В. О. Соболь, Варшавський університет
(м. Варшава, Польща)
«Людина розумна, людина проста,
Людина подвійна...
Ще визначень стільки?..
...Людина відчужена кривить уста,
спішить, непричетна, до власної клітки.
Є різні клітки: золоті, діамантові,
Броньовані є,
Але більшість – гнилих.
Людина відчужена скована мантрами,
Розвагами тлумлена,
Бита під дих...
Та надано світові шанс для одужання:
Людина усміхнено антивідчужена»
(Михайло Стрельбицький, поетичний цикл
«Людина-антивідчуження»)
Автора цих життєдайних рядків читач знає давно. Поет, байкар, критик, літературознавець Михайло Стрельбицький – автор численних поетичних збірок «Звертання», «Незрубай-Дерево», «Три тополі», «Прощання з морем, «Сторожовий вогонь», «Версія Прометея», «Поема колорадського жука", «Йоцемидасія», «Прощаючи вік ХХ...», «Під небом Коновалюка», «Гальчевський. Поема з героєм», «Месячник России», «Наука вдячності», «Школа перепитувань». Такий поважний доробок, однак, не зітер із пам’яті автора імені його Учителя. То ж кожен читач Михайла Стрельбицького не може не знати, що він – вихованець професора Василя Фащенка, якому не лише присвятив вірші чи спогади, а із яким завжди в діалозі. Називаючи свого Учителя «фундатором практичного літературознавства», нагадує, що Фащенко справді «духовно та інтелектуально височів над епохою як представник і виразник серецевинного напрямку української інтелігенції», а ще – єдиний з-поміж вузівських літературознавців став лауреатом Шевченківської премії» [1]. Сонет-силует «Василь Фащенко», ілюструючи й доповнюючи сказане М. Стрельбицьким в інтерв’ю, відсвіжує в пам’яті його учнів та послідовників образ видатного вченого, який:
Естетику і сенс літератури
самій Одесі виклав і довів
сповна по-українськи – не напів!
Краянську звичку пнутись на котурни?
Й її наочно з учнями здолав,
Шляхи означив і стежки проклав.
Ще хтось не чув про Евріала й Турна? [2].
В усьому тому бачиться високий сенс і глибока національна традиція. Бо ж в одному зі своїх «Слів», яке згодом увійшло до давньоукраїнського збірника «Ізмарагд» і стало його окрасою, – Кирило Туровський забороняє забувати своїх учителів, «ключи давших раз ума книжнаго». Видатний проповідник застерігає безпам’ятних та невдячних, бо «кто не помни, откуду что добро приим, то подобни суть голодну псу зимою измерзшу, и яко бысть согрет и накормлен, нача лаяти на согревшаго и накормившаго»...
Михайло Стрельбицький, несучи в життя науку свого Учителя, під керівництвом якого захистив дисератційну працю, – сам також став наставником уже й не кількох, а кільканадцяти поколінь студентів. Бо ж натхненно керуючи літературним об’єднанням у ВНТУ, не тільки благословив до друку перші книжки своїх вихованців, а й зробив чинним оригінальний із ними діалог – через включення в цикл 10-й «СТУДІЯ» (Студенти і я?) поетичної збірки «Під небом Коновалюка-2» – як мотто – студентських міркувань та оцінок, свіжих, незужитих, обнадійливих...
А тепер критика про критику. Подивувала й радість дарувала гідна всілякого наслідування практикована М. Стрельбицьким у часописі «Вінницький край» рубрика «Сторінка про книжку» – пізнавальна, персвазійна, критична, а тим самим корисна. Бо ж хто, крім фахівців, дочитує до кінця довгі огляди? А з односторінкової рецензії, яку написати може й не простіше за звичну, – зате читач довідується одразу про кілька різних книжок, які останнім часом побачили світ у різних містах – Івано-Франківську, Вінниці, Києві, Одесі, Донецьку. Міні-рецензії написані вдумливо, містко та ще й не без гумору, визнаним майстром якого є М. Стрельбицький. Навела на роздуми інформація про книжку прислів’їв та приказок «Людське око бачить глибоко» Володимира Вовкодава, обнадіяла – оптимістичною перспективою дочекатися «українського «Дон Кіхота» від Олександра Стусенка – рецензія на його книжку «Чорні вогні», зацікавила – гроном імен українських, єврейських та російських літераторів, пов’язаних із Поділлям, – розповідь про книжку, жанр і стиль якої, як підкреслює М. Стрельбицький, енциклопедичні. Наразі йдеться про збірник статтей, рецензій та есе «Жити Україною» Анатолія Подолинного. Із наступних же рецензій довідуємося про математизовану лірику математика за першим фахом Анатолія Секретарьова про рубаї, пристрастні, але «закуті у вериги художнього вивершення» Дмитра Пилипчука, про «триндирички» із Томашпільщини Олександра Височанського. А ось з рецензії на видану в Одесі книжку вибраних поезій та перекладів «Ковчег надії» Анатолія Глущака дізнаємося, що один із віршів – «подільського кореня, подільського тембру», а саме вірш «Батіжок і Зозулька» – міг би стати дуже в пригоді учасникам викладацько-студентської культурологічної експедиції Вінницького національного технічного університету, яка 21.06.2007 року відвідала рідне село художника Федора Коновалюка. Це село зі смачною назвою Ягідне Муровано-Куриловецького району. Такою, як у вірші М. Стрельбицького напевно побачилася мандрівникам хата, в якій митець народився:
Хата все ще пелюската,
Шибочка – пелюсточка;
Стінами – гармошкувата,
Давня чепурушечка.
Глинощока, вапноцвітна,
Дах не без уключини,
Призьбовигріта, привітна,
Віком не домучена.
Дах, щоправда, шапка-бирка,
Двері скособочені;
Не квариря, а кваритрка,
Затишок зурочений.
Ще стоїть – уже минуща,
Але тим, що глиняна, –
Лікувальна; поміцнюща,
Звіддалік полинена[3].
Читаючи-уявляючи, подумалось тепло про автора: та це ж напевно він зорганізував таку подорож, а його поетичні книжки «Під небом Коновалюка-1» та «Під небом Коновалюка-2» були йому та його супутникам – дороговказом.
«Ти собі посумуй,
ти себе підсумуй –
не в корінні, то в жовтому листі:
ти мав зоряний час,
коли зір промінь гас
або сонце у хмарах цвіло;
ти усіх наділив,
ти себе не дурив
у хвилини свої кольористі;
а як так далебі,
то чого ще тобі:
не в журбі, а в творбі,
не в Журбу, а в творбу
все пішло!» [4]
– ці поетичні рядочки бачаться тим авторським самовіддзеркаленням, яке знаменує високий рівень особистісного, поетичного, естетичного самоусвідомлення. Опріч того, це самовіддзеркалення бачиться знаковим і в тому сенсі, що поетичні збірки М. Стрельбицького «Під небом Коновалюка-1» та «Під небом Коновалюка-2» є транстекстуальними: в них поєднуються і взаємодіють між собою, стаючи важливим персвазійним чинником впливу на читача-глядача, – слово і образ. Поетичне слово М. Стрельбицького і художні полотна Ф. Коновалюка витворюють той інтертекстуальний простір, в якому веде свій діалог, приміром, картина Ф. Коновалюка на сторінці 110-й та поетичний текст М. Стрельбицького під заголовком «Ілюстрація до твору Т. Г. Шевченка «Сова», 1920» – на сторінці 111-й. Варто прочитати, аби пересвідчитися: сила впливу – вражаюча. Сам же процес творення сенсу в діалозі, на перехресті різних текстів і традицій, як наголошено у новочасній праці з порівняльного літературознавства В. Будним та М. Ільницьким, має мінливий, незавершений характер, тому дослідник не може усталити остаточно сенсу, може щонайбільше описати значеннєву продуктивність тексту [5].
Дослідники констатують, що коли на початку минулого, ХХ століття митці слова прагнули асимілювати інтертекст у своєму тексті, то наприкінці століття і на межі ХХ-ХХІ століть окреслилась нова тенденція: автори прагнуть до «дисиміляції, до метатекстової гри із чужим текстом» [6], і в такому контексті теорія інтертекстуальності дозволяє побачити метафору там, де відбувається таке наближення.
Такою метафорою тут бачиться «наука вдячності», яка тільки й може нині достукатися до найсокровеннійшого у «внутрішній людині», як у Сковороди, чи й віднайти в людині «Людину-антивідчуження», як у Стрельбицького. Наука вдячності – не наукова дисципліна, як в інтерв’ю наголосив сам автор, бо збірка не є монографією, а поезія є поезією. І так і ні. Бо ж поезія важить може й більше за томи наукових праць, як влучно пожартував Іван Драч, «вірші непотрібні нікому, саме тому вони – найголовніше» [7].
Портрети своїх побратимів, створені поетами, в літературознавстві кваліфіковані сьогодні як особливий тип метаописів. Такі поетичні зображення відтворюють як світоглядні моменти, так і головні суто формальні прикмети ідіостилю автора. Портретно-поетична галерея Михайла Стрельбицького навдивовижу багата. Портрети-посвяти в дієвий спосіб помножують творчі інтенції автора й кожного з-посеред тих, хто для Михайла Стрельбицького знаменує людину-антивідчуження. Поетичний цикл «Людина-антивідчуження» являє кільканадцять творів про людей, які всупереч проминальності всього в цьому світі утверджують незнищенність добра, незгасність вогню зі шляхетного, а отже вдячного серця. Верлібровий твір, присвячений однокурсниці та названий «Марії Овсієнко-Обуховій у Бровари», – і мовою, і ритмомелодикою передав відлуння тих часів, коли із радянських вузів влада умудрялася під різним приводом вигнати патріотичних і совісних українців. Інший твір – «Однокурсникам» – закарбував надчасову екзистенцію окрилених – у тому «п’ятому вимірі», в якому Книга, Слово, Сад, Бібліотека – то сакральні знаки-запоруки духу побратимства:
Візьми Шевченка, Байрона візьми,
згадай, а ти не можеш не згадать:
на цій сторінці зустрічались ми,
на цім рядкові пальчика печать...
Серед побратимів автора – і Дмитро Дзендзелівський із Житомирщини, і Василь Дзекан з Вінниці, і Тетяна Ананченко з Одеси, і Олекса Різниченко, який родом із Донбасу, а став «Одесі за окрасу». Ключовий концепт «антивідчуження» у віршувальних рядках на його адресу набирає сили молитви:
Олексо-пане, мовознавче,
поете-газдо, мовотворче,
живи сто літ, життя пізнавче,
антивідчужуй, сенсоборче!
Осердям же цього рятівного – для захланного світу – кола людей був і залишається Фащенко, «професор антивідчуження – син Василя, Василь». До свого Вчителя щоразу лине думками М. Стрельбицький. І вірш «Фащенко», і триптих «Фащенко: п’ятий вимір» позначені розмислом про непроминальне, просякнуті мотивом знаменитої пісні 10-ї Сковороди із «Саду божественних пісень». У триптиху дивовижної сили набувають якраз не процитовані автором рядки Сковороди (хоча вони й інкрустують текст: «а мне одно только нейдет с ума, как би умерти мнє не без ума»), а якраз домислювані[1], а саме завершально-пуантові слова: плює на смерті гостру сталь той, «чия совість як чистий кришталь»! Сила цих рядків, як видається, поєднує воєдино частини триптиха (1. «Змова живих» 2, «Живим-найважче» і 3. «І все-таки волання до живих, до найживіших»). Третя частина триптиха прочитується як логічне продовження сковородинівських (а щодо адресатів послання – й шевченківських) мотивів, вона розгортає (за принципом наростання) мотив попередньої, другої частини триптиха про те, що:
Живі – нещасніші. Найважче
в тенетах борсатись буття,
де між тенет чигають пащі
великопузоживоття...
Натхненний вірою в незнищенну силу слова, навіть коли воно трансформується у «волання до живих, до найживіших», – триптих завершується діалогом-дискусією із «нашим першим розумом» Григорієм Сковородою:
Як догукатись, натякнути
про сенси понадмежові,
сказати кожній голові,
мудрішої – не обминути?
І сенс земної висоти,
що є безмежжя куцим кодом,
як легкодумним довести, –
не нині – хоч би перегодом?
І ті ж таки вві сні літання,
які не всім (хоч раз на рік!)
даються в сенсі тренування,
чом не осмислить чоловік?
.......................................
Й що треба не «не без ума»,
а в вищій якості ума,
й не просто не без совісті,
а з совістю в спадковості.
Якщо в поезії – опонування Сковороді, то в байкарському доробкові М. Стрельбицького – продовження-нарощування традицій. «Байкам харківським» Сковороди понад двісті років, «Байки вінницькі» Стрельбицького, які побачили світ в часописі «Вінницький край”» (числі третьому за 2008 р.) – новонаписані. Попри деяку багатослівність, за якою часом розчиняється чіткість фабули, виразність кінцівки (у Сковороди ж бо вона недарма називається – «сила»), дальнобійним у них є упізнаване безчасся наших днів – з 2упиревою славою», «мавпами в печері на колесах», із такою собі громадкою, де «Гаду Гад – товариш і брат»...
Знову ж таки, коли в байках маємо справу із евфемістичним обговоренням наших бід та негараздів, то у віршах – із відвертими до крику, знаковими для українства порівняннями, які врізаються в пам’ять: «...між флотами Галера летить – летить, як дітиська під Крути...», «Заборовського ворота, не ворота – забороло», «Лаврська дзвіниця оглухла з мовчання того, яке понад всяке ячання» ...
Та здатен, віриться, обудити приспаних дзвін на сполох – у таких собі непретензійних, як на перший погляд, іронічних творах. Один з-посеред них – «Сонет нобеліянтський», який, за духом будучи суголосний, наприклад, гостро соціальній прозі Галини Тарасюк, привертає увагу до моторошного поєднання непоєднуваного в українському селі – на фатальній межі та в сьогоднішній українській літературній богемі з її наївними мріями «про Нобеля»:
Придивиться, аби лиш придивитись:
То привид Нобеля бреде крізь хутори
Похмільної, сивушної пори?
Зумів, зумів, курилко, воплотитись!
З розмов палких вдалось йому зродитись,
Еге, постати – що не говори.
Цілує в чола хлопців: раз, два, три!
Щоб не втомились, мрійники, гоститись.
І дзенькіт чар тутешній будить світ,
Така вже є природа і порода.
Співають хлопці, голосів не шкода.
«Чия то дівчина?..Ой, чий то кінь стоїть?» –
допитується юнь сивоборода.
Аж Нобель, мов, заслухався, заброда.
А що поніс той привид? Динаміт? [2].
Запитання далеко не риторичне. Воно будить біль, тривогу, збурює хвилю асоціацій, в яких знов вринає рятівне коло:
«Та надано світові шанс для одужання:
Людина усміхнено антивідчужена».
Ці рядочки знову повертають до висхідної позиції, до онтологічних або вищих цінностей, до того, що є дорогим, насущним, непроминальним. Але чи і настільки цінним у наші дні?
Пошукаймо аналогій цим безперечно рятівним позитивам, звернувшись до джерел аксіологічної теорії. Вона ж, своєю чергою, констатує: в добу європейської античності (якщо сягнути до твору-діалогу Платона «Філеб») головними і найвищими благами були краса, співрозмірність, істина. Християнські середні віки возвеличили універсальну тріаду – віра, надія, любов! У добу Відродження люди мов би заново відкрили і красу тіла, і силу волі, і цінність здоров’я (а отже, ясної голови, гострої пам’яті, світлого розуму), і щастя бути обранцем долі, коли фортуна потроює сили, дає людині дивовижні можливості. Бароко, час найрізкіших перемін – у бік як добра, так і зла – нагадало про нетривкість земних щедрот, про дочасність людського панування, запропонувавши свої, як писав Кирило Транквіліон-Ставровецький, «ліки розкошникам цього світу»[2].
Згодом, у часи домінування раціоналізму найвищим благом стали вважати розум, набула поваги людська екзистенція, як у М. Стрельбицького, «в вищій якості ума». А в часи, коли набрав впливу антираціоналізм ніцшеанського гатунку, набули цінності некеровані, стихійні пориви, спроможність виявити силу і владу. Логічно, що згодом постала полеміка із ніцшеанською аксіологією, в якій, наприклад, В. Соловйов запропонував нову аксіологічну тріаду, запозичену від християнського середньовіччя, але водночас і дещо оновлену: «любов, краса, свобода» [8]. Сучасні дослідники, слушно наголошуючи на варіативості та різноманітності ціннісних орієнтацій, які можна помножити і які зазнають і зазнаватимуть еволюції, – констатують, що нині для культури загалом і художньої творчості зокрема насущними (хоча й загально порушуваними) є такі пріоритети, як свобода та єднання. А отож бачимо повернення до особистісних, гуманістичних пріоритетів та параметрів, які в щоденниковому записі Володимира Винниченка представлені так: «Бути цінним. Це є невмирущий закон всякого існування».
Поетична збірка «Наука вдячності» є своєчасною, серцем вивіреною відповіддю на запит часу про загальнолюдську, але водночас і національну українську систему цінностей у кризовий час, коли вже й мистецтво, як констатував ще в 90-х Д. Лихачов, часом може страшити так, як лякає дійсність. «Де зупинитися? Де отримати перепочинок?» [9]. – ці запитання вченого й сьогодні залишаються без однозначної та певної відповіді. І в цьому контексті проблема «собору душі» не менш гостра й болюча, як проблема українського села... отієї околиці, а чи все ж таки й передусім знаку культурного маргінесу, який водночас є своєрідним центром у постмодерному світі...
Ймовірно, все починається із небайдужості, із «антивідчуженості» кожного. Замислитися над усім цим, а значить скористатися дарованим долею шансом на одужання та життя «не просто не без совісті, а з совістю в спадковості», – спонукає поезія.
Мабуть же саме в цім контексті і явище літературного наставництва М. Стрельбицького як керівника згадуваної напочатку літературної асоціації «Студентська муза», що у Вінницькому національному університеті. Про якісь грані навіть літературної педагогіки його час від часу принагідно пишеться та говориться то в освітянській, то у спілчанській письменницькій пресі. Особисто я, кілька років тому познайомившись спершу з колективною збіркою 25 (!) студентських поетів та критиків з ВНТУ «Літа імпульсивні», а згодом з трьома індивідуальними поетичними збірками Оксани Барбак («Я – протиотрута твоя»), Дмитра Штофеля («Штормове попередження №…») та Сергія Білохатнюка («renedanz»), з особливим інтересом шукаю в інтернеті університетський часопис «Імпульс», а в ньому – рубрику «Студентська муза», що її веде викладач М.Стрельбицький. Втім, крім «Студентської музи» зацікавлює і ряд його власних віршів на теми художника Федора Коновалюка, до яких епіграфами обираються висловлювання студентів-політехніків про Коновалюкову творчість, окремі його картини. Висловлювання іноді досить кострубаті, але, кращі з них ніби підтверджують думку, висловлену свого часу Гете, про те, що у дилетанта бачення часто більш свіже, ніж у професіонала. Відповідно й поштовх поетовій фантазії буває від цих непрофесійних оцінок майбутніх інженерів благодатним. Щоб вивірити такі мої думки, я запропонувала М. Стрельбицькому відповісти на невеличку мою анкету, пам'ятаючи що такі анкети свого часу дуже полюбляв Василь Фащенко, який і учнів своїх заохочував до цього методу вивчення творчої мотивації авторів-сучасників. Відповідей довелося ждати чималенько, але документ я отримала, по-моєму, вартий того, щоб процитувати його якомога повно. Відповіді доволі експресивні, але конкретні, що увільняє мене від необхідності наводити текст моїх розлогих запитань з «підводками». Отже, цитую лист-відповідь М. Стрельбицького від 20. 05. 2010:
«1. Чи не жалкую я за філфаком, де, кажете, мої можливості літературного наставництва мали би ширший простір? Пізно жалкувати. З одного боку, викладач для повної викладацької самореалізації має викладати спеціальність. Надихатися і запалюватися увагою молодих послідовників, продовжувачів справи. А з боку іншого… якщо цей викладач має свої амбіції ще й поза кафедрою – в тім-таки літературнім середовищі? У такім разі його слухачі, що сприймають його предмет не як основний для себе, стають і додатковим викликом, і «інформаторами» про інші професійні сфери, іншу ментальність. У моєму випадку – ментальність юних технярів і технократів-прагматиків. Плюс? Плюс! До того ж наш ВНТУ – унікальний з-поміж політехів. Тут і гуманітарна складова інженерної освіти суттєва, і культурно-художній центр з його картинними галереями ексклюзивний. У моїй скромній авторській судьбі експозиція університетського «Меморіального музею Ф. З. Коновалюка» мала доленосне значення… Відповідно й літератори-початківці з-поміж політехніківського студентства трапляються своєрідні. Нині завдяки головно Євгенові Барану та журналові «Вінницький край» високо піднято на щит трьох із них – Оксану Барбак, Дмитра Штофеля, Сергія Білохатнюка. Але й у колективній збірці «Літа імпульсивні» (2001) траплялися дуже цікаві особи. А в книжці фантастичних оповідань «Риболовля на Танзарі» (2000) була своя дуже яскрава трійця – О. Моторний, О.Мокін, В. Трухманов. То вже інша річ, що сьогодення наше не спонукає молодий талант професіоналізуватися на ниві літератури чорного сухаря. Мавши, наприклад, добру кваліфікацію комп'ютерника, програміста…
2. Чи відчуваю себе продовжувачем Фащенкової традиції літературного наставництва?.. Ну, по-перше, для цього дійсно треба було б на філфаці викладати. По-друге… Той рівень викладацької самопосвяти, трудоголізму, беззастережної готовності шукати іскру таланту, а знайшовши (хоч би й сяку-таку), терпляче роками її «роздмухувати» – це для мене недосяжне. Та й чи для інших Фащенкових виучеників досяжне? – сумніваюсь. Мабуть, у моїм «літнаставництві» є елемент егоїзму: юний автор цікавий мені тоді, коли й я можу брати від нього якісь творчі імпульси.
3. «Студійні змагання», що про них я обмовився, відповідаючи на запитання видавця Анатолія Власюка перед початком книжки «Під небом Коновалюка. Поезії. Кн. 2», якраз і є прикладом означеного егоїзму. Було вирішено, що 2 із 10 розділів цієї книжки писатимуться на таких імпульсах. Технологія, підказана колись одним зізнанням Джанні Родарі: коли вичерпалось натхнення, вихоплювати зі словника будь-яке слово-образ, кидати його у плесо уяви, ніби камінь – хай кола ідуть – фантазувати з приводу. Ми по черзі нав'язували для змагального фантазування найнесподіваніші слово-образи, які я доконче реалізовував у площину мого «коновалюкознавства», молодий автор – у будь-який закуток своїх внутрішніх візій та досвіду. Переважно вдавалося. Додавалося. Особливо мені – від ботанічних знань Д. Штофеля: цей вундеркінд збирався спершу вступати до медуніверситету, але прийшов до нас на фах медичного апаратобудування. Зрештою, обом їм – і О. Барбак, й Д. Штофелю теж від таких студійних ристалищ додавалося: для активізації власного емоційного досвіду й виведення його на рівень версифікації. Адже у юнацьких літах психологічні рефлексії далеко не завжди доставляються до версифікаційних горнил…
4. Дійсно, крім літературних неофітів мені з числа моїх студентів дуже цікаві та корисні (!) ті першокурсники й другокурсники, хто у куценькій навчальній своїй роботі намагається не списаними з джерел словами висловитись про цілу творчість і окремі картини Федора Коновалюка. Бувають просто «попадання пальцем у небо». Наприклад, один вирішив , що кожна картина має «своє внутрішнє Я», інший спостеріг у художника «думки у вигляді соборів», ще інший зізнався, як він наприкінці тяжкого для себе дня «загубився в часі, але в картині віднайшовсь» – тут би й Джанні Родарі не втримався пофантазувати слідом за такими молодиками. І вже загалом десь близько півсотні віршів з подібними епіграфами у мене мається. І деякі саме з них, зокрема, публікованих «Імпульсом», на початку 2010-го, вважаю з-поміж найвдаліших моїх…»
Що ж, після отаких (а таки ж – ексклюзивних!) зізнань п. Стрельбицького нам теж дещо додається. Насамперед – для розуміння єдності у його випадку літературної і педагогічної творчості. Хоч у відповіді на одне інше, тут не процитоване наше анкетне запитання, він і самокритикується, називаючи себе «зовсім невидатним викладачем», та зауважуючи при цьому, що тільки наявність в аудиторії «хоча б третини зацікавлених очей» здатна надихати його «скромну лекторську музу».
ЛІТЕРАТУРА
1. Наука вдячності родом з ВНТУ // http://www.impuls.vstu.vinnica.ua/?news_id=70
2. Стрельбицький Михайло. Літературна вітальня // Navigatori.ucoz.ru/publ/10-1-0-344
3. Стрельбицький Михайло. Хата, в якій народився художник, 1970 // Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка -2. – Вінниця: Універсум, 2004. – С. 115.
4. Стрельбицький Михайло. Мальована пісенька (про один дощ) // Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка -2. – Вінниця: Універсум, 2004. – С. 77.
5. Василь Будний, Микола Ільницький. Порівняльне літературознавство. – К.: видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 248.
6. Фатеева Н. А. Контрапункт интертекстуальности, или интертекст в мире текстов.– М., Арар, 2000; Михайлова О. В. Направления и тенденции в современном литературоведении и литературной критике // Реферативный журнал: Серия 7 (Литературоведение). – 2003. – № 3. – С. 16.
7. Українська афористика Х – ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. – К., 2001. – С. 190.
8. Соловьев В. С. Философия искусства и литературная критика. – М., 1991. – С. 494.
9. Лихачев Д. С. Заметки об истоках искусства // Контекст – 1985. – М., 1986. – С. 19.
- [1] Читаймо в Гадамера про те, що в «герменевтичні умови нашої мовної поведінки ще глибше проникає інша форма герменевтичної рефлексії, яка має на увазі не тільки несказане, але й приховане». говоріння” (Ґадамер Ганс-Ґеорг. Істина і метод. Герменевтика ІІ. – К.: Юніверс, 2000, Том 2. – С. 163.
- [2] Саме бароко внесло у західну, а згодом і всю світову історію особистий і власне індивідуальний пафос, а в цьому пафорсі «від самого його народження й до наших днів – постійно поєднувалися й поєднуються як невідпорне право людини на своє питоме самоздійснення, так і зловживання цим самоздійсненням, зловживанням в просто-таки безмежному діапазоні, аж до того краю, де етичний первень вже безпроствітно й безнадійно розчиняється у тваринному егоїзмі» (Скуратівський Вадим Феномен українського бароко // Українське бароко: у двох томах. Керівник проекту Д. Наливайко. – К., 2004. – Том 2. – С. 373, жирний шрифт мій. – В. С.).