УДК 378
О. І. Швирков,
Сумський державний університет (м. Суми)
Не перший рік ламають голову, як зробити так, щоб освіта наша стала якісною, щоб зарплати у викладачів, вчителів та науковців були високими, щоб до університетів повернулась наука і т.д., і т. п. Не стану перелічувати всіх «реформ», яких зазнала наша система освіти та науки – одна Болонська система чого варта – скажу лише те, що для всіх очевидно – всі вони закінчилися цілковитою невдачею. Чому ж так сталося?
На справді, відповідь проста: українська система освіти та науки знаходиться в тому стані, в якому вона знаходиться тому, що освічені люди в нашій країні просто не потрібні, тобто на них немає попиту. Йдеться не про попит взагалі, абстрактний попит. Він у нас є, оскільки є держава. Йдеться про так би мовити «платоспроможний» попит, тобто реальний, дійсний попит.
Чому ж такого попиту у нас немає? Відповідь також очевидна: тому що наша країна практично нічого не виробляє, тому що в космос ми не літаємо, кораблі не будуємо, комп’ютери не випускаємо і т.д., і т.п. Що ж стосується тих залишків виробництва (в тому числі високотехнологічного), які в нас ще є, то для них цілком вистачає старих, ще радянських кадрів, дуже невеликого відсотка випускників та малоосвічених робітників.
Якісна освіта – річ дорога. Витрачатися на неї без потреби – розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Тому ми й маємо сьогодні величезну кількість людей, які освіту нібито мають, але знати нічого не знають, вміти не вміють. І ніякими реформами тут не зарадиш. Ніяким Болонським процесом не допоможеш. Буде попит на освічених людей – буде пропозиція. Не буде попиту – будемо мати те, що маємо, тобто освітню систему, яка, по суті є паразитом, що присмоктався до державного бюджету, систему, яка не стільки навчає, скільки виконує функцію догляду за особами, що не досягли певного (22-23 річного) віку.
Чи зміниться ситуація найближчим часом? Хотілося б бути оптимістом, але чомусь мені здається, що для цього ніяких підстав немає. Тому краще буду реалістом. Реалізм же підказує, що максимум, що можна зробити в сучасних умовах – це дещо уповільнити руйнівні процеси та трохи допомогти здібним школярам та студентам. Говоритиму перш за все про вищу школу.
Більшість студентів усіх спеціальностей (особливо негуманітарних) мають дуже низький рівень знань з історії, літератури тощо (наприклад, деякі не можуть сказати, в якому столітті жив Т. Г. Шевченко). Це є, очевидно, наслідком вкрай неякісної шкільної освіти.
Низький рівень знань не дозволяє студентам адекватно сприймати матеріал, що дається на лекціях з філософії, логіки, релігієзнавства, політології тощо. Внаслідок цього залишкові знання з цих дисциплін майже відсутні. До того ж під час занять майже відсутній зв'язок між викладачем і студентами (внаслідок банального нерозуміння останніми першого). Викладач втрачає будь-яку впевненість у необхідності своєї праці, не кажучи вже про інтерес до неї.
Низький рівень підготовки студентів змушує викладачів також суттєво знижувати науковий рівень матеріалу, робити його викладення примітивним. Це в свою чергу призводить до необхідності скорочувати матеріал, що викладається.
Оскільки обсяги годин, що виділяються на дисципліни, увесь час скорочуються, а ступінь навантаження на викладача збільшується, викладач не має часу на те, щоб компенсувати недоліки шкільної освіти студентів.
У зв’язку з цим я вважаю, що за відсутності суттєвих зрушень (перш за все у фінансуванні освіти), єдиний вихід з цього становища полягає в наступному.
Кількість лекційних занять слід скоротити, обмежившись декількома оглядовими лекціями і заздалегідь забезпечивши студентів докладними текстами лекцій зі списками необхідної літератури й іншими методичними вказівками (саме так вже давно роблять у ВНЗ провідних країн світу). При цьому слід суттєво збільшити кількість обов’язкових завдань, що їх студент має виконати самостійно, матеріалу для самостійного опрацювання.
За останні роки викладачами вузів було розроблено багато дистанційних курсів з різних дисциплін, в тому числі електронних версій лекцій. Використання цього матеріалу значно полегшить перехід на запропоновану систему. Також слід збільшити (наскільки це можливо) кількість годин, відведених на індивідуальні консультації – в першу чергу за рахунок практичних та лекційних занять.
Час, відведений на індивідуальні консультації, можна плідно використовувати для підготовки здібних студентів до участі в олімпіадах, конкурсах студентських робіт тощо.
Запропоновані заходи значно полегшать роботу викладача (за рахунок зменшення «горлового» навантаження), зроблять її більш ефективною, різноманітною, творчою і врешті решт більш корисною. Також вони дозволять викладачеві більше часу приділяти науковій роботі, участі у наукових та інших проектах, грантах.
У зв’язку зі сказаним вище може виникнути питання, а чи не призведе реалізація запропонованого підходу до того, що більшість студентів просто втратить зв'язок із викладачем, залишиться без «нагляду». Дійсно, імовірність цього існує. Більше того, скоріше за все це призведе до того, що значна кількість студентів просто не будуть читати роздані конспекти лекцій, іншу літературу, не будуть самостійно виконувати завдання і т.п. Але слід також визнати, що переважна більшість студентів сьогодні так само не читають лекцій, пишуть їх автоматично, не вдумуючись в смисл того, що пишуть. Тобто, практично не навчаються. Не в останню чергу це пов’язано з тим, що вони просто не розуміють, що саме вивчає та чи інша наука, про що в ній йдеться. Часто-густо студенти навіть не знають, як правильно називається дисципліна (наприклад, деякі впевнені, що дисципліна «Релігієзнавство» називається «Релігія»). Тобто, фактично ситуація для більшості студентів щодо якості їхньої освіти жодним чином не зміниться.
Таким чином, основні переваги запропонованого підходу можна сформулювати так: скорочення непродуктивної, рутинної роботи викладача і студента (за рахунок зміни якісного складу навантаження); можливість відділити здібних студентів від значної кількості таких, що в принципі не можуть навчатися в вузі і в такий спосіб створити здібним студентам нормальні умови для навчання; можливість широкого використання дистанційних курсів; інтенсифікація наукової роботи.
Зрозуміло, що запропоновані заходи можуть дати позитивний ефект (і взагалі мати сенс) лише у разі їх комплексної реалізації. Також слід обов’язково врахувати наступні міркування.
Крім іншого, деградація системи освіти (в першу чергу вищої) виявляється в суттєвому прогресуючому погіршенні якості організації навчального процесу. Значне підвищення навантаження на викладача та вкрай неякісний розклад – ось основні ознаки цього. Підвищення навантаження виявляється як у збільшення «горлового» навантаження, так і в суттєвому збільшенні кількості студентів в групах. Під неякісним розкладом розуміється нерівномірність розподілу навантаження (по днях тижня, модулях та семестрах), наявність значної кількості так званих «вікон» (до трьох пар: планування, наприклад, першої і п’ятої пари). Все це призводить до того, що викладач не має часу та сил для занять науковою та методичною діяльністю, суттєво погіршується якість викладання, і, як наслідок цього, якість знань студентів. Викладач також виявляється прив’язаним до свого робочого місця, позбавляється можливості творити, втрачає будь-який інтерес до роботи і, врешті решт, перетворюється на клерка.
Слід зауважити, що більшість звернень викладачів з приводу покращення розкладу не призводить до жодної реакції. Навпаки, на викладачів часто чиниться адміністративний тиск.
У зв’язку у цим пропоную наступне.
Треба підсилити контроль з боку адміністрації за допоміжними службами, які здійснюють технічне обслуговування та організацію навчального процесу, планування занять тощо. Навпаки, адміністративний тиск на викладачів треба зменшити. Більшість викладачів – високоосвічені, відповідальні люди, що люблять і душею вболівають за свою справу, працюючи не для власного прибутку, а для спільного блага. Нав’язливий контроль за ними зайвий та недоцільний. Крім іншого, такий контроль, який, до речі, часто здійснюється у неповажливій та принизливій формі, знижує статус викладача в очах допоміжного персоналу та, найголовніше, студентів, підриває – абсолютно не заслужено – авторитет викладача.
Треба більш активно реагувати на вимоги та звернення викладачів, особливо такі, що мають критичний характер щодо виконання допоміжними службами своїх обов’язків.
Деканатам треба більш рішуче і жорстко реагувати на скарги викладачів щодо поведінки студентів. Кожен студент має знати, що неповага до викладача, взагалі неналежна поведінка під час занять або на перерві буде суворо покарана. Виховання студентів нині майже повністю «перекинуте» на викладача, що не припустимо. Виховання повинне здійснюватися не окремими викладачами, а системою, в якій викладач – лише одна з частин.
Треба надати викладачу більше ініціативи і свободи в частині організації ним своєї роботи зі студентами, проведення занять, їх часу та форми. Це також дозволить частково компенсувати недоліки розкладу.
Таким чином, коротко основну практичну ідею доповіді можна сформулювати таким чином: треба наскільки це можливо відтягнути повну руйнацію системи освіти в Україні, спробувати створити хоча б якісь умови для розвитку здібної молоді, яка, можливо, в майбутньому зможе запобігти вже руйнації держави. Звичайно, головний тягар у цій нелегкій справі, як завжди – на плечах окремих «свідомих», як колись казали, викладачів, ректорів, оскільки політикам та державі зараз взагалі не до цього.
Чи потягнуть вони цю ношу – оце питання! Бо здається мені, що сил в них залишилося вже небагато.