УДК 159
К. В. Мірошниченко,
Придніпровська державна академія будівництва та архітектури,
Інститут безперервної фахової освіти (м. Дніпропетровськ)
Актуальність. Ця стаття присвячена гуманістичній психології і педагогіці. Ця тема носить актуальний характер в сучасних умовах, оскільки психологія і педагогіка займає велику роль у формуванні особи. Взаємодія цих двох наук дозволяє по-новому оцінити можливості психології і її участь в освіті і вихованні студентів.
Гуманістична психологія виникла як реакція на природничо-наукову психологію та психоаналіз, сформувалася як самостійний напрям у 50-х роках ХХстоліття. Гуманістичну психологію ще часто називають «третьою силою в психології». Вільгельм Дільтай у своїй критиці природничо-наукової психології дав поштовх до розвитку нової спихологічної течії в західній Європі, яку позначали по-різному: гуманітарною, феноменологічною та екзистенційною. Екзистенціалізм приніс в гуманістичну психологію інтерес до проявів людського буття і становленню людини; феноменологія - описовий підхід до людини, інтерес до суб’єктивної (особистої) реальності, до суб’єктивного досвіду, досвіду переживання («тут і зараз»), як основного феномена у вивченні й розумінні людини. Також присутній і деякий вплив східної філософії, яка прагне до з’єднання душі і тіла в єдине духовне начало [2].
Гуманістична психологія багато в чому розвивалася як альтернатива психоаналізу і біхевіоризму. Один з найвидатніших представників цього підходу Р. Мей. Йому належить головна заслуга у підготовці збірника праць європейських учених, що був виданий під назвою «Екзистенція: новий вимір у психіатрії та психології» (1958). Поява цієї книги стала поштовхом до пошуку філософського підґрунтя для гуманістичної психології у феноменологічній філософії Е. Гуссерля (1859 – 1938), в його екзистенційних послідовників М. Гайдеґґера (1889-1976), Ж-П. Сартра (1905 – 1980) та ін [4].
Гуманістична психологія має свій підхід до проблеми людини. Вона розглядає особистість як унікальну, цілісну систему, зрозуміти яку за допомогою аналізу деяких проявів і складових просто неможливо. Саме цілісний підхід до людини став одним з фундаментальних положень гуманістичної психології. Основними мотивами, рушійними силами і детермінантами особистісного розвитку є специфічно людські властивості - прагнення до розвитку та здійснення своїх потенційних можливостей, прагнення до самореалізації, самовираження, самоактуалізації, до здійснення певних життєвих цілей, розкриттю сенсу власного існування [2].
Ключовими поняттями в гуманістичній психології є: самоактуалізація, досвід, організм і конгруентність. Розглянемо кожен з них окремо.
Самоактуалізація (від лат. Actualis - дійсний, справжній) – прагнення людини до якомога повнішого виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. У деяких напрямках сучасної західної психології самоактуалізація висувається на роль головного мотиваційного фактора. Справжня самоактуалізація припускає наявність сприятливих соціально-історичних умов. Самоактуалізація – це безперервна реалізація потенційних можливостей, здібностей і талантів, як звершення своєї місії, або покликання, долі і т. п., як більш повне пізнання і, стало бути, прийняття своєї власної початкової природи, як невпинне прагнення до єдності, інтеграції або внутрішньої синергії особистості [1].
Проблематику самоактуалізації активно розробляв А. Маслоу. Він вважав, що самоактуалізація є найвищою потребою людини, відповідно до «піраміди потреб». Відповідно до його теоретичних положеннь, людина здатна до задоволення більш високих (з піраміди) потреб лише після того, як задоволені нижчі. Отже, щоб людина змогла самоактуалізуватись, то їй спочатку необхідно задовольнити всі інші потреби відповідно до піраміди.
Один із засновників гуманістичної психології А. Маслоу розробив ієрархічну модель потреб:
1-й рівень – фізіологічні потреби (потреби в їжі, сні, житло, воді, у відпочинку, сексуальні потреби та ін);
2-й рівень – потреба у безпеці (потреби в забезпеченості, стабільності, порядку, захищеності, відсутності страху і тривоги, потреби у захисті від фізичних і психологічних небезпек зі сторони навколишнього світу);
3-й рівень – потреба в любові й приналежності (потреба в любові і почутті спільності, почуття приналежності до чого чи кого-небудь, відчуття, що тебе приймають інші, почуття соціального взаємодії, прихильності і підтримки, сім'ї, дружба);
4-й рівень – потреба в самоповазі (потреба в самоповазі та визнання іншими людьми, особистих досягнень, компетентності);
5-й рівень – потреба в самоактуалізації (потреба в розвитку і реалізації власних здібностей, можливостей і особистісного потенціалу, особистісного вдосконалення).
Згідно з цією концепцією, рухаючись до вищої мети – самоактуалізації, психологічного зростання – нездійсненно, поки індивід не задовольнить потреби, які лежать нижче. Маслоу також підкреслював, що потреба в безпеці здатна надавати досить негативний вплив на самоактуалізацію. Самоактуалізація, психологічне зростання пов'язані з освоєнням нового, з розширенням сфер функціонування людини.
З появою книги Карла Роджерса (1902 – 1987) «Консультування і психотерапія» (1942) вийшов на сцену гуманістичний підхід до психотерапії. Свій «недирективний» (або, як він пізніше назвав його, «особоцентричний») підхід Роджерс згодом поширив на теорію і практику педагогіки, на динаміку групового співжиття та на ряд інших ділянок людинознавчих наук та їхніх практичних застосувань. Його вплив на сучасну гуманістичну психологію залишається неперевершеним [8].
Повне розкриття особистості, «повне функціонування» (і психічне здоров'я), з точки зору Роджерса, характеризується наступним: відкритістю по відношенню до досвіду, прагненням у будь-який окремий момент жити повним життям, здатністю прислухатися більшою мірою до власної інтуїції і потреб, ніж до розуму і думок оточуючих, почуттів свободи, високого рівня творчості. Життєвий досвід людини розглядається ним з точки зору того, якою мірою він сприяє самоактуалізації. Роджерс особливо підкреслював значення суб'єктивного досвіду [8].
Досвід розуміється як світ особистих переживань людини, як сукупність внутрішнього і зовнішнього досвіду, як те, що людина переживає і «проживає». Досвід – це сукупність переживань (феноменальне поле), він включає все, що потенційно є свідомістю і відбувається в організмі і з організмом у будь-який даний момент. Досвід минулого також має значення, проте актуальний веденням обумовленого, саме актуального сприйняття »інтерпретації подій (актуальним досвідом) [1].
Організм – зосередження всього досвіду пережіваній.Ето поняття включає весь соціальний досвід людини. В організмі знаходить вираз цілісність людини. Необхідна умова для самоактуалізації – наявність адекватної Я-концепції, повного і цілісного уявлення людини про саму себе, що включає найрізноманітніші власні прояви, якості і прагнення. Тільки таке повне знання про самого себе може стати основою для процесу самоактуалізації.
Термін конгруентність (неконгруентність) також визначає можливості самореалізації. По-перше, це відповідність між сприйманим Я і актуальним досвідом переживань. По-друге, термін «конгруентність» відноситься до відповідності між суб'єктивною реальністю людини і зовнішньою реальністю. І нарешті, по-третє, конгруентність або неконгруентність – це ступінь відповідності між Я-реальним і Я-ідеальним. Певна розбіжність між реальним та ідеальним образами Я відіграє позитивну роль, так як створює перспективу розвитку людської особистості та самовдосконалення [1].
В 1963 р. перший президент Ассоціації гуманистичної психології, Джеймс Бьюдженталь, висунув п’ять jcyjdyb[ положений даного направлення психології:
1) Людина як цілісне істота перевершує суму своїх складових (інакше кажучи, людина не може бути пояснена в результаті наукового вивчення його часткових функцій).
2) Людське буття розгортається у контексті людських відносин (інакше кажучи, людина не може бути пояснена своїми частковими функціями, в яких не приймається в розрахунок міжособистісний досвід).
3) Людина усвідомлює себе (і не може бути зрозуміла психологією, не враховує її безперервне, багаторівневе самопізнання).
4) Людина має вибір (людина не є пасивним спостерігачем процесу свого існування: вона творить свій власний досвід).
5) Людина інтенціален (людина звернена у майбутнє; в її житті є мета, цінності та сенс).
Гуманістична психологія виступає проти побудови психології за зразком природничих наук і доводить, що людина, навіть будучи об'єктом дослідження, повинен вивчатися як активний суб'єкт, що оцінює експериментальну ситуацію і вибирає спосіб поведінки [2].
Дискусії з філософських проблем психології досить часті у американських журналах. Втім, більшість сучасних американських гуманістичних психологів не хвилює брак адекватної теоретичної бази психологічної науки. Вони переконані, що гуманістична психологія несе добро людям та суспільству.
Потенціал розвитку гуманістичної практичної психології був доведений у травні 2000 р. в університеті Вест Джорджія, що на півдні США, відбулась друга планувальна конференція гуманістичних психологів під назвою «Олд Сейбрук 2» з метою під сумування розвитку гуманістичної психології за останні 35 років (перша подібна конференція відбулась 1964 р. в містечку Олд Сейбрук на сході США) для накреслення планів на майбутнє. Якщо головним питанням конференції 1964 р. були проблеми теорії гуманістичної психології, то в центрі уваги нарад у 2000 р. були конкретні практичні питання, а саме — яким способом гуманістичні психологи можуть і повинні сприяти змінам у суспільстві в напрямі більшої гуманізації всіх ділянок життя, починаючи від шкільництва і закінчуючи політикою [7].
Що таке педагогіка? Давайте звернемося до терміна «педагогіка» й уточнимо значення, які сьогодні надають цьому слову.
«Педагогіка» – слово грецького походження, буквально воно перекладається як «дітонародження», «детовожденіе». Педагогіка - наука і практика навчання та виховання людини на всіх вікових етапах його особистісного і професійного розвитку. Педагогіка являє собою науку про сутність, закономірності, принципи, методи і форми навчання та виховання людини. Педагогічна діяльність є управлінням діяльності учня (вихованця) і процесом взаємодії з ним.
«З найбільшими і найважливішими труднощами людське пізнання зустрічається саме в тому розділі науки, який тлумачить про виховання і навчання.» М. Монтень [3].
Гуманістична педагогіка являє собою одним з напрямків у теорії й практиці виховання, яка виникла наприкінці 50-х - початку 60-х років у США, як педагогічне втілення ідей гуманістичної психології. Основні тенденції, які характеризують даний напрямок у педагогіці - це додання освітньому процесу індивідуально-орієнтованого характеру, подолання авторитаризму у вихованні й навчанні, спроби зробити процес освоєння учнями знань, умінь і навичок емоційно насиченим [2].
Саме поняття «гуманізації» є похідним від понять «гуманізм» і «гуманність». Це поняття відображає конструктивний аспект проблеми, розв'язання якої забезпечує діяльність по досягненню більш високої і гуманістичної орієнтувальної системи цінностей.
Необхідність гуманістичної спрямованості освіти, суттю якої є дбайливе ставлення, повага до особистісного «Я» кожного вихованця, обґрунтував один із лідерів гуманістичного напряму, американський психолог Карл Роджерс (1902—1987). У книзі «Свобода навчатися» він стверджував, що тільки розуміння і прийняття педагогом учня таким, яким він є, без авторитарного тиску з метою кардинально його змінити, робить процес формування особистості результативним. За таких умов відбувається зближення «Я» реального і «Я» ідеального — того, до якого прагне дитина з огляду на актуальні соціальні цінності й норми. Вихователь при цьому покликаний доводити їй, що її люблять, нею цікавляться, займаються. На думку Роджерса, основою змін у поведінці людини є її спроможність рости, розвиватися і навчатися, спираючись на власний досвід [8].
Гуманістична педагогіка дає широкий простір для реалізації позиції дитини у процесі навчання й виховання. У контексті гуманістичної освітньої парадигми принципово іншою бачиться і позиція педагога, якому належить бути не засобом, а визначальним чинником навчального процесу, соратником і супутником дитини на шляхах пізнання. Вчитель, вихователь є провідною фігурою успішної педагогічної взаємодії з вихованцями, від нього залежить оперативність враховування їх особистісних якостей, які постійно змінюються під впливом зовнішніх обставин та індивідуального зростання. Як відзначає О.М. Шиянов, гуманізація є ключовим елементом нового педагогічного мислення, в якому і педагоги, і вихованці виступають як суб'єкти розвитку творчої індивідуальності.
Гуманізація виховання і освіти передбачає своєрідне «олюдення» знань, тобто таку організацію навчально-виховного процесу, при якій знання мають особистісний зміст.
У процесі розвитку в рамках гуманістичної педагогіки був розроблений ряд положень, які є її помітними ознаками і повинні обов'язково враховуватись при реалізації в процесі навчання і виховання. Відзначимо наступні ознаки гуманістичної педагогіки:
¾ у процесі навчання й виховання повинно створюватися емоційно стимулююче шкільне середовище;
¾ обов'язкове заохочення ініціативи учнів у навчально-виховному процесі;
¾ необхідним є встановлення конструктивних міжособистісних відносин у класі;
¾ для повноцінної реалізації навчально-виховного процесу є необхідною розробка таких освітніх програм, які будуть максимально розбудовувати потенціал і творчі здібності учнів;
¾ у процесі утвору необхідним є спільне обговорення вчителем і учнями проблем пізнавального процесу й способів його оцінки;
¾ одним з необхідних, хоча найчастіше й важко досяжних умов, є відмова від використання оцінки як форми тиску на учнів [5].
Особистісно-орієнтовану педагогіку називають інноваційною. Але, як справедливо стверджують Вітчизняні вчені, інноваційною вона є тільки для нашої педагогічної системи, оскільки інші вже давно еволюціонують у гуманістичному напрямі, поступово трансформуючи систему нових відносин.
Гуманістична спрямованість інноваційних процесів у системі освіти зумовлена співіснуванням і складними взаєминами в науковій педагогіці й педагогічній практиці традиційної наукової педагогіки, що орієнтована на об'єктивні закономірності виховання й має своїм головним джерелом наукові дослідження, і створюваної педагогами-новаторами педагогіки співробітництва. У новаторській педагогіці багатогранно втілена творча сутність навчально-виховному процесу. Якщо наукова педагогіка розвіює загальні закономірності і теоретичні проблеми виховання, то новаторська творить ефективні педагогічні технології [5].
Зв'язок між психологією та педагогікою. У наш час зв'язок між психологією та педагогікою набуває особливого характеру. Фактично протягом багатьох років ці зв'язки були багато в чому пристосуванням психології до існуючої педагогіки і поверховим урахуванням педагогікою «готових даних» психології. Наприклад, завданням психології нерідко вважалося «психологічне обґрунтування» педагогічних методів і положень, їх удосконалення, а педагогіка часто виходила з деяких догматично витлумачених «психологічних формул» (зокрема, з твердження про те, що мислення студента, начебто, позбавлене абстракції, є тільки конкретним).
Дослідження останнього часу дозволяють по новому оцінити можливості психології та її участь у навчанні та вихованні студентів.
Перше завдання передбачає таку побудову психологічних досліджень, яка не стільки скеровувала б на обґрунтування готового й усталеного, скільки випереджала б існуючу педагогічну практику, готуючи для неї нові шляхи, забезпечуючи широкий пошук нового у справі навчання й виховання [6].
Друге завдання обумовлене вимогами, що їх пред'являє педагогіці науково-технічний прогрес. Кількість інформації, обов'язкової для засвоєння, зростає з великою швидкістю. Встановлено, що інформація швидко старіє і вимагає оновлення. Звідси випливає, що навчання, зорієнтоване головним чином на запам'ятовування і збереження матеріалу в пам'яті, тільки частково може задовольняти сучасні вимоги.
На перший план виступають проблеми формування якостей мислення, які дозволили б самостійно засвоювати постійно оновлювану інформацію, розвиток таких здібностей, які давали б можливість крокувати в ногу з науково-технічним прогресом. Ось чому народна освіта ставить перед психологією багато актуальних завдань:
¾ визначити загальні закономірності розвитку психіки в онтогенезі;
¾ дати психологічну характеристику діяльності та особистості людини на кожному віковому етапі;
¾ з'ясувати психологічні механізми засвоєння людиною суспільного досвіду, систематизованого в основах науки, у моралі;
¾ виявити психологічні основи формування особистості в процесі навчання й виховання, розкривши взаємозв'язок виховання і психологічного розвитку людини;
¾ вивчити співвідношення між віковими та індивідуальними особливостями людей;
¾ встановити психологічні причини відхилень у психічному розвиткові людей від загального напряму розвитку і розробити методи діагностики цих відхилень [6].
Науково-технічний процес зумовлює значущість загальної освіченості будь-якої нації, ролі вищої освіти в суспільстві. Все очевиднішим стає той факт, що не лише сукупність професійних знань та вмінь, а й їх синтез із моральними якостями, ціннісними орієнтаціями, загальною культурою особистості є показником різнобічно підготовленого спеціаліста. У Законі України «Про освіту» чітко визначена мета освіти - всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору. Тобто йдеться про те, що освіта має забезпечувати потреби, інтереси як окремих особистостей, так і суспільства. Тільки такі громадяни зможуть успішно розв'язувати найгостріші проблеми, що поставила перед нами сучасна епоха, змінити основну стратегію діяльності людства. Ця мета загальна майже для всіх світових концепцій освіти.
Вивчення психології потрібне фахівцю будь-якої спеціальності для підвищення власної професійної діяльності, налагодження стосунків між членами трудового колективу, використання особистісного потенціалу найповніше [7].
Вкрай необхідні кожній людині й педагогічні знання, адже кожен з нас є педагогом для власних дітей. Не менш важливу роль відіграє педагогіка і в тому разі, якщо людина стає керівником певного колективу, оскільки вона мусить дбати про професійне зростання, навчання та виховання своїх підлеглих [4].
Сучасна психологія являє собою досить розгалужену систему наукових дисциплін, які перебувають на різних ступенях формування, пов'язані з різними галузями практики. Це наука про закономірності розвитку і функціонування психіки, як особливої форми життєдіяльності. При цьому педагогічна психологія вивчає психологічні закономірності навчання і виховання людини [3].
Педагогікою ж є сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.
Кожна наука є цілісною системою і розпочинається вона там, де проводять дослідження (зокрема такі науки, як педагогіка і психологія).
Психолого-педагогічні дослідження мають декілька етапів:
1. Постановка проблеми – з чого почати?;
2. Формулювання гіпотези стосовно результатів дослідження – прогнозування дослідження;
3. Перевірка;
4. Висновки.
ВИСНОВКИ
Отже, можна зробити такий висновок. Психологія, як наука вивчає факти, закономірності та механізми психіки. Гуманістична психологія – ряд напрямків у сучасній психології, які орієнтовані насамперед на вивчення смислових структур людини. У гуманістичній психології в якості основних предметів аналізу виступають: вищі цінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров'я, міжособистісне спілкування. Також одними з ключових напрямків гуманістичної психології є самоактуалізація, досвід, організм і конгруентність.
Педагогіка -це наука, що охоплює питання виховання, освіти і навчання. Гуманістична педагогіка - напрямок у педагогіці орієнтують на вільний вибір і облік індивідуально-особистісних інтересів і можливостей суб'єктів педагогічного процессса у навчанні, вихованні та освіті.
Для підвищення потенціалу гуманістичної психології та педагогіки проводяться поетапні психолого-педагогічні дослідження. Такі дослідження дозволяють оцінити можливості педагогіки та психології.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бібліотека навчальної та наукової літератури WWW.I-U.RU
2. Бондарчук Е. И., Бондарчук Л. И. Основы психологии и педагогики: курс лекций. – К.: МАУП, 2002.
3. Бондарчук Е. И. Основы психологии и педагогики. – К.: АСТ, 2008.
4. Горностай П.П. Гуманистическая психология К. Р. Роджерса // Вопросы психологии. – 1997.
5. Реан А. А., Бордовская Н. В., Розум С. И. Психология и педагогика. – СПБ: Питер, 2002. – 432 с.
6. Резепов Ильдар Психология и педагогика. Шпаргалка. – Окей-книга, 2008.
7. Скрипченко О. В., Долинська Л. В., Огороднійчук З. В. Загальна психологія: хрестоматія: Навчальний посібник. – КАРАВЕЛА. – 2008. – 640 с.
8. Сманцер А. П., Кондрашова Л. В. Гуманизация педагогического процесса в современной школе: История и современность. – Мн.: «Бестпринт», 2001. – 308 с.