УДК 001.894(0.45)
С. В. Мовчанюк, Я. В. Меркалн,
Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ (м. Вінниця)
Нобелівська премія відома усім. Це одна з найвідоміших і найпрестижніших міжнародних нагород в світі. Щорічно вона надається окремим особам або установам за видатний внесок у галузі фізики, хімії, медицини, літератури, міжнародного миру та економічних наук. Володарі Нобелівської премії отримують всесвітнє визнання та приносять славу своїй країні. Серед них також є і українці.
Метою цієї статті є показати лауреатів Нобелівської премії, які є вихідцями з України. Розглянути, який слід залишила наша батьківщина в житті вчених, та дослідити причини, чому науковці здійснювали свою діяльність поза межами держави.
Вихідцями з України є: Ш. Й. Аґнон, Р. Гоффман, З. А. Ваксман, С. Кузнец, Г. Харпак, І. Рабі та І. І. Мечников. Розглянемо детальніше, який слід залишила наша країна в житті вчених.[1]
Шмуель Йосеф (Йосиф) Аґнон. Справжнє ім’я – Шмуель Йосеф Галеві Чачкес Народився 17 липня 1888 р. в місті Бучач, Австро-Угорщина, тепер Тернопільська область.
Його батько, хасид Шолом Мордехай Леві Чачкес (рабин у Чорткові), був заможним торговцем худобою й знавцем єврейської релігійної літератури. Аґнон з дитинства вільно говорив польською, українською та німецькою. Навчався у Хедері, де студіював Тору і Талмуд мовою іврит. У 1903 році з’явилися його перші публікації в журналі «Hamicpeh» («Оглядова вежа») та тижневику «Jidiszer Weker» («Єврейський будитель»), газетах Бучача, Коломиї, Львова.
У 1906 переїхав до Львова працювати у єврейській газеті. Через відмову від служби у війську емігрував до Палестини у 1907. Там було опубліковано його повість «Покинуті дружини».
Двадцятирічним молодим письменником Ш. Й. Аґнон прибув до Львова й став співробітником єврейських періодичних видань, а в 1911 році знову повертається до Палестини опублікував «Тойті-танц» («Танок смерті») – твір, написаний за реальними фактами з життя євреїв одного з містечок Галичини.
У 1913 переїхав до Німеччини. В Берліні він збирав хасидські перекази. Молодому письменникові допоміг багатий комерсант Залман Шокен, який допомагав видавати твори та виділив Аґнону стипендію на 5 років.
У 1924 повернувся до Палестини, видав роман «Весільний балдахін» про пригоди бідного хасида у Галичині. Після відвідування Бучача (1929), свої враження він описав у творах «Проста історія» (1935) та «Гість на одну ніч» (1939). Цього ж року письменник офіційно обрав собі літературний псевдонім Аґнон — з івриту «покинутий».[2]
Нагороджений Державною премією Ізраїлю (1954 і 1958), був почесним громадянином Єрусалиму. У 1966 отримав Нобелівську премію за твір «Гахнасат Калла». «У п'ять років я написав свою першу пісню», – сказав Ш. Й. Аґнон у своїй промові на церемонії вручення йому Нобелівської премії. Він стає першим володарем цієї високої відзнаки з івритомовних та їдишемовних письменників.
Помер 82-річний прозаїк 17 лютого 1970 р. у Єрусалимі.
Особистість Ш. Й. Аґнона формувалася на кордоні взаємодії кількох культур і релігій: в Бучачі, Коломиї, Львові, Тернополі мирно уживалися українська, польська та єврейська мови й культури, взаємодіючи з австрійською, німецькою та російською. Духовне буття галичан визначалося католицизмом, іудейством, православ'ям. Народившись і проживши в Галичині два десятиліття, майбутній класик єврейської літератури написав та опублікував тут близько 70 різних за жанрами літературних творів (вірші, оповідання, нариси).[3]
Роалд Гоффман. Народився 18 липня 1937 року в Золочеві на Львівщині. Хімік польсько-єврейського походження (живе в США). Лауреат Нобелівської премії (1981) – «за розробку теорії протікання хімічних реакцій», що значно розширює можливості для планування хімічних експериментів.
Народився майбутній вчений 18 липня 1937 в родині інженера Х. Сафрана. З початком ІІ-ї Світової війни Сафрани опинилися в єврейському гетто, звідки їм вдалося втекти (батько загинув). В Польщі мати Роалда вийшла заміж за Пауля Гоффмана, який усиновив осиротілого хлопця. У 1949 Гоффмани перебралися до США, де майбутній Нобелівський лауреат оволодів кількома мовами (українську він знав з дитинства).
Р. Гоффман цікавиться життям своєї батьківщини: відвідує Україну, листується із земляками золочівцями та тернопільчанами. «Україна – обітована земля мого серця» – написав американський вчений у листі в Золочів. Через фаховий журнал «Chemical and Euginee fing Nev» Р. Гоффман закликав вчених Заходу підтримувати молодих вчених колишнього СРСР заради їхнього наукового майбутнього.
Професор Корнельського університету, Член американської Національної академії наук, Американської асоціації фундаментальних наук, Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень, Американського фізичного товариства, Почесний доктор Королівського технологічного інституту в Швеції і Йєльського університету [3].
Зе́льман Абраха́м Ва́ксман. Народився 20 липня 1888 р. в м. Нова Прилука на Вінниччині, проте, дата народження в літературі називається різна (2 або 22 липня), але 20 липня вказується у власноручній біографії.
Його мати, Фредія (Лондон) Ваксман, була власницею промтоварного магазину, а батько, Яків Ваксман, орендарем земельної ділянки. Він закінчив місцевий хедер (єврейська початкова релігійна школа) і в такий спосіб розпочав свій шлях «нагору» в науці. Мати запросила репетиторів, після занять з якими, він був прийнятий в Одеську гімназію.
У 1910 р. помирає його мати. Підкорившись її мріям Ваксман вирішує пов’язати своє життя з наукою. Після захисту диплома, тоді молодий хлопець, пристає перед вибором – одержати освіту в Новоросійському університеті в Одесі (що за відсутності квот для євреїв у російському законодавстві було проблематично), чи відправитися за океан, куди його наполегливо запрошували сестри. Він обрав еміграцію. Так ми втратили ще одного талановитого вченого.
Закордоном Ваксман здобув всесвітнє визнання. У 1952 році був нагороджений Нобелівською премією з фізіології і медицини «за відкриття стрептоміцину, першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу». У 1950 році Ваксман став кавалером ордену Почесного легіону. Йому були присуджені почесні докторські ступені університетів Льєжа і Рутгера; він був членом Національної академії наук, Національного дослідницького товариства, Товариства американських бактеріологів, Американського наукового ґрунтознавчого товариства, Американського хімічного товариства і Товариства експериментальної біології і медицини.
Зельман Ваксман помер 16 серпня 1973 року в Вудс-Хоул (штат Массачусетс) [4].
Са́ймон Сміт Кузне́ць. Кузнець Семен Абрамович (справжнє ім’я) народився 30 квітня 1901 р. в Пінську. Він був другим сином у сім’ї Абрама та Поліни Кузнець. Батько займався торгівлею хутра, а мати виховувала дітей.
У Харкові С. Кузнець навчався в реальному училищі, успішно закінчив гімназію і встиг протягом двох років провчитися в Харківському університеті. Після закінчення навчання молодий економіст працював у відділі статистики Центральної ради профспілок України і був керівником одного із його секторів. У 1921 році в збірнику «Материалы по статистике труда в Украине» була опублікована перша стаття Кузнеця – «Денежная заработная плата рабочих и служащих фабрично-заводской промышленности г. Харькова в 1921 г.».
У 1922 р. емігрував до США, де С. Кузнець теж мав успішний науковий дебют. Отримує ступінь доктора в Колумбійському університеті, працював професором в Гарварді (1960−1971), в університетах Пенсільванії (1930−1954) і Джона Хопкінса (Балтімор, 1954−1960); в Національному бюро економічних досліджень (1927−1961).
Президент Американської економічної асоціації (1954), Лауреат Нобелівської премії з економіки (1971) − «за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке призвело до нового, глибшого розуміння економічної і соціальної структури і процесу розвитку в цілому».
Колишній харків’янин все життя пам’ятав про свою батьківщину: в його домі лунали українські пісні, зберігалися меморіальні речі.
Помер Са́ймон Сміт Кузне́ць 8 липня 1985 р. в Кембриджі, штат Массачусетс [5].
Гео́ргій Харпа́к. Знаний в Англії як Джордж Чарпак, у Франції − Жорж Шарпак народився 1 серпня 1924 р в селі Дубровиця Рівненської області в досить заможній родині. Його батько займався виробництвом цегли, морозива, напоїв, вів торгівлю.
Дитинство вченого проходило на чарівних просторах нашого Полісся, яке назавжди закарбувалося в пам’яті й серці вразливої дитини. Георгій навчався в початковій школі на березі річки Горині, неподалік від дому.
На початку 1930-х років його родина емігрувала до Франції, де отримує освіту і починає працювати в Європейському центрі ядерних досліджень. Саме там він розробив детектор елементарних часток, за що й отримав у 1992 році Нобелівську премію в галузі фізики.
Член Французької Академії наук, почесний доктор 4 університетів, зокрема почесний доктор Женевського університету, професор кафедри Жоліо-Кюрі і Вищій школі фізики та хімії в Парижі, володар премії Європейського фізичного товариства.
Про свою батьківщину вчений відгукується теплими спогадами у своїх інтерв’ю.
Ілля Ілліч Мечников. Народився 15 травня 1845 р. в с. Іванівка Харківської губернії. Усе своє дитинство Ілля Мечников провів у селі Іванівка, неподалік Харкова. Батько Іллі був офіцером військ царської охорони в Санкт-Петербурзі.
Навчався у Харківському ліцеї. Здобувши золоту медаль, юний Мечников вирушає до Німеччини. Але ця поїздка видалася невдалою і вже того ж року Мечников повертається та вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, який закінчує всього за два роки. У 19 років він блискуче склав усі випускні екзамени і здобув вищу освіту.
У 23 роки Ілля Мечников уже був доктором зоології і екстраординарним професором Санкт-Петербурзького університету. Невдовзі, 1872 року, він перейшов як професор до Новоросійського (нині Одеського) університету.
Згодом він одружився на першій своїй дружині. Проте, цей шлюб протривав не довго. Після чотирьох років сумісного життя вона помирає від туберкульозу. З горя майбутній Нобелевський лауреат здійснив спробу суїциду.
Через деякий час вступає в шлюб з іншою жінкою, яку звали Ольгою Білокопитовою. Саме з нею вчений провів залишок свого життя. Проте, і через неї здійснив другу спробу суїциду. Дізнавшись про те, що його дружина хвора на тиф, Мечников прищеплює собі тиф, щоб померти разом із коханою і водночас «допомогти» науці з’ясувати, чи передається тиф через кров. Тиф передався, проте, і сам Мечников, і його дружина несподівано для самих себе одужали.
У 1886 році в Одесі була створена друга у світі, після Пастерівської в Парижі, бактеріологічна станція, яку очолив Ілля Мечников. У 1887 році Мечников виїхав до Парижа, де очолив лабораторію в Інституті Луї Пастера, а з 1903 року він стає заступником директора цього інституту та опубліковує книгу, присвячену «ортобіозу», або «вмінню жити правильно», яка називалася «Етюди про природу людини». Загалом Ілля Мечников пропрацював в Інституті Пастера 28 років.
Наприкінці ХІХ ст. він сформулював загальну теорію запалення, як захисної реакції організму в боротьбі з інфекцією та заклав основи імунобіології. Першим заявив, що запалення − це не лише свідчення атаки мікробів, а й захисна реакція організму. Мечников назвав цей процес фагоцитарною реакцією організму, а клітини, які борються з мікробами − фагоцитами. За що й отримав у 1908 р. Нобелівську премію.
Окрім значних заслуг у галузі імунології, до класичних робіт Мечникова належать праці з мікробіології. Серед них − дослідження з холери, тифу, туберкульозу, а також спільні з французьким ученим Емілем Ру дослідження з сифілісу.
Помер 15 липня 1916 в Парижі у віці 71 року після кількох інфарктів [6].
Ісідор Рабі. Рабі Ісідор народився 29 липня 1898 року в місті Риманів на Галичині, тепер Польща.
В еміграцію майбутній вчений потрапив відразу після народження − був вивезений до Америки, куди емігрували його батьки, де закінчив Колумбійський університет, захистивши докторський ступінь з фізики.
З початком ІІ-ї світової війни Ісідор Рабі працює на оборону США: у радіолокаційній лабораторії Массачусетського технологічного інституту вчений удосконалює радарні системи. Саме у воєнні роки (1944), Рабі був удостоєний Нобелівської премії з фізики «за резонансний метод вимірювання магнітних властивостей атомних ядер».
1945 року вчений повернувся до Колумбійського університету, де очолив фізичний факультет. З 1964 року Ісідор Рабі − професор цього вузу.
Крім Нобелівської премії вчений був нагороджений, зокрема, медаллю Елліота Кресона Франкліновського інституту, міжнародною золотою медаллю Нільса Бора Датського товариства інженерів, електриків та механіків, премією «За мирний атом», встановленою Фондом Форда, золотою медаллю Папіна Колумбійського університету. Ісідор Рабі — кавалер бразильського ордена Південного хреста та французького ордена Почесного легіону.
1985 року в Колумбійському університеті, на знак визнання заслуг вченого, засновано кафедру фізики імені І. Рабі.[7]
ВИСНОВКИ
Отже, ми можемо зробити висновок, що наша країна дає світові геніальних вчених, які вносять величезний вклад в розвиток науки. Проте, основна маса науковців розкриває свій потенціал поза межами своєї Батьківщини. На це існує низка причин:
Відбувається все більше і більше зниження в нашому суспільстві соціального статусу вченого та спеціаліста, результатів праць і робіт, які до того ж не знаходять кінцевого застосування.
Прагнення покращити своє матеріальне становище, оскільки наші вчені та спеціалісти найбідніші в світі. Середня заробітна плата нашого професора провідного інституту становить менше, ніж 1000 доларів. Середня заробітна плата професора, навіть непровідного американського університету за академічний рік, перевищує 50 тис. доларів.
Велика можливість реалізувати свої ідеї та знання. За статистичними даними нашої країни 5 млн. робітників, які зайняті у сфері розумової праці, лише на 5-10 % використовують свої можливості.
Наша національна і релігійна нетерплячість. Якщо по відношенню релігійних спонук положення в останні роки поліпшилось, то національна напруга, навпаки, підвищилась. Кількість опитаних осіб єврейської та грецької національності відповіли, що емігрують по національним і культурним мотивам.
Ріст безробіття. Адже, лише невелика кількість випускників вищих навчальних закладів зможе здобути працевлаштування.
Крім відсутності будь-яких умов для праці, відсутня також і повага до діячів науки. Наша держава настільки легковажно ставиться до своїх талантів, що на батьківщині Георгія Харпака не встановлено навіть меморіальної дошки. А сам будинок, де проживав наш геніальний земляк, давно вже розібрали на дрова. Та й самого вченого жодного разу не запросили відвідати Україну.
На майбутнє будемо сподіватися, що влада змінить ставлення до вчених та внесе зміни, які дадуть можливість реалізувати свій талант в межах України. І ми зможемо пишатися своїми синами та доньками, які будуть отримувати найпочеснішу міжнародну нагороду в світі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Лауреаты Нобелевской премии: науково-популярна література / Энциклопедия, М.: Прогресс, 1992. – 720 с.
2. http://greatukrainians.com.ua/news/2008/02/25/84.html
3. Нобелівська інтелектуальна еліта й Україна: монографія / О. С. Левченко. Тернопіль: видавництво «Ільчишин», 2003. – 280 с.
4. Зельман Абрахам Ваксман: науково-популярна література / В. О. Кучер, І. О. Роговий. – Вінниця: ІТІ, 2003. – 96 с.
5. 100 великих Нобелевских лауреатов: науково-популярна література / С. А. Мусский. – М.: Вече, 2003. – 480 с.
6. 100 видатних імен України / І. Ф. Шаров. – К.: видавничий дім «Альтернативи», 1999. – 496 с.
7. Українська діаспора: видатні постаті: науково-популярна література / Галактика «Україна». – К.: КИТ, 2007. – 436 с