Досягнення цієї умови можливе завдяки навчанню та вправам. Тому, хто молиться лише устами, не турбуючись про розум, той молиться повітрю: Бог слухає розум [1]. У Княжу добу вважалось, що без внутрішнього – даремно працювати над зовнішнім.
В основі практики молитви з розумом, лежить уявлення про те, що розум – це образ Божий у людині, а серце – це зосередження особистого життя людини з усіма її стражданнями, переживаннями та помислами. І для «очищення» серця, а значить всієї людини, необхідно встановити контроль розуму над серцем.
В епоху Київської Русі порушується питання про безсмертність душі. Саме таке розуміння виводить її на особливий, ціннісний рівень. Душа людині надається Богом. Вона є живою сутністю, проста та безтілесна, за своєю природою її неможливо побачити. Вона безсмертна, наділена словом і розумом. Душа не має форми та знаходиться немов у ролі посередника між тілом і духом. Наділена здатністю відчувати, запам’ятовувати, діяти. З одного боку, її чисто духовна природа виявляється у безтілесності та безсмертності, “наділена” розумом і свободою волі. Ці властивості душі споріднюють її з вищим духовним світом. З іншого боку, душа є частиною життя тіла. Вона невід’ємна від таких його функцій, як зростання, розмноження, здатність відчувати, користується тілесними органами, як своїми знаряддями. Душа виявляє себе в діях і вчинках людей, підвладна змінам і ці зміни викликають біологічні або зовнішні причини (наприклад, вікові зміни душевного життя, переживання негативних подій тощо). Тіло хоча і смертне, але не протиставляється душі і не вважається чимось таким, що не заслуговує на повагу. Навпаки, давньоруські мудреці висловлювали думку про те, що тіло, як і душа, потребує певного збереження і про нього потрібно турбуватись. Наприклад, у текстах «Правди Руської» є статті, які за намір завдати шкоди або завдання її будь-якій частині тіла людини винуватець несе покарання, сплачує штраф.
Юридичні тексти «Правда Руська» свідчать, що життя людини повинно бути спрямоване на ідеал краси (добра), засуджуючи погане (зло). Погане, тобто зло, визначається через протиставлення добра. Ідеал уявляється як моральна категорія, тобто правда, істина. Звідси істина втілюється у такі поняття: знати для розуму і відати для душі. Не розум визначає поведінку людини і її прагнення до істини, а душа. Як приклад можна навести поняття, що існували у давньоруську епоху «розумна душа», «розумне діяння». Розум – завжди дія, а з дією пов’язано і можливе зло. У давньоруських текстах душа не протиставляється розуму, оскільки душа і є розум («розумна душа»), а духовність і душевність розмежовують розумову і духовну іпостасі розуму. У свою чергу, розум визначається духом і душею, і душа – духом і розумом.
Добро у давньоруському менталітеті виражається через благо, а зло – це відсутність добра. Зло несе з собою темряву і протистояти цьому може лише добро, яке несе з собою світло. Соборність означає внутрішнє єднання людей на основі любові, спільності духу. Оскільки розум зосереджений сам на собі, а душа соборна, то саме душа поєднує, а не роз’єднує і робить дії всіх людей рівноправними. «Я» поєднується з «Ти» через посередництво «Ми» – лише таке розуміння виправдовується морально. Таким чином, соборність є тією цілісністю, яка і визначає всі особливості давньоруського менталітету, таємниче життя духу, а поняття любові, що розуміється як відношення, а не зв’язок уявляється закріплюючою силою соборності.
Добра людина у Княжу добу – вдала, а не смілива, тобто не та, що з розрахунком має намір зробити сміливий вчинок, а та, що власним вибором наважується на ризикований крок. Милосердя не може бути «суспільним», оскільки це власне прагнення людини очиститись шляхом допомоги слабшому. Гідність для давньоруської людини завжди важливіша за славу. Мир, як спокій приходить не ззовні, ним неможливо обдарувати, бо мир – всередині самої людини. Власне, на досягнення такого миру і спрямовані вищезазначені особливості давньоруського менталітету. Неможливо жити щасливо, дивлячись на нещастя інших. Але людина має силу та можливості змінити хід певних речей, і допомогти їй у цьому може розум та здатність пам’яті, яка займає чи не найголовніше місце в структурі психічного, як це презентовано у працях давньоруських мудреців.
Пам’ять зберігає все психічне багатство людини, яке можна при потребі звідти дістати. Найперше це стосується знань. Через органи чуття людина отримує враження від зовнішнього світу. До цих образів приєднуються нові, зокрема уявлення майбутньої дії, сподівання, і все це набуває форми сучасного. Виникнення образів у пам’яті відбувається на базі мови. Пам’ять, зв’язуючи життєвий досвід людини зі світом першосутності, розкриває свій безкінечний зміст. В первісних джерелах пам’яті перебувають не лише образи предметів природи, а й знання різних наук. В ній зберігаються досвідні й до досвідні знання. Почувши про знання до досвідні вперше, людина впізнає їх, адже вони перебувають в пам’яті глибоко і потаємно. Пам’ять впливає на мислення, робить його можливим. Пам’ять збирає дані досвіду, а завдяки мисленню вона розмірковує на основі цих даних. Отже, пам’ять – це скарб, яким володіє людина і користуватись ним вона повинна вміло. Саме пам’ять та її дані здатні не лише вберегти людину від неправових вчинків, але й взагалі зберегти життя і не лише тільки їй одній.
Оформлення визначених норм у юридичних текстах Княжої доби «Правди Руської» засвідчують про особливе місце людини в аксіологічному вимірі соціо-культурного буття давньоруської доби. Визнається унікальність людини та її неповторність, суперечливість почуттів і спонукань, багатогранність стосунків та їх проявів. В текстах «Правди Руської» відображені вимоги існуючого моменту, вимоги до людини, до суспільства у Княжу добу в цілому, адже право покликане захищати людину, її життя, суспільство та їх цінності.
ВИСНОВКИ
Проведений теоретичний аналіз дає можливість сформулювати такі висновки:
1. Соціальні норми виражають об’єктивну потребу будь-якого суспільства в упорядкуванні дій його членів, у підпорядкуванні їхньої поведінки соціально необхідним правилам. У такий спосіб соціальні норми виступають потужним фактором свідомого і цілеспрямованого впливу соціальної спільноти на спосіб і форму життєдіяльності людей.
2. Право розглядається як частина культури. Кожна епоха має своє право і кожне право відповідає особистому культурному устрою. Історія права може розглядатись як важлива складова культури. Отже, розуміння права відповідає правовій культурі, в широкому значені, як частини загальної культури суспільства.
3. Образ людини розглядається як такий, що має подвійну природу. Людина має розум і душу. Раціональні вчинки керуються розумом, а пристрасті йдуть від душі та серця і можуть спонукати людину до необдуманих вчинків та злочинів. «Правда» Ярослава слугувала певним захистом для людей законослухняних, захищала їх від порушників.
4. Сформовані у певній культурі форми, типи й образи поведінки в сфері побуту, праці, релігії, ідеології, політики, моралі, здобуваючи нормативне значення (як зразок чи приклад), здійснюють істотний виховний і регулятивний вплив на почуття, смаки, уявлення, вчинки і стосунки людей, на весь уклад їхнього життя та впливають на творення картини світу людини та її образ.
5. Уявлення про людину зводяться до того, що людина є «образом і подобою Бога». Але в реальності людина внутрішньо роздвоєна внаслідок її гріхопадіння, тому вона розглядається як єдність божественної і людської природи, що знаходить свій вираз у особистості Христа. Оскільки кожен з самого початку має божественну природу, він має можливість внутрішньо залучатися до божественної «благодаті» і тим самим ставати «надлюдиною».
ЛІТЕРАТУРА
1. Библия. Книги Священного писания Ветхого и Нового Завета : В рус. пер. с парал. местами и прилож. – М. : Рос. Библ. Общ., 2002. – 1376 с.
2. Лихачев Д. С. Человек в литературе древней Руси / Д. С. Лихачев. – М. : Наука, 1970. – 184 с.
3. Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы ХІ – начало ХІІ века / ред. Д. С. Лихачев, Л. А. Дмитриев. – М. : Худ. лит., 1978. – 463 с.
4. Правда Русская. – Тексты. – Т. І. / [Б. В. Александров, В. Г. Гейман, Г. Е. Кочин, Н. Ф. Лавров, Б. А. Романов]; под ред. Б. Д. Грекова. – М. – Л. : Изд-во АН СССР, 1940. – 505 с.
5. Правда Русская. – Комментарии. – Т. ІІ. / [Б. В. Александров, В. Г. Гейман, Г. Е. Кочин, Н. Ф. Лавров, Б. А. Романов]; под ред. Б. Д. Грекова. – М. – Л. : Изд-во АН СССР, 1947. – 864 с.
6. Проблеми психологічної герменевтики / ред. Н. В. Чепелєва. – К. : Міленіум, 2004. – 276 с.