УДК 321.7
І. Д. Похило, А. Б. Пономаренко,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
У поняття «демократія» більш, ніж за двотисячолітню історію вкладався різний зміст. За цей час вона пережила кризи, падіння, підйоми і оновлення. Якщо за античні часи демократія сприймалася як негативне явище, в Новий час на неї дивились з надією, її ідеалізували. На початку ХХ століття розгорнулась критика класичного розуміння демократії. Сумніви щодо демократії змінились у другій половині ХХ століття сучасними теоріями демократії, де в поняття демократії став вкладатися зовсім інший зміст.
Демократія ( від грецького demokratia – demos – народ і kratos – влада, правління) – це форма правління політичною і соціальною організацією суспільства, держави і влади. Історія розвитку демократії дає можливість визначити три епохи еволюції цього типу правління і теоретичні традиції в дослідженні демократії.
Епоха старогрецьких держав дала світу перші чіткі форми демократії, рух за демократію. Геракліт вважав, що демократія – це правління «нерозумних і гірших», він був прибічником аристократії і відкидав демократію як форму правління, саму ж аристократію розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Дещо пізніше, під впливом демократичного руху, Демокрит, який був прихильником демократії, вважав, що основним завданням демократії є забезпечення спільних інтересів громадян поліса, але був незгоден з відмовою від майнового цензу. Сократ недоліком демократії вважав некомпетентність посадових осіб, котрих обирали способом жеребкування, тобто цілком випадково. За Платоном, демократія – це влада гірших людей, влада плебеїв, яка виникає як реакція на крайнощі олігархії, коли при владі знаходиться вузьке коло багатіїв, що веде до розколу суспільства і появи ворогуючих між собою груп багатих і бідних. Своєрідний підхід до демократії мав Аристотель. Він вважав, що при крайній демократії влада належить демосу, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. Аристотель протиставляє демократії політію, засновану на примиренні багатих і бідних, владу не натовпу, а розумної більшості, яка спроможна керуватися доброчесно, дбати про суспільство в цілому. На відміну від Платона, він не має ненависті до демократії, але і не вважає її політичним ідеалом.
В Новий час в більш конкретній формі постає питання про політичну організацію демократії у її співвідношенні з республіканським устроєм держави, хоча до кінця ХIII століття республіку уявляли у двох формах – аристократичною і народною. Шарль Монтеск’є, продовжуючи традиції античної політичної думки, розрізняє три способи правління – республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, «якщо в республіці влада належить народові, то це – демократія. Якщо найвища влада перебуває в руках частини народу, елітарної верхівки, то таке правління називається – аристократією». Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, і це означає, що всі приймають участь у правлінні. Він вважав, що «народ повинен доручити здійснення влади своїм обраним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою».
Сьогодні у західному світі є багато різних підходів до поняття демократії. Більшість політологів виходять з того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто цей процес на будь-якому рівні здійснюється за участю обраних представників народу.
Теоретики демократії на основі досліджень дійшли висновку, що індивід набуває своєї ідеї, цінності і мотиви діяльності та творчості лише в групах і взаємодіє з цими групами. Тобто в політичній сфері індивід реалізує себе через ідентифікацію з групою. У цьому випадку значну вагу набуває проблема участі у політичному житті і політичному процесі.
Класична теорія демократії формувалась в умовах руйнування станового поділу суспільства і пошуку форм народовладдя. Представники класичного напрямку цю проблему зводили до обґрунтування відносин громадян і держави у визначенні народом завдань держави. У концепції Ж.-Ж. Руссо, суверенітет народу може бути реалізований лише самим народом. Тільки при безпосередній участі у прийнятті рішень громадянин не відчужується від держави і виступає її частиною.
Передача суверенітету народу передбачала відчуження усіх прав людини на користь общин, народ на загальних зборах вирішує усі питання. Руссо вважав, що при такому відчуженні людина має більше можливостей розвиватися та духовно збагачуватися. Але ідея досягнення загального блага народом абстрактна та утопічна і веде до деспотизму, який прикривається турботою про благо народу. Джон Локк попереджував, що деспотична влада загрожує безпеці та життю людини. Тому саме тоді стали приділяти більше уваги не проблемі хто править, а проблемі як здійснюється влада. Народ складається з груп, що об’єднуються і мають своїх представників, котрі виражають їх інтереси. Демократія зводиться до механізму представництва, режиму конституціоналізму, гарантування прав меншості. Теорія демократії наповнюється новими поняттями, а саме – визначається, що влада може здійснюватися не суспільством в цілому, а тими, кому вона делегована. Сприйняття ідеології представницької демократії спонукало до розроблення критеріїв вільних виборів. З’являються поняття «виборче право», «рівність виборців», «вільні вибори», «парламентаризм». Розвиток партійних систем став організаційною основою сучасних західних демократій.
Стає зрозумілим, що основним надбанням демократії є суверенітет народу. Народ є джерелом влади у суспільстві, це відбувається завдяки з’єднанню у суверенітеті прав і свободи народу самостійно вирішувати питання свого життя.
Принцип суверенітету народу здійснюється, коли народ має можливість реально реалізувати свою функцію джерела влади: йому належить установча і конституційна влада в державі; він вибирає своїх представників і може періодично змінювати їх; має право безпосередньо брати участь у розробці і прийнятті законів шляхом народних ініціатив і референдумів.
Принцип суверенітету народу реалізується через принцип «більшості» і «представництва». Принцип більшості є головним елементом сучасної демократії і розуміється як панування більшості.
Тому перед викладачами політологічних і правових дисциплін стоїть досить складне завдання. Воно полягає в тому, щоб роз’яснити студентові основні положення демократії. На жаль сучасна молодь, особливо технічних навчальних закладів не завжди розуміє основні принципи і надбання демократії.
В той же час набуває необхідності не просто пояснювати дані категорії, а сприяти розвитку нормативної бази виборів, розробити і втілити в життя різні виборчі системи, забезпечити рівність виборців та розробити вимоги, якими має володіти виборець на день виборів.
Викладаючи правові та політичні науки викладач виконує два завдання одночасно: він готує громадянина, який розуміє, що таке влада, політична система суспільства, держава. З іншого боку, він готує виборця, який прийде на вибори, знаючи свої права і обов’язки, який може здійснювати своє виборче право не порушуючи законів. У більшості випадків, порушення чинного законодавства відбуваються через незнання, або, скоріше, небажання виборця задумуватися над своїми діями та наслідками цих дій. Часто студенти дозволяють собі двічі використовувати своє виборче право, тобто голосують двічі в гуртожитках, а потім ще раз вдома. При чому вони навіть вихваляються своїми діями.
Як показують дослідження, наш виборець майже не орієнтується у виборчих програмах, більше того, він віддає перевагу програмі, виконання якої є майже неможливим за строк у п’ять років, або у якій є більше обіцянок, які протирічить одна одній. На останніх Президентських виборах, варто було звертати увагу студентів, на те, що у більшості кандидатів у Президенти України програми розраховані на виконавчу гілку влади, а не на посаду глави держави.
Не є відкриттям, що нинішній громадянин взагалі не розуміється на механізмі взаємодії гілок влади і часто плутає повноваження виконавчої і законодавчої влади.
Тому викладаючи правові та політичні дисципліни викладач звертає увагу на найбільш болючі проблеми з якими студент як громадянин має бути обізнаним. По-перше, вони мають усвідомити основні принципи виборів, які нададуть їм можливість дійсно висловити свою точку зору не боячись, що до них можна буде застосувати якесь покарання. В цьому випадку треба робити наголос на таємності виборів, а не на їх «прозорості». По-друге, розрізняти повноваження виконавчої та законодавчої влади. По-третє, розумітися на програмах політичних діячів та вміти їх проаналізувати. По-четверте, знатися на законах, які регулюють вибори і не порушують норм виборчого права, за які може наступити адміністративна або кримінальна відповідальність.
Нам здається, головним завданням викладачів політології та правових дисциплін є творче поєднання даних наук для студентства. Коли студент, вивчаючи один предмет, може застосовувати свої знання для усвідомлення іншого. Так, коли викладається така галузь права як Конституційне право України, студент дуже прискіпливо вивчає Основний Закон та цілу низку конституційних законів, які доповнюють Конституцію. Це надає йому важливу законодавчу базу для розуміння, на яких підставах має діяти та чи інша гілка влади; розуміється на своїх правах і знає, які основні обов’язки покладає на нього Конституція; розуміє, як має працювати судова система України. Розглядаючи решту галузей права він усвідомлює, як Основний Закон накреслює головні напрямки реалізації прав і свобод людини через регулювання трудових, цивільних, сімейних правовідносин.
Вивчаючи політологію студент починає розумітися, як працює механізм держави та її органів. Він починає усвідомлювати, які проблеми стоять перед суспільством, і яким чином їх можна вирішувати. Студент готується до складного політичного життя, повністю усвідомлюючи своє місце у системі політичних відносин і розуміючи, що він є джерелом влади і її носієм, що саме він вирішує своє майбутнє роблячи той чи інший вибір під час виборчої кампанії. Нинішній студент починає розуміти, що не можна під час передвиборчої кампанії працювати і «вашим» і «нашим», бо результат виборів стане не таким, яким він очікував. Студент розуміє, що саме демократичні принципи надали можливість зробити свій власний вибір, і саме політологія йому має у цьому допомогти.
На жаль, ЗМІ у більшості випадків знають іноді менше за наших студентів, і їх роль стає тим фактором, який руйнує точку зору іншого населення, яке виявляється неготовим до їх випробувань. У більшості випадків ЗМІ виконують роль маніпуляторів. Але сучасний студент починає мислити самостійно і спроби маніпуляторів є марними.
Таким чином, можна сказати, що демократія дала дуже багато народові, а саме – право робити власні помилки, але не пояснила, скільки це буде коштувати. Тому політичні і правові дисципліни мають стати тим джерелом фундаментальних знань, які допоможуть народові не тільки бути формально джерелом влади, а й насправді стати тим, хто сам вирішує пекучі проблеми свого суспільства і розрізняти, хто дійсно намагається зробити все, щоб народ, який обрав своїх представників став жити краще, і хто займається простою демагогією, пустими обіцянками, формулює дуже цікаві гасла, а, насправді, хоче просто отримати владу заради неї самої.
ВИСНОВКИ
Тому ми вважаємо, що такі дисципліни як політологія та правознавство мають і надалі залишатися обов’язковими для студентів технічних вишів.