УДК 37.013:37.032
Т. Б. Буяльська,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
Проблема гуманітарної складової у вищих навчальних закладах не гуманітарного профілю, так як і проблема загальнолюдської освіти, на якій наголошував М. І. Пирогов в багатьох педагогічних працях [1, С. 369, 371], проблема формування духовних потреб і культурно-ціннісних орієнтації студентської молоді були і залишаються дискусійними. І якщо дискусії навіть на наших попередніх (І-ІХ) науково-практичних конференціях «Гуманізм та освіта» [7] загострювались на питаннях «Що?» і «Як?», то за останні два роки вони змістились дещо в іншу площину, в якій знову, як і 20-30 років потому протистоять різні концепції і погляди, що умовно можна представити двома позиціями. Перша – прагматична, будується на ідеї вузької спеціалізації, вимогах Болонського процесу і Міжнародних освітніх стандартах. Друга – гуманістична, продовжує традиції класичної освіти, протидіє тенденції протистояння двох культур (технічній - гуманітарній) [2, С.196], захищає право людини на всебічний розвиток і з надією вчитується в текст Великої хартії університетів (прийнятої в Болоньї 18 вересня 1988 року і підписаної ректорами 430 університетів), де урочисто проголошено, що університети повинні давати майбутнім поколінням освіту і виховання, що навчать їх, а через них – інших, поважати гармонію навколишнього середовища та самого життя; що університет є центром культури, що створює, вивчає, оцінює та передає культуру за допомогою досліджень і навчання [3].
Жорстка дихотомія «гуманітарне – технічне», «спеціалізація – універсалізація», «наукове – поза наукове знання», «необхідні дисципліни – зайві дисципліни» призводить до того, що ми вкотре відмовляємось від ідеї універсалізму, що будується на трьох фундаментальних ознаках людської сутності: почуття, воля, розум, які пов’язані з естетичними, моральними та пізнавальними потребами людини і є головними векторами її діяльності.
У ХХ столітті (особливо друга половина) – розумова праця стала ознакою часу; освіченість охопила майже всі верстви населення і стала типовою нормою. Поглибилась диференціація в сферах як наукового (природничого, гуманітарного), так і науково-технічного знання.
Процеси диференціації в науці, техніці, виробництві, суспільному житті ускладнюються тим, що здійснюється не просто розгалуження, а поділ цілого на якісно відмінні частини. Нечуваними темпами зростає кількість спеціальностей і спеціалізацій. Нові знання (здебільшого досить далекі від сущих потреб людини) не тільки постійно збільшуються, але й оновлюються, змінюються. Тепер обсяг і зміст знань кожного спеціаліста визначають конкретні завдання і потреби певної галузі. Прискорений темп змін вимагає від фахівця утримуватись в чітко визначених вузьких межах спеціалізації, потребує раціональності, прагматизму, певних інформаційних обмежень. Прагнення адаптуватися до постійних зовнішніх змін, встигати за прискореним темпом технічних інновацій у фаховій сфері вимагає прийняття чітко сформульованого недвозначного рішення. Таким чином вузька спеціалізація стає формою захисту галузевих потреб.
Відтак і виникає проблема, як збалансувати споконвічний імператив HOMO SUM (Я – Людина) з швидкоплинною вимогою вузької спеціалізації, яка призводить до штучного обмеження людського потенціалу і прихованого наміру РОБОТизувати людину [4, С. 10-11] .
Фахова спрямованість – не може бути повною характеристикою людських якостей особистості, рівня її духовних потреб, смисложиттєвих цінностей. (Все якраз навпаки).
Фах означає тільки вибір напрямку діяльності, здатність (схильність) до тих чи інших її видів. Вибір, найчастіше, обумовлюється переважною активністю або лівої, або правої півкулі мозку. Але будь-яка спеціальність (чи технічна, чи гуманітарна) потребують потенціалу обох півкуль мозку.
Логічне мислення, здатність до аналізу, диференціації, до здійснення математичних розрахунків, до прагматичної конкретики, точної визначеності – ці характеристики лівої півкулі відповідають потребам науково-технічної, науково-природничої діяльності. Образне, асоціативне мислення, варіативність, інтуїція, здатність до уявлень, фантазування, мрій, прагнення до синкретичності, цілісності світосприйняття – ці характеристики правої півкулі стимулюють в людині гуманітарні, мистецькі обдарування.
Але нормальну творчу життєдіяльність людини будь-якого фахового спрямування (чи то технічного, чи гуманітарно-мистецького) забезпечує робота обох півкуль мозку.
Сучасні реформації в системі вищої освіти пов’язані з тенденціями зміни типології знання, що має надавати вища освіта. Головною є орієнтація на теоретичні та практичні знання та навички. Навіть в ті часи, коли було актуалізоване гасло гуманізація освіти, акцент зазвичай робився на дисциплінарній варіативності теоретичних знань, яка чітко передбачала певні співвідношення природничих, спеціальних та гуманітарних наук. Окрім того, певний технократичний підхід при вивченні і викладанні гуманітарних дисциплін, в більшості випадках, був і зберігається дотепер. В той же час типологія освітянського знання передбачає не тільки його теоретичні та практичні аспекти, але і духовно-практичні, синкретична особливість яких пов’язана саме з цілісністю людської особистості, її ставлення до світу, формуванням соціально-культурного досвіду, який визначає характер будь-якої сфери діяльності. Людина не може бути фрагментарною. І коли життя розбиває її на фрагменти, на спеціалізовані функції – важко сподіватися на те, що вона, людина-спеціаліст, може бути суб’єктом культури, тобто бути здатною:
¾ усвідомлювати все розмаїття і взаємозалежність соціально-культурних процесів;
¾ осмислювати наслідки науково-технічного прогресу і власної діяльності;
¾ замислюватись над морально-етичними та екологічними проблемами, що знаходяться в сфері природовикористання і в загальному інформаційному просторі;
¾ виконувати завдання по удосконаленню механізмів людських зв’язків в глобалізованому світі.
Проблема в тім, що феномен технократичного мислення лежить, власне кажучи, не тільки і не стільки в сфері науково-технічного знання, скільки в сферах освітянського, гуманітарного і навіть мистецького простору (коли його поглинає шоу-бізнес і коли безвихідь штовхає мистецтво в обійми комерції). Вимоги стандартизації, підкореність штампам, зміщення ціннісних акцентів та безліч інших негативів – все це нові хвороби сучасної культури, освіти, людини. З одного боку, досягнення науково-технічного прогресу вражають, захоплюють, окрилюють новими сподіваннями і надіями; з іншого – шокують екологічними катастрофами, моральною безвідповідальністю, все більшою залежністю людини від матеріальних благ, комфорту, від техніки, машин.
Нові наукові досягнення у всіх галузях знань, незбагненні можливості людського інтелекту, взаємопроникнення, взаємозбагачення і взаємовплив науково-природничого, технічного, гуманітарного, мистецького – теж позитивна ознака часу. До того ж надзвичайне зростання комунікативних можливостей людства відкривають нові горизонти прогресу. Але, разом з тим, активізуються ентропійні процеси у всіх сферах людської життєдіяльності; технократичні тенденції, форми, способи існування заповнюють гуманітарний і освітянський простір; навіть гуманітарії втрачають якість і специфіку гуманітарного мислення, гуманітарної мови; спеціалісти різних фахових спрямувань не розуміють один одного; поглиблюються тенденції роз’єднання, відокремлення людей один від одного; процесам інтеграції постійно протистоять процеси дезінтеграції, динаміка яких значно помітніша. Окрім того, збільшення кількості субкультурних угрупувань по всіх усюдах і на різних рівнях (науково-технічний, культурно-мистецький, соціально-економічний, політичний, віковий – від тінейджерів до людей похилого віку тощо), загрожують створити ефект відцентрових сил, коли традиційні загальнолюдські культурні цінності будуть зруйновані вщент; все частіше відчуваємо дефіцит людяності, доброти, милосердя [4, С.22-23].
Відомий американський історик і філософ освіти, професор Чиказького і Єльського університетів Ярослав Пелікан у своїй монографії «Ідея Університету» підсумовує розвиток університету як центрального культурного інституту за вісім сторіч. В монографії, що побудована як діалог з книгою Джона Генрі Ньюмена (університетського мислителя ХІХ ст.) «Ідея університету, розширена та ілюстрована» (1852 р.), автор наголошує на відповідальності університету за справу освіти, дослідження, наукову комунікацію, громадянське виховання та суспільний розвиток. Цитуючи Д. Г. Ньюмена: «Якщо необхідно визначити практичну мету університетського навчання, я б сказав, що це є виховання гарних членів суспільства. Його мистецтво – це мистецтво громадянського життя, його мета – придатність для світу», проф. Я. Пелікан продовжує в дискусійному форматі думку Ньюмена і звертає увагу на те, що «говорячи про такі «обов’язки перед суспільством» стосовно університету, Ньюмен більше зосереджувався на суспільному внеску, який робить університет завдяки подальшому життю та діяльності кожного студента, аніж на «обов’язках перед суспільством» самого університету як інституції» [5, С.229].
Лейтмотивом «ідеї університету», згідно з Я. Пеліканом, є критерій якості інтелектуального спілкування, який, безсумнівно, визначається багатоспектральним простором культури, а не вузькоспеціальною предметністю.
Як відомо, культура, як субстанція особистості, не передається генетично, її також не можна нав’язати, вона завжди опановується суб’єктом і завжди самостійно і добровільно. Культуру не можна просто знати, вивчити як таблицю множення. Культуру можна переймати, прийняти як досвід, збереження і передача якого мають смисложиттєву цінність для людини. Культура є тією системою цінностей та ідеалів, які визначають сенс людського буття і завдяки яким індивід здобуває зміст своєї життєдіяльності. Культурологічні дисципліни, мистецькі зокрема, допомагають визначити сутність людського ставлення до світу, до природи, до інших людей, до себе в решті решт. Ці знання, що є змістом гуманітарних навчальних дисциплін, сповнені людськими прагненнями, сподіваннями, надіями, ідеалами; вони віддзеркалюють духовний досвід суспільства, людства і його вищої цінності – моральності.
За межами культури не існує моралі. Без елементарної моральності втрачають свою дієвість, ефективність і правові норми, і економічні закони, і урядові укази. Культура важлива і як складова демократичного суспільства, як показник його людяності і духовного стану. Майбутнє залежить від культурного потенціалу кожної особистості, її духовних потреб. Ця незаперечна сентенція зайвий раз нагадує про те, що в наш час не можливо бути конкурентно спроможнім, не можливо якісно вирішувати будь-які завдання і проблеми без культури виробництва, культури управління, культури природокористування, культури спілкування. Але на жаль, сьогодні нікого не цікавить реальний рівень сформованості культури випускника ВНЗ, відсутні і критерії його визначення. В рейтингуванні ВНЗ робота по формуванню та підвищенню рівня загальної культури випускника навіть не згадується, а тому і не враховується. Кількість людей з дипломами про вищу освіту зростає, а чи зростає кількість по справжньому освічених фахівців з високим рівне духовних і культурних потреб – це питання немає однозначної відповіді.
Проблеми формування духовних потреб студентської молоді залишаються відкритими. Духовність, як суттєва ознака суб’єкта культури, завжди наповнена діяльно-креативним змістом. Автор монографії «Генеза поняття духовності в педагогічній думці України (друга половина ХІХ – 20-ті роки ХХ століття)» М. Д. Прищак, узагальнюючи погляди багатьох вчених дає таке визначення поняття: «Духовність – це розгортання, актуалізація смислу буття (духу) як людського буття через самопізнання, самовизначення та самоактуалізацію особистості» [6, С.133]. Активізації процесів самопізнання та самовизначення значною мірою сприяють гуманітарні дисципліни, особливо за умов, коли методика їх викладання передбачає залучення студентів до культурної діяльності, до активної участі в соціокультурних процесах. Важливим при формуванні фахівця як суб’єкта культури є вирішення завдань культурної адаптації та інкультурації особистості. Актуалізація цих завдань пов’язана також з розширенням можливостей доступу до освітніх ресурсів інших держав.
На реалізацію завдань культурної адаптації, як процесу свідомого, добровільного вибору певної системи культурних, духовних цінностей, значною мірою впливає загальна соціокультурна ситуація в суспільстві яку сьогодні, нажаль, не можна вважати достатньо сприятливою. Тому викладання гуманітарних дисциплін має бути орієнтовано на:
¾ розуміння всього комплексі культурних досягнень людства;
¾ знання історії світової і вітчизняної культури;
¾ цілеспрямовану систему самоосвіти, самопізнання і марального вдосконалення;
¾ розширення досвіду спілкування з мистецтвом (класичним зокрема);
¾ розвиток художніх смаків;
¾ участь в різноманітних культурно-мистецьких заходах тощо.
Інкультурація, передбачаючи набуття широкої гуманітарної культури, спрямовує людину на прийняття і розуміння цінностей, традицій, звичаїв не тільки рідної, але й іншої культури; залучає людину до загального простору світової культури через гуманістичні механізми толерантності, милосердя, взаєморозуміння. Саме в цьому випадку людина, яка з першого дня свого народження стає об’єктом впливу культури, не перетворюється тільки на споживача культури, а стає її активним учасником (як творець, виробник, транслятор, зберігач і охоронець культури).
Усвідомлюючи, що вузька спеціалізація – це та неминучість, що притаманна всім без винятку спеціальностям, варто уникати ситуацій, за яких людина може бути обмежена в отриманні необхідних для життя знань, обмежена в можливостях власного духовного розвитку.
«Вузький спеціаліст» не може бути синонімом «обмежений в знаннях». Тому, що «обмежений» - це вже не фахівець.
Обмеженим може бути коло завдань, які фахівець повинен вирішувати. А для цього безмежним має бути інтелектуально-духовний простір людського досвіду і знань, який є джерелом пошуку відповідей на нагальні питання і проблеми.
Саме в такий спосіб «вузький спеціаліст» зможе адаптуватися до швидкоплинних змін, збагачувати себе новою духовною енергією, зберігати і оновлювати свій інтелектуальний і фізичний потенціал.
ВИСНОВКИ
Майбутній фахівець – це людина, життєдіяльність якої не обмежується тільки обраною професією. Будь який спеціаліст це учасник не тільки виробничого, але й політичного, громадського, соціокультурного життя суспільства. Саме тому, завданням освіти має бути формування не однобічної, а цілісної культури фахівця. Високий професіоналізм, ділові і творчі якості, стійкі моральні переконання, політична та соціальна зрілість стають домінуючим типом індивідуальної культури особистості через культуротворчу діяльність, участь в якій забезпечується наявністю гуманітарної складової в процесі навчання.
ЛІТЕРАТУРА
1. Пирогов Н. И. Университетский вопрос / Н. И. Пирогов // Избранные педагогические сочинения. – М. : Педагогика, 1985. – С. 320 – 384.
2. Сноу Ч. П. Две культуры и научная революция / Ч. П. Сноу // Портреты и размышления. Эссе. Интервью. Выступления. – М. : Прогресс, 1985. – С. 195 – 228.
3. Велика хартія університетів (www.bologna-bergen2005.no/Docs/00-Main_doc/880918_Magna_Charta _Universitatum.pdf; www.mon.gov.ua/main.php?query=education/higher/bolon/7/).
4. Буяльська Т. Б. / Гуманістичні засади фахової професійності і культурної компетентності випускників ВНТУ / Т. Б. Буяльська // Гуманітарна складова технічної освіти у ВНТУ. – Методичний довідник для студентів І-V курсів / Під ред. Т. Б. Буяльської та О. В. Зінько. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2006. – С. 7 – 25.
5. Пелікан Ярослав / Ідея Університету / Переклад з англ. – К. : Дух і літера, 2009. – 360 с.
6. Прищак М. Д. Генеза поняття духовності в педагогічній думці України (друга половина ХІХ – 20-ті роки ХХ століття): Монографія. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2008. – 172 с.
7. www.conf.vstu.vinnica.ua/humed/