УДК 37:93(477)(075.8)
Л. М. Потапюк,
Луцький національний технічний університет (м. Луцьк)
Жіночий рух України першої хвилі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) розвивався значною мірою під впливом загальноєвропейського, однак мав ще й свої окремі вияви та шляхи розвитку, визначені специфічним становищем української нації під чужим поневоленням. Перші його прояви спостерігалися у Наддніпрянській Україні, що входила до складу Російської імперії [І, с. 318].
Відомо, що рівень освіченості жінок на той час був надзвичайно низьким. Українські селяни потребували просвітництва в сенсі усвідомлення необхідності здобуття освіти, певного фаху. З іншого боку, їхнє важке соціально-економічне становище, матеріально-побутові умови унеможливлювали доступ до освіти. Існуюча система не сприяла освітньому поступу шкільництва. На західноукраїнських землях було близько 4% українських шкіл і взагалі жодного українського університету. У Наддніпрянській Україні становище мало чим відрізнялось.
Однак в умовах відсутності власної держави саме українські об’єднання, товариства заповнили ту нішу, яку б мали виконувати державні інституції. Серед організованого українського жіноцтва, яке працювало в царині просвіти, вирізнялись жіночі об’єднання релігійного спрямування. Зокрема, вагомий вклад в освітньо-культурний поступ українського народу здійснили Монахині Чину св. Василія Великого (ЧСВВ), який зародився в Римській імперії. Засновницею жіночих василіанських монастирів була сестра св. Василія Великого св. Макрина (328 -379) [І, с. 66].
Сестри Василіянки отримали педагогічно-ідейну спадщину засновника Чину – Василія Великого, який стверджував, що у вихованні має бути присутній «дух лагідності, терпеливості й любові», і важливого значення надавав індивідуальному підходу в навчанні дітей, згідно з яким варто зважати «на вроджені здібності при виборі ремесла» [І, с. 82 – 83]. Основний акцент у педагогічній діяльності Сестер Василіянок було поставлено на релігійне й національне виховання. Вони дбали, щоб вихованці пізнали усе, «що своє, що рідне, що народне, що святе кожному народолюбцеві» [І, с. 307]. Монахині ЧСВВ засновували захоронки, вселюдні, виділові, фахові школи, учительські семінарії, гімназії, інститути, інтернати, в яких активно займались вихованням українських дітей, поступово залучаючи їх до народних традицій, звичаїв і обрядів, створюючи сприятливі умови для вивчення ними виховної мудрості рідного народу, його національної специфіки.
У 1825 році Сестри Василіянки заснували в Словіті перший інститут для дівчат народної школи, куди спочатку приймали дівчат з інших місцевостей, забезпечували їх житлом в інституті при монастирі. Згодом почали приймати й місцевих дівчат.
Активну виховну діяльність проводили сестри ЧСВВ у Яворівському монастирі. Вони заснували дівочу школу (1847), де викладались такі ж предмети, як у міських, так званих виділових школах; учительську семінарію (1906), яка була задумана як школа українська, для українських дітей; та інтернат, у якому жили вихованки [2, с. 109 – 111].
У ході дослідження можемо спостерігати певну еволюцію виховних завдань, які ставили перед собою монахині на початку існування при монастирських навчальних закладах (кін. ХІХ ст.) та в період їх найширшої діяльності (перша третина ХХ ст.). Якщо ж спочатку сестри займались релігійним вихованням сиріт – готували їх до чернечого життя, то згодом у василіанських школах уже й світські знання могли отримати діти, в яких були батьки [3, 67].
Отож релігійне виховання та виховання духовності молоді були одними із головних складових навчально-виховного процесу в інституті ГССВ. Усі вчителі своєю невтомною працею старалися дати ученицям не лише знання, але й великою мірою впливали на розвиток духовності, свідомості й самосвідомості молоді, оскільки неможливо виховати молоду людину світовою літературою, мистецтвом, не подавши ази рідної, історично сформованої релігійності. Кожен учитель став духовним наставником, сповненим високих принципів та священного трепету перед Богом, і впливав не тільки на розум, а й серце особистості, яку виховував.
На західноукраїнських землях, що входили до складу Австрії, як зазначає доктор Лев Василь, «емансипацію українського жіноцтва в Галичині започаткувала Наталія Кобринська, заснувавши «Товариство руських женщин» у Станіславові в 1884 році, яке ставило за мету прилучити інтелігентних жінок до літератури та популяризувати нові суспільні ідей. [4, с. 125].
Щоправда, дещо раніше з’являлися спора дично українські жіночі гуртки, які мали переважно філантропічний напрям, а їхня діяльність була епізодичною та локальною. Кобринська прагнула надати жіночому рухові дещо елітарний характер, зосередити його працю в літературно-інтелектуальній царині, а відтак – спрямувати в майбутньому в політичне русло. Ідею Кобринської підтримала Герміна Шухевич, яка пізніше (1893 р.) у Львові створила «Клуб русинок» [8, 125], що ставив за мету «сотворити огнище інтелектуального життя, оживити умисловий рух Русинок, скріпити і піднести у них духа народовецького і розбудити товариске житє...» [8, с. 8] й основне своє завдання вбачав у самоосвіті та пробудженні національного духу України [8, с. 125].
Водночас найважливішою справою всього життя Кобринської була підготовка видання українського жіночого альманаху «Перший вінок» (1887) – першої у світі антології жіночої творчості, зібраної, відредагованої та виданої жінками. Альманах вийшов у світ з друкарні Товариства ім. Шевченка у Львові коштом Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Тандем двох жінок символізував єдність західних і східних українських земель, а головне – відображав близькість людей зі спільними цілями, задля досягнення яких вони поєднали свої зусилля. Велику допомогу у випуску альманаха надала прогресивна газета «Діло» й особисто І. Франко та М. Павлик.
Поява «Першого вінка» засвідчила про те, що літературний світ перестає бути монопольно чоловічим. З його сторінок зазвучали жіночі голоси Ганни Барвінок, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко, Анни Павлик, Олени Пчілки, Михайлини Рошкевич, Софії Окуневської, Ольги Франко, Лесі Українки, Людмили Старицької, котрі через свої оповідання, вірші, етнографічні розвідки, статті відображали «вбоге й злиденне життя сільських жінок».
О. Кониський також зазначав, що жіноча середня й вища освіта в Галичині була вкрай незадовільною. Хоча не існувало прямої заборони відвідувати жінкам університетські лекції, однак на це потрібно було кожного разу особливий дозвіл міністра освіти. Практично це було рівносильно забороні. Щорічно жінки, звертаючись до уряду з проханнями про дозвіл відвідувати університет хоча б в якості вільних слухачок, одержували відмову. Вони були вимушені здобувати вищу освіту за межами Австрії, яка, однак, не давала ніяких прав у цій державі.
На початку 1891 року в середовищі австрійських німкень, чешок та українок виявився одностайний рух з вимогою розширення прав жінок на освіту [5, с. 94 – 97]. Дозволивши жінкам вступати з 1897 року до університетів [6, с. 24] лише як надзвичайним слухачкам [6, 20] уряд, однак, не подбав про відповідні жіночі середні навчальні заклади [6, с. 24]. Єдиним виходом зі становища й надалі залишалися приватні жіночі середні школи з гімназійними навчальними програмами [6, с. 25]. Ці освітні заклади організовувалися з метою заповнити прогалину між початковою й вищою освітою жінок. Їхні випускниці могли вступати до університетів лише після складання іспиту на атестат зрілості в одній із державних гімназій.
Згідно з розпорядженням Міністерства віросповідань та освіти від 11.12.1900 р. було започатковано неповні середні школи – жіночі ліцеї з шестирічним терміном навчання [10, с. 12]. Дівчата могли здобути середню освіту двома шляхами – або у приватних жіночих гімназіях, або у державних середніх школах як приватистки. Зміст освіти в ліцеях за характером наближався до змісту освіти реальних гімназій [6, 20]. Навчальний план кожного такого освітнього закладу КШР затверджувала окремо, беручи за основу план, затверджений міністерством [14, с. 81 – 82]. Відомо, що до 1902 року ніяких гімназій у Львові не було й освіта дівчат обмежувалась до 1880 року виділовою школою, а до кінця ХІХ століття – вчительською семінарією. Якщо учениці хотіли закінчувати гімназію, то мусили «вчитися приватно й при кінці навчального року здавати кожну клясу зокрема, або відразу приступити до гімназійного іспиту зрілості (матури) в котрійсь державній гімназії для хлопців» [10, с. 19]. Після випускного іспиту зрілості (матури) ліцейні матуристки, на відміну від гімназійних, не мали права вступу до вищих шкіл. Тому часто ліцеї реорганізовували у реальні жіночі гімназії [10, с. 20].
З дозволу Крайової Шкільної Ради 20 червня 1906 року було відкрито першу українську дівочу гімназію класичного типу. Гімназія СС Василіянок проіснувала у Львові з 1906 до 1939 років і була однією «з найстаріших українських середніх шкіл, що виховала сотні українських дівчат, стимулювала емансипаційні ідеї серед нашого жіноцтва, дала їм підставову освіту й підготовку до високо-шкільних студій, дала їм основи громадянського виховання, глибину національних і громадських почувань та переконань, прищепила їм глибоку віру, дала матерів, суспільних і професійних працівниць у різних сферах нашого життя, в численних збудила нахил до наукової праці, підсилила мистецькі вподобання та ідеї, вказала шлях до праці на літературній ниві, вказала шлях до жертвенної праці для народу дорогою самовідречення [с. 7 – 21].
Відповідно до актуальних потреб свого народу і вимог історичного часу українські жіночі релігійні організації засновували та підтримували українські навчальні заклади й здійснювали виховну роботу з дітьми, молоддю, дорослими. Монахині Василіянки Словітського монастиря (Львівщина) організували приватні підготовчі курси (1907-1917), випускники яких мали змогу складати вступні іспити до гімназій, вчительських семінарій або фахових шкіл. Тут вивчали біблійну історію, катехизм, польську, українську, німецьку мови, числення «з пам’яті і на письмі», географію, історію світську й натуральну (природописні науки), ручні роботи. Мова навчання спочатку була німецька, частково польська, а згодом, власне, українська [с. 96].
Після реформи МВО від 14.06.1912 року навчання в жіночих ліцеях розподілялося на нижчий (чотирирічний) і вищий (дворічний) ступені [с. 14 – 28]. Для тих ліцеїсток, які бажали продовжувати навчання в університетах, організовували ще дворічні курси з метою підготовки їх до здачі гімназійного іспиту на атестат зрілості [с. 25]. За кількістю жінок у середніх навчальних закладах Галичина займала одне з чільних місць в Австро-Угорщині. У 1912/1913 навчальному році з усіх 4417 учениць австрійських середніх шкіл 3064 (69,4%) припадало на Галичину [с. 25]. Українськими були приватні ліцей «Руського інституту для дівчат» у Перемишлі (1908 р.) та реальна гімназія сс. Василіанок у Станіславові (1912 р.).
Характерно, що жіночі організації займалися як культурними, так і економічними справами. Наприклад, Клуб Русинок брав активну участь у крайовій виставі 1894 р., запропонувавши цікавий етнографічний матеріал, збирав кошти на будівництво пам’ятника Т. Шевченкові. У Самборі було створено економічно-добродійне товариство для виробництва церковних риз, яке підтримувало й забезпечувало роботою вдів і сиріт. Жіноче товариство «Городенки» ставило своїм головним завданням підтримку домашнього промислу з «...узглядненєм і заопікуванєм ся продуктивними жіночими роботами, ... вишукуванєм нових джерел доходу для робітниць і збуванєм їх продуктів на ширшім ринку».
Ширше громадське життя змогло розгорнутися після революційних подій 1905 року. Саме після революції 1905 року спостерігається швидкий ріст громадських і приватних жіночих навчальних закладів у Києві, Харкові, Одесі [с. 319].
У той період Олена Пчілка створила український відділ у «Всеукраїнському союзі рівності жінок», який проголосив мандат за автономію України. Жіночий рух у Східній Україні був підготовлений працею й творчістю таких видатних українок, як Марко Вовчок, Христя Алчевська, Наталя Грінченко, Людмила Драгоманова, Людмила Старицька-Черняхівська. Окремо належить згадати ім’я Софії Русової, яка прагнула об’єднати зусилля жіноцтва Східної та Західної України.
У Західній Україні державне життя було надто коротким, але жінки продовжували гуртуватися в організаційній праці. У 1917 р. в Галичині на основі діючих на той час організацій «Жіноча громада» та «Гурт українських дівчат» створено Союз Українок. Він постійно шукав для жіноцтва нові сфери діяльності, які, з одного боку, забезпечували б матеріальне існування більшості жінок, а з іншого – сприяли б піднесенню їхньої культури й освіченості. Заклики на сторінках преси («Діло», «Новий Час», «Народня Просвіта»), на з'їздах і в «обіжниках» «Союзу Українок» давали відчутні результати.
Головний Виділ «Союзу Українок» закликав свої філії, гуртки та сфедеровані товариства скерувати планову діяльність на підтримку кооперативного руху, заохочення жінок до членства в українських кооперативах. Протягом двох місяців кожна філія «Союзу Українок» за погодженням із місцевими кооперативними осередками мала скликати жіноче зібрання, на якому зачитати реферат про завдання жінки в розвитку кооперації. Товариства «Просвіта», «Сільський Господар», «Союз Українок», враховуючи потреби в сільськогосподарській освіті жіноцтва на селі, організовували куховарські курси. Проводилися також курси взірцевих господинь, крою й шиття, килимарства, вишивок. Для вдосконалення грамотності, пізнання рідного краю проводилися освітньо-виховні курси. Заходами «Союзу Українок» у Березові Нижньому Коломийського повіту були організовані освітньо-кооперативно-господарскі курси, на яких подавалися загальноосвітні (література, гігієна, право, жіноче питання), кооперативні та сільськогосподарські відомості. Крім того, зверталася увага на загальне виховання, звички товариського співжиття й «шляхотної співпраці», влаштовувалися товариські зустрічі й чайні вечори. Тримісячне навчання на цих курсах було для слухачів справжнім народним університетом.
Товариство «Союз Українок» влаштовувало також курси підготовки курсисток для проведення організаційної, культурно-освітньої й господарської праці у філіях і гуртках товариства та гуртках жіночого позашкільного «доросту».
У 1928 році за почином та допомогою Митрополита Шептицького й гуртка «ідейних одиниць інтелігентного жіноцтва» у Львові засновано товариство українських робітниць «Будучність», яке протягом короткого часу об'єднало навколо себе понад тисячу осіб. При парафіяльних церквах міста створювалися секції товариства , які вели роботу з прислугою своєї округи, опікувалися нею, дбали про її освіту.
У червні 1934 р. «Союз Українок» провів у Станіславові жіночий конгрес на честь 50-річчя заснування першого жіночого товариства, в якому взяли участь представниці всього організованого українського жіноцтва з різних країн українського поселення, включаючи США й Канаду. Учасниці Конгресу засвідчили відданість «Найвищому Національному Ідеалові» й були переконані в тому, що його життєздатність можлива тільки за активної участі жіноцтва в національному житті.
У царині позашкільної освіти Конгрес закликав усі українські жіночі організації активізувати самоосвіту жіноцтва і культурно-освітню діяльність серед жіночого «доросту» в усіх містах і селах українських земель; влаштовувати курси для неграмотних, спільні читання, закладати мандрівні бібліотеки й читальні, аматорські гуртки, хори, освітні курси, народні університети; плекати народну традицію «словом і ділом» [с. 14].
На Конгресі також обговорювалися проблеми національного виховання дітей та молоді, «плекання народнього здоровля», суспільної опіки, участі жінки в розбудові народного господарства, в розвитку кооперації, у відстоюванні права на «заробіткову» працю [12, 15].
У жовтні 1937 р. на загальному з’їзді «Союзу Українок» у Львові був створений «Всесвітній Союз Українок», який мав стати центром усіх українських жіночих організацій. Головою потужної громадської організації – ВСУ – обрали представницю українців у польському Соймі, оборонця українських справ на міжнародних форумах, Мілену Рудницьку [с. 125 – 126].
Мілена Рудницька, на відміну від інших громадських активісток свого покоління, зрозуміла, що жіноча участь у громадській науковій та політичній праці вимагає від жінок, не міняючи свого власного автономного «Я», брати участь у всіх проявах людського життя. У зв’язку з тим, що на початку ХХ ст. фемінізм ідентифікувався з політичним радикалізмом та сексуальною розкутістю, від нього відмахувалися навіть найактивніші діячки жіночих організацій [с. 125].
Мілена Рудницька натомість була феміністкою, розуміючи, що рано чи пізно у політикові, науковцеві чи громадському діячеві побачать саме «жінку» – крізь призму маскулінних поглядів. Вона співпрацювала з чоловіками як рівна з рівними, без реверансів у бік більшого знання чи практики в мужчин, що так болісно вражають сучасника в листуванні жінок із чоловіками. Її тон у спілкуванні з провідними політиками був дружнім, рівним, без поклоніння [с. 125].
У 1939 р. з приєднанням Західної України до УРСР Союз Українок був ліквідований. Згодом у ролі координатора українських жіночих організацій поза Україною стала Світова Федерація Українських Жіночих Організацій, створена у Філадельфії 1948 р. [с. 126].
Наприкінці 1988 року відбувалися жіночі зібрання, гуртувалися осередки «Союзу Українок», проводилися перші акції, спрямовані на відродження національної свідомості, релігійних традицій, народних звичаїв, утвердження в суспільстві національних святинь, духовної культури. Проводилася організаційна діяльність створення осередків по всій Україні. У 1991 р. «Союз Українок» став всеукраїнською організацією [8, 126].
ВИСНОВКИ
Виходячи з вищесказаного, бачимо, що учбові заклади, які існували в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. задовольнити зростаючі потреби суспільства не могли, оскільки закриті станові заклади, інститути та єпархіальні училища були доступні лише для дочок дворян, чиновників і духовенства. Але і їх в Україні було надто мало, вони охоплювали лише незначну кількість дівчаток і дівчат. Жіноча освіта, як і раніше, залишалась переважно домашньою, а про освіту селянок говорити не доводиться взагалі. До реформи 1860-х років у Росії, а тим більше на українських землях, не існувало системи жіночої середньої освіти: інститути шляхетних дівчат у кращому випадку були «підвищеними» початковими навчальними закладами.
Разом з тим, «до середини ХІХ ст. в Україні спостерігався масовий попит жінок на отримання вищої освіти. Адже у вищі навчальні заклади жінок не допускали взагалі. Проблема вищої жіночої освіти потрапила в центр уваги суспільно-педагогічного руху 60-х років: окрім дискусій про шляхи її розвитку, стали створюватися численні комісії, подаватися в уряди проекти й прохання. Уряд змушений був іти на поступки. Відправним пунктом жіночої емансипації стало отримання права на вищу освіту» [с. 319].
В українському суспільстві з’являлося все більше жінок, які демонстрували новий тип поведінки. Вони прагнули до вищої освіти, відвідували відкриті публічні лекції, їздили вчитися за кордон. Ці жінки активно працювали педагогами як у традиційних, так і недільних школах. Вони ставали лікарями, опановували чоловічі професії: перекладача, журналіста, продавця, бібліотекаря тощо. «Нові» жінки також активно долучались до революційної діяльності.
У 90-х роках ХІХ століття жінки стали активно залучатися до політичних партій, а початок ХХ століття позначився зростанням чисельності жіночих організацій різного спрямування, головною метою яких була національна просвіта українства та боротьба за національне та соціальне звільнення в ім’я збереження свого народу як нації – самобутньої частини усього людства. Невдовзі український жіночий рух охопив усі верстви жіноцтва. На початку ХХ століття виникла широка мережа сільських жіночих організацій. Вони стали громадськими культурно-освітніми центрами, сприяли піднесенню національної свідомості. Вже від початку український жіночий рух заявив про себе як про рух виразного національного спрямування.
Отже, аналіз діяльності українських жіночих товариств у Галичині засвідчує, що спільним для всіх них була національна спрямованість, формування національного світогляду, розуміння, що освіта є єдиним справжнім і виправданим шляхом, який не дасть людині втратити свого справжнього обличчя, забути свого призначення, своєї місії в житті.
З огляду на вищезазначене, вважаємо, що системне вивчення окресленої проблеми може сприяти подальшому виявленню й більш ґрунтовному аналізу педагогічно вартісних для сьогодення реформаторських підходів, які спрямовані на удосконалення загальноосвітньої підготовки молоді. Перспективні напрями подальшої роботи ми вбачаємо у необхідності поглибленого вивчення педагогічних персоналій, інтерес до яких зростає з кожним роком, і які вперше стають об’єктом наукової рефлексії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Благий В. Шкільництво в Галичині на початку ХХ ст.: історико-соціологічний аспект / В.Благий // Львівський державний університет імені І.Франка, Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України. – Львів, 1999. – 75 с.
2. Др. М. Саломія Цьорох, ЧСВВ. Погляд на історію та виховну діяльність монахинь Василіянок. – Рим, 1964. – 256 с.
3. Кобельська О.М. Педагогічно-просвітницька праця монахинь Василіянок та Марійських дружин (кінець ХІХ – перша половина ХХ століття) / О. М. Кобельська // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету. Серія: Педагогіка. – № 1. – 2005. – С. 65 – 70.
4. Кониський О. Просвэщеніе в Галицькій Русі (1891 р.) / О.Кониський // Педагогічні погляди: Збірник статей / Упоряд.: В. Л.Федяєва, Г. В.Білан. – Херсон: Видавництво ХДУ, 2004. – С. 79 – 99.
5. Кравець В. П. Історія гендерної педагогіки /В. П. Кравець //Навчальний посібник. – Тернопіль: Джура, 2005. – 440 с.
6. Курляк І. Є. Історико-педагогічні аспекти становлення перших українських ліцеїв /І. Є. Курляк // Питання педагогіки середньої і вищої школи. – Львів, 1996. – Вип. 13. – С. 20 – 23.
7. Малицька К. Про жіночий рух. / К.Малицька. – Львів. Видавництво Кружка українських дівчат. – 1904. – С.8.
8. Пашко А. Жіночий рух в Україні: історичний аспект та сучасний розвиток / А.Пашко // Право України. – № 3. – 2004. – С. 125 – 127.
9. Пропам’ятна книга гімназії сестер Василіянок у Львові. Український архів т. ХХІІ. Головний редактор Василь Лев. – Нью-Йорк – Париж – Сідней: Наукове товариство ім. Шевченка в Нью-Йорку. – 1980. – 334 с.
10. Резолюції Українського Жіночого Конгресу. – Станиславів, 23 – 27 червня 1934 року. – С. 14.
11. Українки в історії / За заг. ред. В.Борисенко. – К.: Либідь, 2004. – 328 с.
12. Чепіль М. Теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді Галичини (друга половина XIX ст.) / М.Чепіль. – Дрогобич: Відродження, 2001. – 503 с.
13. Ярема Я. Жіночі ліцеї та їх реформа / Я.Ярема // Наша школа. – № 4 – 5. – 1912. – С. 14 – 28.
14. Bilewicz A. Prywathe srednie, ogolnoksztalcace szkolnictwo zenskie w Galicji w latach 1867 – 1914. Prace Pedagogiczne CXVI. AUW No 1897. – Wroclaw: Wydawnictwo uniwersytetu Wroclawskiego, 1997. – 128 s.