УДК З72.461:001
О. М. Семеног,
Інститут педагогічної освіти
і освіти дорослих НАПН України (м. Київ)
Стилістично грамотне професійне мовлення – необхідна передумова підготовки фахівців вищої кваліфікації будь-якого профілю. Однак рівень наукової мовної культури здобувачів наукового ступеня засвідчує більше проблем, аніж позитивних зрушень на цьому полі діяльності. Витіснення державної мови на периферію наукового життя провокує недостатній автоматизм у володінні українською науковою мовою, несформованість жанрової, текстової компетенцій у науковій сфері спілкування. А потреба в цьому є, що підтверджується аналізом анкетувань, проведених серед студентів, магістрантів, викладачів вищих навчальних закладів непедагогічного профілю, а також лінгвістичним аналізом наукових текстів здобувачів наукового ступеня.
У межах статті розглянемо мовні огріхи наукових статей, магістерських робіт, дисертацій, поданих на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук, запропонуємо деякі поради стосовно оволодіння мовними засобами наукового тексту.
Типовими мовними недоліками наукових публікацій, як показує аналіз, залишаються:
¾ суржик (тезиси (потрібно тези), на кінець (отже), опреділити (визначити), примінити (застосувати), вияснити (з’ясувати), основні публікації по роботі (потрібно: основний зміст дисертації викладено в таких публікаціях) тощо;
¾ плеоназм, тавтологія, надлишковість (вносити внесок, значить, так сказать, на початку конференції ми почали говорити, це питання досліджувалося в кількох дослідженнях; Третій розділ присвячено математичній постановці та розв’язку нестаціонарної задачі теплопровідності та зв’язаної з цим контактної задачі термопружності);
¾ уживання слова в невластивому йому значенні (результати дослідження запроваджені (потрібно впроваджені) у практику;
¾ зловживання іноземною термінологією й поняттями, що ускладнюють сприйняття головної думки.
Готуючи науковий текст, пам’ятаймо про його індивідуальність. Це залежить від автора, інтелектуальних здібностей, мовного чуття, досвіду текстотворення. Звертаємо увагу на принципи змістовної насиченості, професійної значущості, наукової інформативності, новизни, змістової завершеності, проблемності, доступності фахівцеві однієї чи кількох галузей. В основі принципу змістової насиченості – новизна професійно-орієнтованої інформації, її пізнавальна цінність, лексичне й граматичне наповнення. Принцип професійної значущості виявляється в повідомленні необхідних відомостей з галузі професійної сфери діяльності. Принцип наукової інформативності спрямований на вияв смислової й змістової новизни наукового тексту, що розкривається в авторській концепції, оцінці певного явища чи факту. Принцип новизни характеризується наявністю теоретичних положень, нових знань, які обґрунтовані на основі фундаментальних або прикладних наукових досліджень і впроваджені в практику. Принцип змістової завершеності реалізується в цілісності розкриття намічених завдань. Принцип проблемності визнає потребу кодування проблемних запитань у назвах, змісті окремих параграфів і цілого наукого тексту. В основі принципу доступності – здатність бути зрозумілим, полегшити сприйняття інформації, відповідність повідомлення комунікативній сприйнятливості користувача.
Важливий також принцип інтертекстуальності як особливий спосіб побудови смислу тексту, так званий діалог з певною чужою смисловою позицією, на взаємодії «своєї» і чужої» мови (залучення читача до авторського міркування). Головні труднощі під час написання наукової роботи зумовлені недостатнім знанням саме засобів вираження діалогічності: часто вся увага прикута на вираження власне теми, а не метатексту.
Ознаками наукового тексту виступають чітка, логічна структура, об’єктивність викладу, термінологічність, зв’язність, проблемність, гіпотетичність, цілісність, членованість, інформаційна, логічна, емоційно-оцінна, спонукальна насиченість, завершеність, комунікативність, діалогічність тощо. Ці нормативні риси наукового стилю можна співвіднести з мовленнєвими вміннями дослідника, важливими для побудови наукового тексту.
Цілісність наукового тексту передбачає внутрішню організованість, смислову єдність, цілісне оформлення початку й кінця твору, переходи між частинами тексту, що забезпечується визначеними мовними одиницями. Послідовність у науковому тексті реалізується через спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (насамперед, потім, тепер), перехід від однієї думки до іншої (розглянемо, зупинимося на..., розглянувши..., перейдемо до...), результат, висновок (отже, підсумуємо ...). Комунікативність реалізується у спрямованості тексту на відповідного адресата.
Лінійне розгортання тексту супроводжують такі слова: цей, той, такий, це, усе це, тут, зазначений, подібний, аналогічний, що виражають єдність або близькість суб’єкта дії, об’єкта або місця дії, а також повтори окремих слів чи їх синонімів. Логічна зв’язність наукового тексту забезпечується мовними одиницями, які виражають причину й наслідок, умову й наслідок (тому що, зважаючи (з огляду) на це, через те, що; оскільки, завдяки тому, що; внаслідок (в результаті) цього, у зв’язку з цим, згідно з цим, у цьому (такому) разі (випадку), за цих (таких) умов, на цій підставі). Інформативна, логічна, оцінна насиченість виявляється в здатності мовних одиниць виражати смислові компоненти, які допомагають читачеві зрозуміти смисл тексту.
Створити якісний текст допомагає сформована культура читання. Успішність переглядового, ознайомлювального, аналітико-критичного, творчого читання залежить від сприймання й усвідомлення, необхідною передумовою яких є внутрішня мотивація. А осмислення сприйнятого значною мірою залежить від віку, досвіду та фонових знань, творчого мислення. Наслідком сприймання тексту є розуміння його смислової структури, тобто розкриття сутності предметів та явищ, описаних у науковому тексті, усвідомлення зв’язків, стосунків та залежностей між ними. Це означає, що реципієнту важливо вміти порівняти запропонований зміст із наявними знаннями, щоб вилучити нову для себе інформацію й, відповідно, нове знання. Виявом розуміння вважають інтепретацію, тобто вміння читача подати своє бачення тексту.
Варто зважено поміркувати над вступом, основною частиною й висновками наукового тексту. Приділимо увагу й заголовку. Важливо, щоб назва була короткою, однозначною, конкретною, обмежувала обсяг наукового тексту, однак насамперед відображала проблему.
Смислової точності та однозначності досягають шляхом використання термінів. Водночас не бажано перенасичувати наукове мовлення значною кількістю термінів, до того ж іншомовного походження, адже більшість з них має відповідники українською мовою: спорадичний — поодинокий; варіабельний – змінний, мінливий, вербалізувати – висловлювати. Недоцільно в науковому тексті без потреби й необхідного обґрунтування подавати термінологію різних галузей. Не бажано також захоплюватися значною кількістю термінів та власною термінотворчістю.
Виразність мови наукової прози забезпечують точність і стислість вираження думки за максимально інформативної насиченості слова. У наукових колах часто віддають перевагу такому словосполученню, як відзив на дисертацію, а правильно говорити відгук про дисертацію; не ф'аховий, а фахов'ий. Не варто зловживати словосполученням у першу чергу, натомість послуговуймося синонімами: насамперед, передусім. Слова запитання й питання мають різні значення. Запитання – це словесне звернення, яке потребує відповіді. Слово питання здебільшого використовують, коли йдеться про якусь проблему, справу, що потребує розв’язання або вивчення. Кальці слідуючий відповідає слово наступний. Перед переліком або поясненням, змістом чогось уживаймо слово даний, а не такий.
До типових помилок у слововживанні належить також не завжди чітке розрізнення паронімів. Наприклад, слово зумовлювати означає бути причиною чогось, призводити до чогось, викликати щось; будучи умовою існування, розвитку, формування чогось, визначати його характер, якість, специфіку тощо; слово обумовлювати – ставити в залежність від певних умов, обставин; визначати умови, термін чогось.
Обґрунтовуючи актуальність наукової проблеми, часто плутають, наприклад, такі слова, як суперечність і протиріччя. У наукових колах часто надають перевагу терміну «протиріччя», нехарактерному для української мови. Однак, зауважують учені, це слово не має похідних. Натомість слово суперечність належить до словотворчого гнізда суперечити, суперечливий, суперечливість.
Дослідники мають дотримуватися суворо нормативних морфологічних норм наукового стилю. Незнання морфологічних норм призводять до морфологічних помилок, зокрема:
¾ неправильного визначення граматичного роду іменників (наприклад, кандидатська ступінь (ж. р) – потрібно кандидатський ступінь (ч. р.);
¾ неправильного утворення ступенів порівняння прикметників і прислівників (найбільш ефективніше – потрібно найбільш ефективно);
¾ неправильної словозміни числівників (від пятидесяти до шестидесяти відсотків – потрібно від пятдесяти до шістдесяти відсотків); порушення закономірностей сполучуваності дробових числівників з іменниками (отримали 5,2 бали замість отримали 5,2 бала);
¾ відхилення від морфологічних норм у межах лексико-граматичного класу займенників (саме завдяки ньому замість саме завдяки йому);
¾ неправильного утворення дієслівних форм (починаючий дослідник - потрібно дослідник-початківець) тощо.
Найбільш уживані в наукових текстах іменники з абстрактним значенням і віддієслівні іменники (вивчення, застосування, узагальнення, дослідження). Однак, надмір таких іменників значно ускладнює текст, тому фахівці радять віддавати перевагу дієсловам: вивчати, застосовувати, узагальнювати, досліджувати.
Значна кількість помилок зумовлена вибором форми родового відмінка однини іменників чоловічого роду 2-ї відміни. Пам’ятаймо, що деякі слова мають і закінчення -а, і закінчення -у. Наприклад, термін у значенні «слово» – терміна, у значенні «строк» терміну, апарата (прилад) - апарату (установа), елементу (абстрактне) - елемента (конкретне), інструмента (одиничне) - інструменту (збірне), рахунка (документ) - рахунку (дія), фактору (чинник) - фактора (маклер). Варто пам’ятати й особливості закінчень родового відмінка множини таких слів: статей, гостей, облич, відкриттів і відкрить, сумішей, старост і старостів.
У давальному відмінку можуть уживатися паралельні закінчення іменників: декану і деканові, ректору і ректорові. Коли ж поряд знаходиться кілька іменників - назв осіб у давальному відмінку, закінчення бажано чергувати: ректорові Курку Олександру Івановичу. Звертаючись до особи на ім’я та по батькові, обидва іменники ставлять у кличному відмінку: Іване Степановичу, Олено Миколаївно. У звертаннях, які складаються з двох загальних назв або з першої – загальної, а другої – іменної, обидва слова вживають у кличному відмінку: пане ректоре, добродію Андрію.
Чоловічі прізвища на - ко, - ук та з нульовим закінченням відмінюються, жіночі – ні: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук), Василя Марченка (але Зоряни Марченко), Михайла Мацька (але Любові Мацько), Віктора Базиль (але Людмили Базиль).
Іменники на позначення жінок за професією або родом занять у наукових текстах використовують у чоловічому роді: заслужений учитель України Ольга Рудницька, професор Пентилюк, академік Мацько, декан Ольга Рудь, старший викладач Ірина Кожем’якіна, завідувач кафедри Герман.
Серед прикметників в науковому мовленні переважають відносні прикметники (компромісний, аналітичний, концептуальний, експериментальний), що максимально точно вказують на ознаки. Використовуються у наукових творах і аналітичні форми вищого й найвищого ступенів порівняння якісних прикметників (більш удалий, менш критичний, найбільш доцільний), рідше синтетичні форми ступенів порівняння.
Слід звертати увагу на значення прикметників. Так, здатний – це спроможний, такий, що має змогу, силу, певні дані щось зробити: аспірант здатний виконувати експериментальне дослідження; здібний означає «обдарований, такий, шо має здібності»: здібний аспірант. Загальноприйнятий - це визнаний усіма, узвичаєний; натомість загальноприйнятний – такий, якого всі можуть визнати й прийняти.
Однозначні числа, які не мають посилань на одиниці виміру, у науковому тексті записують словами, складні й складені кількісні та дробові числівники – цифрами. Із числівниками два, три, чотири іменники вживають у називному відмінку множини (три студенти, чотири учні), із числівниками п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять – у формі родового відмінка множини: шість монографій, вісім зошитів. Типовою помилкою в наукових текстах є використання числівникових сполук зі словом раз, наприклад, два і п’ять десятих рази. Слово раз відмінюється як мільйон, мільярд. З дробовими числівниками слід уживати раза (два і п’ять десятих раза).
Не прийнято використовувати в наукових творах неозначено-кількісні числівники (багато, мало, чимало, кільканадцять, декілька), а також збірні (двійко, троє, обидва, обоє).
Займенник – маловживаний у науковому тексті. Не слід використовувати займенники я, ти. Займенником ми послуговуються, коли необхідно представити думку певної групи людей, однак частіше він функціонує у сполуках на нашу думку, на наш погляд. Займенник ви вживають в усному й писемному науковому мовленні для вираження поваги, пошани й ввічливості: Прошу Вас, шановний колего...; Хотілося б почути Вашу думку стосовно цього.
Не завжди етичне в науковому мовленні використання займенників він, вона, вони. Присутню на засіданні особу слід називати на ім’я й по батькові чи за прізвищем. Поширена форма викладу від 3-ї особи: автор доводить, майстер слова наголошує, вчений розглядає.
В українській науковій мові послуговуються вказівними займенниками цей, той, такий з прийменниками, що визначають логічні зв’язки між частинами висловлювання: в тому випадку, з цією метою. Уживають також означальні займенники інший, увесь, заперечний займенник жоден, натомість не доречні в науковому тексті неозначені займенники щось, дещо, що-небудь.
Щодо займенників їх і їхній, то щоб уникнути зайвого паралелізму, що створює плутанину, варто в усному й писемному мовленні використовувати присвійний займенник їхній.
Усне й письмове наукове мовлення характеризується значною кількістю дієслівних форм. Інфінітив має форму на –ти (починати, виконувати); закінчення -ть переважає в розмовному мовленні. Більшість дієслів у наукових текстах функціонує у формі теперішнього часу, що виражають значення констатації факту: розглядається, спостерігаються, виявляються, існують, відбуваються. Форми дієслів 1-ї та 2-ї особи однини рідко вживані в науковому мовленні (виконую, прослідковую, пишеш, конспектуєш, доповідаєш), натомість у відгуках і виступах використовують форми першої особи множини: Відзначимо струнку й достатньо продуману структуру роботи; Цінність роботи вбачаємо в наявності «наскрізної» ідеї.
Поширеними в наукових текстах є різновидові дієслова дійсного способу (охарактеризувати, інтерпретувати, мотивувати, доводити, вважати), рідше вживають дієслова умовного способу. Не доречні дієслова наказового способу.
Багато дієслів у науковому стилі виступають у ролі зв’язки: бути, стати, слугувати, вважатися, характеризуватися. Наприклад: Матеріали й результати дослідження можуть використовуватися при викладанні університетських курсів…
Недоконаний вид у текстах фахового спрямування переважає в складених формах (будуть проводитися, буде здійснюватися), доконаний вид утворюється за допомогою префіксів (відвідати, започаткувати).
Характерні для наукових текстів стійкі дієслівно–іменникові сполуки (брати участь, дотримуватися вимог, надавати слово, ставити запитання), інфінітиви в поєднанні з модальними словами (необхідно відзначити, слід підкреслити, у попередньому розділі було розглянуто, подібне вирішення питання є доцільним).
Активні дієприкметники теперішнього часу науковій українській мові не властиві. Варто уникати ненормативних форм або заміняти їх іменниками, прикметниками, підрядними означальними реченнями. Наприклад: виступаючий на конференції магістрант – магістрант, що виступає на конференції; головуючий на засіданні спеціалізованої вченої ради – голова засідання спеціалізованої вченої ради; відповідаючий на запитання дисертант - дисертант, який відповідає на запитання.
В українській науковій мові помітна й тенденція до уникнення дієприкметникових форм на -уч-(-юч-) теперішнього часу й заміна їх на -увальн-: констатувальний замість констатуючий, формувальний замість формуючий, об'єднувальний замість об’єднуючий.
Російським пасивним прикметникам теперішнього часу в українській науковій мові відповідають дієприкметники минулого часу (желаемый – бажаний, употребляемый – уживаний, анализируемая – ланалізована). Однак, під час перекладу дієприкметників із російської мови з’являється багато неточностей. Зокрема, російському дієприкметникові данный відповідає український даний, а прикметникові данный контекст – цей.
Дієприслівники як дієслівні форми, вживані замість багатьох прийменниково-іменникових конструкцій (де іменник – віддієслівного утворення), роблять текст більш динамічним. Дієприслівники недоконаного виду необхідно відрізняти від близьких за звучанням активних дієприкметників у називному (знахідному) відмінку множини, які, на відміну від дієприслівників, відповідають на питання які? і мають закінчення -і: читаючі (які?) студенти й читаючи (що роблячи?) книжку; думаючі (які?) учні й думаючи (що роблячи?) про художній твір.
У наукових текстах використовують прислівники зі значенням ознаки дії (попереду, угорі, щоразу, згарячу, обов'язково, принагідно) чи стану особи (приємно, радісно, образливо), іншої ознаки (мудро, вдячно, сердечно). Можливі також ступеневі форми якісно-означальних прислівників (найсердечніше подякувати, розглянемо це більш детально, проаналізуємо це менш ретельно).
Перекладаючи російські вислови длиной, в длину, шириной, в ширину, высотой, глубиной, величиной, толщиной, варто вживати в писемній та усній мові такі українські відповідники: завдовжки, завширшки, заввишки, завглибшки, завбільшки, завтовшки. Вважаючи слово виключно скалькованим, Б. Антоненко-Давидович наполягав на впровадженні в науковий обіг прислівників тільки й винятково.
В усному й писемному науковому мовленні частовживаними є модальні прислівники, що надають окремому члену речення чи всьому реченню модальних відтінків ствердження, заперечення, вірогідності, можливості / неможливості, зв’язності тексту (безумовно, можливо, звичайно, нарешті, по-перше, щоправда, отже).
З-поміж прийменників незважаючи на і попри у наукових текстах більш уживаним є прийменник незважаючи на (незважаючи на помічені недоліки, незважаючи на попередні зауваження ). Прийменники щодо і стосовно мають тотожні значення, однак у науковому мовленні перевагу надають прийменнику стосовно (стосовно цього питання). У науковому тексті часто порушують норми щодо вживання прийменникових конструкцій, превалюють суржикові сполуки, тому варто звертатися до словників з культури української мови.
Частки слугують засобом відтворення певних емоцій, почуттів, посилення дії, стану, ознаки, акцентування на смислових центрах у висловлюваннях тощо. У наукових текстах частіше вживають вказівні (це, оце, то), означальні (саме, точно, власне, рівно), видільні (тільки, лише ), стверджувальні (так, авжеж), питальні (чи, невже), заперечні (ні, ані, не) частки, натомість емоційно-забарвлені частки в науковому мовленні не бажані.
Безумовно, формування й реалізація творчих якостей дослідників залежить від особистісних якостей наукових керівників і наставників. Особистим прикладом, фундаментальною підготовкою, скрупульозним ставленням до проведення наукових досліджень, володінням секретами ефективного «живого» слова, «науковою іскоркою», тонким відчуттям наукового стилю, толерантністю, діалоговою взаємодією старше покоління вчених мотивує самостійний пошук молодих дослідників.
ВИСНОВКИ
Отже, кожному дослідникові необхідні розвинуті чуття наукової мови, мовний смак, володіння науковим стилем мовлення й письма, мовними засобами наукового тексту. Ці якості є результатом цілеспрямованої роботи над собою. Звичайно, для збереження і розвитку самобутнього мовного колориту наукових досліджень необхідні національна стратегія мовного розвитку, підвищення ціннісно-мотиваційного статусу української наукової мови, вдосконалення змісту й методів неперервної мовної освіти. Однак, насамперед цей шлях знайдімо в собі, через вироблення в себе готовності нормативного користування науковою мовою в усній і писемній, діалогічній і монологічній формах.