УДК 24.3: 415
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
В. В. Марчук,
Білоцерківський національний аграрний університет (м. Біла Церква)
Людина – розумна жива істота, якій притаманні розум і мова. Душа людини – це насамперед її мислення, в порівнянні з яким вольові, емоційні та інші елементи людської діяльності є другорядними.
Ціннісні орієнтації людини визначаються соціальним життям.
Метою даної статті є висвітлення соціального макросередовища як специфічної передумови формування ціннісних орієнтацій особистості.
Доброчинна та людина, яка керується винятково розумом, завдяки якому вона упорядковує свою поведінку і узгоджує її з природним плином речей, у якому проявляється логос, розум світу.
Проблема цінностей – одна з найбільш складних та суперечливих проблем педагогіки. Як відомо, поняття «цінність» широко використовується у педагогічній та іншій спеціальній літературі для того, щоб показати соціальне, культурне, людське значення певних явищ дійсності. У різних дисциплінах – педагогіці, соціології, економіці та ін. – поняття «цінність» має різне значення.
Поняття цінності у педагогіці відрізняється від аналогічного поняття, наприклад, в економіці тим, що має інше джерело походження, інше ставлення людини до предмета оцінки, здійснюється (формується) під іншим кутом зору. Якщо в економіці цінність, вартість однозначно є породженням праці (тобто тут вартість виникає в процесі людської діяльності), то в педагогіці цінність формується в ширшому значенні: через ставлення людини до суспільства, людини до людини; вона спрямована в майбутнє, має значення для досягнення будь-якої мети.
Питання ціннісних орієнтацій в науковій літературі не нове, його досліджували такі науковці як А. Г. Александров, В. П. Анненков, А. М. Архангельський, О. О. Бандура, І. Д. Бех, Я. Боренько та інші.
Витоки теорії цінностей слід шукати ще у давніх педагогічних концепціях. У центрі уваги педагогічного вчення постає не лише природа, але й людина, яка почала досліджувати, вивчати саму себе, пізнавати себе і своє мислення.
Існувала й інша точка зору, згідно з якою мораль – це породження суспільства або ж окремої людини, а, отже, не існує універсальної і єдиної моралі і політичного ідеалу як цінності, мораль і право мають відносний характер. Стверджуючи і визнаючи відносність моралі та ідеалу, педагоги створювали підґрунтя для осмислення відносності цінностей. Існують цінності і норми, які є всезагальним благом (найвищим добром) і справедливістю. Такою цінністю і нормою вважається доброчесність. Основне значення цього слова пов'язане, в першу чергу, з моральною досконалістю. Щоб бути «доброчесним», «досконалим», необхідно володіти нормативними знаннями про те, що таке «добро», що таке «зло». Поняття «добро», «доброчесність» у широкому розумінні трактується як поняття «благо», тобто як найвища цінність, якою є моральна досконалість людини, що досягається втіленням високих моральних цілей «найкращим чином».
Отже, уже в педагогіці формується теорія цінності, хоч аксіологічні судження входять лише як компонент до структури педагогічного категоріального апарату. Однак слід наголосити на тому, що вже в цій структурі вживалося окреме поняття «цінність». Зрештою, саме з даного терміна значно пізніше й започаткувалася назва «аксіологія» – наука про цінності.
Аксіологічні положення педагогіки стали підґрунтям для подальшого розвитку ціннісного підходу людини до навколишнього світу. Виділилися аспекти оцінного погляду на буття людини, зокрема на такі його сторони як етична, естетична, утилітарно-практична та інші, на основі чого педагоги намагалися дати відповідь на запитання, що ж таке «благо», «добро», «істина», «користь», «краса» тощо.
Поняття цінності загалом стосується кожної речі. «Цінність» використовується для позначення в ній ідентичної функції стосовно різного у кожному конкретному випадку змісту. А ось поняття категоріальної цінності, на відміну від цінності загалом, вказує лише на визначений зміст, обмежуючись стосовно нього виключно функцією реалізації. Існування як фундаментальна цінність усіх цінностей, перебуваючи у неминучому зв'язку зі змістом одиничних речей, має єдиний безперечний сенс у творчому акті абсолюту існування – блага (любові) – істини (пізнання) - або в абсолютно самодостатній цінності. Цінність, буттєво конструйована завдяки її похідному характерові з абсолюту пізнання і любові, може повторно виявитися об'єктом пізнання і смислом потягу, насамперед, з боку людини. Завдяки цьому вторинному узагальненню цінність може бути визначеною. Водночас пізнання має бути спрямоване, передусім, на об'єкт, а не всередину нього, на суб'єктивні цінності. Тому мудрість полягає не тільки в пізнанні, а й у любові. Саме в цьому й полягає вирішальна і плодотворна (блага) вість людини, яка спричинює її розвиток як особистості.
Пошуки відповідей на запитання, що ж таке «благо», «добро», «істина», «користь», «краса», тривали впродовж усіх етапів розвитку суспільства.
Проблеми цінності привертали увагу педагогів тим, що саме з позицій ціннісного підходу вони намагалися обґрунтувати здатність індивіда здійснювати раціональний вибір засобів досягнення позитивних результатів своєї діяльності. Відомо, що цей період в розвитку педагогічної думки характеризувався різноманіттям течій і напрямків, представники яких висловлювали часто зовсім полярні точки зору як на загальні проблеми суспільного розвитку, так і на проблеми цінностей.
У теорії цінностей висловлювалася думка щодо фундаментальних відмінностей між реальними фактами і цінностями, тобто між тим, що є в реальній дійсності, і тим, що «повинно бути». Питання про цінності розглядалося як емпіричне питання і висловлювалася теза про «ціннісну свободу», зокрема ціннісну свободу наукового пізнання. В науці ми шукаємо істину, яка є загально значущою, тобто рівноцінною для кожного.
Концепція «ціннісної свободи» не означає, ніби цінності не відіграють ніякої ролі в пізнанні світу. Всі знання про культуру і суспільство обґрунтовані ціннісними поняттями. Знання, які визнані нормативними точками зору, базуються саме на цінностях. Ціннісні поняття є передумовами наук про культуру і суспільство. Зміни в суспільних науках можуть бути результатом як глибоких зрушень в самому суспільстві, так і в поглядах суспільства на цінності, тобто в ціннісних судженнях і поняттях. Наукові дослідження конституюються з допомогою ціннісних понять, а сама наука повинна бути вільною, незалежною цінністю.
Життя може бути лише «засобом» для досягнення мети, і цінність його залежить від цінності цієї мети.
У сучасний період система цінностей якісно змінилася. І коли людина, віддаючи дань традиційним ціннісним орієнтирам, може намагатися здобути вищу освіту, присвятивши цьому свою трудову активність у певний період життя, але при цьому не отримувати задоволення від навчання, не проявляти зацікавленості до процесу пізнання – характеризує різні суперечливі елементи її ціннісних орієнтацій. Прикладів такої суперечливості є багато. В основу виділення елементів системи ціннісних орієнтацій структуро-формуючим чинником може бути уявлення про ідеал (ідеал суспільства, ідеал особистості, групи, класу тощо). Частина дослідників, визначаючи структуру системи ціннісних орієнтацій, за основу беруть поняття сенсу життя, потребу самовизначеності, самоутвердженості. Сенс життя має кожна людина, незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні, адекватно чи неадекватно мислить про своє життя. Можна скільки завгодно говорити про своє високе покликання, але об’єктивно судити про сенс життя людини потрібно лише за спрямованістю її суспільної діяльності, до якої спонукають її ціннісні орієнтації.
У тісному взаємозв'язку із ідейно-політичною, моральною-естетичною культурою і відповідними їм ціннісними орієнтаціями виділяється екологічна культура і, відповідно їй, екологічні ціннісні орієнтації; екологічна культура передбачає раціональне користування природними багатствами, культуру поведінки у місцях відпочинку та інші; культура праці і, відповідно, ціннісні орієнтації у трудовій діяльності, які акумулюють у собі всі інші ціннісні орієнтації.
Окремо, на нашу думку, слід виділити «масову» культуру (культуру «шоу») як елемент макросередовища, яка часто деформує естетичні смаки молоді і її ціннісні орієнтації, знецінює духовність особистості і цінність мистецтва як форми суспільної свідомості.
Кожний з типів соціокультурного середовища формує відповідний тип ціннісних орієнтацій, а, отже, виступає як один із соціальних, об’єктивних чинників ціннісних орієнтацій особистості.
Соціальні умови життєдіяльності індивіда, яким є макросередовище – це багатоструктурне явище, кожний елемент якого є мікросередовищем і виконує, крім усього, регулюючу функцію щодо індивіда, в даному випадку до системи його цінностей і ціннісних орієнтацій. Виходячи з цього, кожний елемент соціального макросередовища є специфічною зовнішньою передумовою ціннісних орієнтацій особистості. Такими елементами соціального макросередовища є соціальні групи, трудові, навчальні колективи, різні об’єднання за інтересами, світоглядними позиціями, релігійними віруваннями. Кожній соціальній групі властиві свої цінності, ціннісні орієнтації і значущість об’єкта і явищ навколишнього світу.
Однак індивід не є простим віддзеркаленням ціннісних орієнтацій соціального макро – і мікросередовища, в іншому випадку всі члени тієї чи іншої соціальної групи, суспільства в цілому мали б однакові ціннісні орієнтації, надавали б перевагу однаковим матеріальним і духовним цінностям. Але, як відомо, якими б близькими не були інтереси членів тієї чи іншої соціальної групи, їх ціннісні орієнтації, як правило, є різними. Особистість і соціальну групу слід розглядати як окремі функціональні одиниці, відзначаючи при цьому, що «соціальна група – це система координованих дій, аспекти якої утворюються вкладами різних людей, і кожна людина є окремою системою, яка містить різні значення, що й утворюють її особистість» [2, 234].
Соціальне мікросередовище, як і макросередовище, формує лише загальні контури ціннісних орієнтацій і системи цінностей, їх стандартні зразки. Індивід же навіть при максимальному наближенні до цих стандартів має власні, властиві лише для нього ціннісні орієнтації, які, будучи однією із сутнісних рис особистості, через потреби й інтереси, з якими вони перебувають у діалектичному взаємозв’язку, спонукають індивіда активно ставитися до оточуючого світу. У результаті такої взаємодії народжується потреба орієнтування індивіда в суспільних умовах буття, осмислення ним опосередкованості своєї життєдіяльності соціальними умовами.
Але соціальні умови самі по собі не є єдиним визначальним чинником формування внутрішнього світу особистості, в тому числі і її ціннісних орієнтацій. Людина, як уже відзначалося, є продуктом взаємодії об’єктивних і суб’єктивних детермінант, отже, здійснення нею певної діяльності можливе при взаємодії якостей об’єкта діяльності і якостей суб’єкта. Ціннісні орієнтації особистості є продуктом такої взаємодії, взаємозв’язку і взаємозумовленості об’єктивних і суб’єктивних детермінант.
Ціннісні орієнтації відрізняються своїм місцем в ієрархії інших феноменів свідомості людини, в першу чергу, їх здатністю відображати значущість об’єктів оточуючого світу. У структурі свідомості ціннісні орієнтації виступають як специфічні критерії оцінювання явищ навколишнього світу, а також самооцінки сенсу власного буття. Тому, розглядаючи чинники виникнення і формування ціннісних орієнтацій особистості, не слід обмежуватися лише зовнішніми їх детермінантами, а необхідно також з’ясувати взаємозв’язки ціннісних орієнтацій з іншими компонентами внутрішньої структури особистості, передусім з емоційно-чуттєвою сферою, потребами, інтересами, мотивами тощо. Так, взаємодія людини з навколишнім світом супроводжується різними емоційними станами, викликає різні емоційні реакції, які є своєрідною оцінкою об’єктів навколишнього світу. Але емоційно-чуттєва реакція індивіда на ці об’єкти не є прямим їх віддзеркаленням, вона містить у собі елемент попереднього чуттєвого досвіду. Саме цим пояснюється той факт, що одні і ті ж об’єкти реальної дійсності у різних індивідів або ж в одного і того індивіда в різні періоди викликають різне емоційно-чуттєве реагування, а, отже, і значущість їх оцінюється індивідом по-різному.
Значну роль у процесі формування ціннісних орієнтацій особистості відіграє, зокрема, емоційна установка, оскільки вибір цінностей матеріальної чи духовної культури не може існувати поза емоціями. Установка особистості – це зайнята нею позиція, яка полягає у визначенні ставлення до цілей і завдань індивіда і виражається вибірковою мобілізацією зусиль і готовності до діяльності, спрямованої на досягнення визначених цілей, на певну лінію поведінки. Емоційна установка як стійка позиція особистості у ставленні до об’єктів навколишнього світу виникає тоді, коли певний об’єкт як цінність багаторазово емоційно сприймається суб’єктом.
Відсутність безпосередніх стосунків суб’єкта з об’єктами як цінностями може бути однією з причин хибності, помилковості емоційної установки, її нестійкості. Емоції, подібно до мислення, виконують при цьому функцію «обробки» інформації про об’єкти навколишнього світу, яка допомагає суб’єкту формувати власну оцінку даних об’єктів. Мислення при цьому відіграє вирішальну роль у розкритті сутності цих об’єктів, а емоції – їх ціннісної значущості для індивіда. Той чи інший об’єкт може викликати позитивні або негативні реагування, які безпосередньо впливають на ціннісну орієнтацію особистості. Тому емоційна установка завжди є або позитивною, або негативною оцінкою предметів і явищ навколишнього світу, тобто матеріальних і духовних цінностей.
Адекватна емоційна установка, а, отже, і ціннісна орієнтація може сформуватися за умови, коли індивід має можливість безпосередньо емоційно «відчувати», «переживати» і «споживати» ті чи інші матеріальні і духовні цінності. Однак тут необхідно зазначити, що емоційно-чуттєва сфера, емоційні установки не є постійними. Вони також змінюються під впливом об’єктивних і суб’єктивних чинників, що, у свою чергу, викликає зміни в ціннісних орієнтаціях особистості. Якщо враховувати, що почуття також виховуються, формуються в процесі сприймання, осмислення, оволодіння тими чи іншими цінностями, то можна допустити, що чим більше індивід спілкується, наприклад, з духовними цінностями, емоційно «переживає» їх, тим більше збагачується його духовна культура, тим «чутливішою» стає свідомість індивіда. І, навпаки, відсутність постійного спілкування з цінностями духовної культури збіднює почуттєву сферу індивіда, «приглушує» його емоційні реагування на навколишній світ, отже, робить його емоційні установки хибними, неадекватними, а ціннісні орієнтації – нестійкими, помилковими.
Емоційно-ціннісний компонент як передумова ціннісних орієнтацій ще не включає в себе активно-дійового елементу. Йому притаманна лише властивість чуттєвого реагування на ту чи іншу цінність матеріальної чи духовної культури. Але без даного елементу не може бути ефективною дія інших детермінант ціннісних орієнтацій особистості. Емоційна установка визначає значущість того чи іншого об’єкта, на який має спрямовувати свою активність суб’єкт, виступає у формі чуттєвої тенденції, устремління, орієнтації на певну цінність, зосереджує на ній увагу суб’єкта, виділяє дану цінність з-поміж інших цінностей. На емоційній установці формується інтерес до тих чи інших цінностей: це феномен, який властивий лише людині і в якому знаходить своє відображення об’єктивна залежність життєдіяльності індивіда від соціальних умов життя.
Щоб ціннісні орієнтації індивіда співпадали із загальновизнаними в суспільстві, були адекватні, необхідно, передусім, щоб суспільство, соціальна група існували як єдина цілісність, якій би властивими були стабільність, визначеність системи цінностей і ціннісних орієнтацій. Порушення цілісності суспільства, за чим слідує обов’язкове порушення його системи цінностей і ціннісних орієнтацій, викликає порушення і системи ціннісних орієнтацій індивіда, кожного члена суспільства. Такий взаємовплив ціннісних орієнтацій суспільства й індивіда свідчить про наявність діалектичного взаємозв'язку між ними.
У свою чергу, під впливом зміни ціннісних орієнтацій, змінюється сама свідомість людини, яка є вищою формою відображення дійсності, пов’язана з її мовою, діяльністю і виступає у двох своїх різновидах – індивідуальній і суспільній формах свідомості. Свідомість індивіда містить у собі елементи суб’єктивної оцінки людиною явищ навколишньої дійсності. Способом існування свідомості, як відомо, є знання, які є системою відображених у голові людини і закріплених пам’яттю відомостей про довколишній світ і про саму людину. Знання, крім того, містять у собі оцінку людиною явищ і об’єктів довколишнього світу, визначають їх значущість для життєдіяльності людини. Без знань неможлива орієнтація людини у світі. Процес формування свідомості індивіда включає в себе обов’язковий компонент – набуття ним знань, інформації про об'єктивний довколишній світ, про цінності матеріальної і духовної культури суспільства.
Духовна культура як явище соціальне, є багаторівневим утворенням, до якого входять цінності світової культури, певного народу, нації, окремої соціальної групи. Духовна культура індивіда включає в себе елементи культури усіх рівнів загальної культури як суспільної свідомості, тобто, є своєрідною полікультурою. У той же час це відносно самостійна система із своєю внутрішньою структурою й індивідними характеристиками. Знання, інформованість індивіда про цінності духовної культури (світової, національної) інтегруються у його свідомості, є результатом його діяльності, становлення та розвитку і трансформуються в індивідуальну ціннісну орієнтацію на ті чи інші цінності. Коли ж відсутня така обізнаність із цінностями духовної культури, то не може виникнути і ціннісна орієнтація, адже не можна орієнтуватися у тому, чого не знаєш.
Отже, рівень обізнаності індивіда про цінності матеріальної і духовної культури (світової і національної) є неодмінною передумовою формування ціннісних орієнтацій особистості. Результати соціологічних опитувань, на жаль, засвідчили низький рівень обізнаності респондентів з різними компонентами духовної культури, що негативно позначається на їх ціннісних орієнтаціях у цій сфері сьогодні, а в майбутньому може негативно позначитися на загальному культурному розвитку всього суспільства, оскільки, як ми уже відзначали, індивідуальна форма свідомості і суспільна перебувають у взаємозумовленості і взаємозалежності.
Ціннісні орієнтації, крім того, є основою для самовизначення суб’єктом своїх життєвих позицій, життєвих планів і життєвої перспективи. Процес самовизначення базується на самосвідомості індивіда. Перш, ніж самовизначитись у життєвій перспективі, у життєвих планах, індивіду необхідно пізнати себе, виходячи із об’єктивного і суб’єктивного ставлення до навколишнього світу. У контексті співвідношення себе з оточуючими об’єктами і суб’єктами індивід уособлюється у власній самосвідомості у формі ідеального образу «Я». У міру становлення індивідуального «Я» формуються механізм самовизначення, активне начало вибору тих цінностей, які у найбільшій мірі відповідають потребам і інтересам індивіда. У гносеологічному аспекті свідомість може виступати об’єктом пізнання індивідом самого себе, а в аксіологічному – об’єктом самооцінки. Самосвідомість виступає як сутнісна властивість свідомості індивіда і як форма його осмисленого ставлення до свого суб’єктивного внутрішнього світу. «Самосвідомість, за словами С.Л. Рубінштейна, це не усвідомлення свідомості, а усвідомлення самого себе як істоти, що усвідомлює світ і змінює його, як суб’єкта, діючої особи в процесі її діяльності – теоретичної і практичної, суб’єкта діяльності у тому числі» [1, 335].
Слід зазначити, що в даний період, крім усього, відбувається активне зростання національної самосвідомості як у суспільстві, так і в окремих індивідів. Специфічним об’єктом національної самосвідомості є соціальне і духовне життя індивіда як представника нації, її культури, стилю поведінки тощо. Національна самосвідомість проявляється, головним чином, в емоційно-оцінному ставленні до національної культури, до нинішніх культурних процесів і спадщини минулого.
ВИСНОВОК
Отже, на основі поданого вище, можна зробити висновок про те, що роль соціального макросередовища як специфічної передумови формування ціннісних орієнтацій особистості у ситуації вибору цінностей національної і загальної культури характеризується поєднанням об’єктивного і суб’єктивного, конкретного й абстрактного, одиничного і загального, почуттєво-емоційного і логічно-раціонального компонентів свідомості.
1. Рубинштейн Сергей Леонидович.Основы общей психологии : в 2-х т. Т. 1 / С. Л. Рубинштейн. – Москва : Педагогика, 1989. – 488 с. – ISBN 5-7155-0179-2.
2. Шкляр Л. Е. Этнос. Культура. Личность / Л. Е. Шкляр. – К., 1992. – 85 с.