УДК 37.01(09)
М. П. Стрельбицький,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, адресований київському, московському та петербурзькому цензурним комітетам 18 липня 1863 р., увійшов в історію заборонно-пригнічувальних стосовно української мови та української ідентичності документів як чи не найбільш одіозний. Новітні ж захисники й продовжувачі історичної справи Валуєва з числа неоімперських політиків та ідеологів скрупульозно парирують: 1) заборонялося не мову, а друкування книжок для початкового народного читання; 2) дозвіл на друкування творів художньої літератури після спеціального їх розгляду цензурним комітетом обумовлювався; 3) фраза «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» в тексті циркуляра належить не Валуєву, вона є посиланням міністра на висловлювання самих тодішніх «малоросів» у тодішній російській пресі; 4) приймався документ за особливих суспільних обставин – у розпал польського повстання 1863 р., що мало метою, бачте, «відділення» Польщі від корони Романових.
І. Логіка та алогізми валуєвського циркуляру. Одним з найпомітніших інтерпретаторів-апологетів циркуляру є нині такий собі Леонід Соколов. Його об’ємний матеріал «Валуевский циркуляр 1863 г. и эмский указ 1876 г. Правда и вымыслы» (12) віртуозно поєднав ідеологічну проімперську ангажованість з фактологічною наповненістю та точністю в окремих історичних деталях. Захищаючи, валуєвську «правду», п. Соколов проголошує: «… После ознакомления с общей политической ситуацией, сложившейся в России в начале 60-х годов XIX в., а также с содержанием документа, направленного министром внутренних дел Петром Валуевым министру народного просвещения Александру Головнину в июле 1863 г., становится вполне очевидным, почему украинские историки так упорно избегают приводить его текст в полном объеме». Важко сказати, що аж так мало би лякати професійних українських істориків у тім тексті. Просто, на жаль, у нас відсутня традиція поглибленого структурного аналізу документів, які вважаються однозначними. І це, звісно ж, погано. Втім, зразок добротного посутнього розгляду і самого документу, й ситуації довкола його виникнення дав недавно літературознавець Володимир Панченко (7). Тексту циркуляра, щоправда не наводив, але ключові моменти проаналізував вичерпно, а тон обрав навіть дещо несподіваний – зверхньо іронічний. (Відтак у його викладі канцелярська історія одіозного документу постає як своєрідне поєднання вірнопідданської ініціативи знизу (запопадливо-кон’юнктурно перестраховувався голова Київського цензурного комітету Новицький, діставши на розгляд україномовний переклад «Притч господа нашого Ісуса Христа») та питомого великодержавництва урядових верхів).
Що ж, апелюватимем до «повного обсягу» першоджерела за публікацією Л. Соколова.
Стосовно абзацу першого:
1. Дуже зворушує літературознавчий уступ «о возможности самостоятельной литературы» в устах поліційного міністра. Чи до того де коли ще існували – подібні високообмундировані літературознавці з мовознавчим критерієм?
2. Зворушує своєю філерською термінологією етнологічний перл «приверженцы народности».
3. Полонить інкримінувально-філерський логічний виверт «ПОД ПРЕДЛОГОМ РАСПРОСТРАНЕНИЯ ГРАМОТНОСТИ… ИЗДАНИЕ КНИГ ДЛЯ ПЕРВОНАЧАЛЬНОГО ЧТЕНИЯ». Як бо іще поширювати грамотність, якщо не друком букварів та читанок?
4. Нарешті фінальний акорд першого абзацу – ляп уже не просто логічний, – юридичний. Мовою юриспруденції – аргумент проти людини (людської спільноти): виявляється, виданням книжечок для першопочаткового читання однієї дуже численної народності опікуються здебільше… злочинці (!). Знаючи хоч трохи норми життя-буття неозорої поліцейської держави, тут майже зі 100%-ю певністю вгадуємо ще один ляп – логічний і юридичний водночас: перестановку місцями причини та наслідку. Адже зрозуміло, що для сакраментальної «особой комиссии» основною (першопочатковою ж!) підставою порушити «следственное дело» бувало саме вболівання конкретного «подобного деятеля» за українське слово.
В абзаці другому – найбільша концентрація страху імперського (міністерського) та демагогії задля ідеології:
1. Несказанно страшить всесильного міністра, що «ДАЖЕ» збираються пожертви для видання «ДЕШЕВЫХ» книг.
2. Мимовільним натяком на улюблений поліцейський прийом рокірування причини з наслідком звучить мотивування особливих труднощів Київського цензурного комітету тим, що в училищах викладання ведеться винятково російською.
3. Ще один (власне – центральний і основний в цілому документі) юридичний гріх: посилання на невстановлену більшість («малоросіян»), від імені якої й проголошується ото, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Ця невстановлена більшість (жодних плебісцитів у ті часи не проводилось) наділена абсолютним науковим авторитетом («весьма основательно доказывают»), фігурує ще тричі (!) і кожного разу з вирішальним голосом – двічі в питаннях мовознавства, один раз – у специфічній галузі критики політичного сепаратизму. І це при тім, що реальна більшість у ті часи орала, сіяла, тесала, кувала, колядувала, уже фактично напрацювала на 4-томний словник Б. Грінченка.
4. Безприкладне щодо абсурдності твердження, ніби окрема мова може «сочинятись» декотрими окремо взятими зловмисниками переважно іншої народності («в особенности поляками»), додає у своїй абсурдності з огляду на тривалі антагоністичні протистояння українців та поляків. Однак страх і політична кон’юнктура диктують своє.
5. Пропольська містифікація української ідентичності стає вже майже заклинальною – «кликушеською», автор немовби намагається навіяти самому собі, що «большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков».
6. Клопоти київського генерал-губернатора з українським текстом святого Євангелія додають промовистого штриха для розуміння де-факто світського характеру російського цезаропапізму. На відміну від Понтія Пілата, цей намісник, як бачимо, рук не умивав.
Постановчо-заборонний 3-й абзац, ховаючи за обтічно-евфемістичним «настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями» пряму апеляцію до дуже конкретної події - польського повстання, не в змозі однак приховати факт існування окремого НАРОДУ – українського, для пригнічення розвитку якого ото й ухвалюється призупинити випуск книг «как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения».
Леонід Соколов свою розгорнуту інтернет-апологію Циркуляру грунтує на широкій вибірці цитат з публікацій ХІХ ст., що засвідчують ключову валуєвську тезу: для істинних малоросів «общерусский гораздо понятнее» та, мовлялечки, «приятнее». Особливо виграшним йому видається посилання на такі факти, як невдоволеність одних конкретних парафіян вперше почутою україномовною церковною проповіддю, російська мова «Дневника» Тараса Шевченка та спілкування російською поза лаштунками більшості корифеїв українського класичного театру. Зловтішно ілюструючи побутову й авторську російськомовність української еліти та українські труднощі вироблення загальнолітературних мовних стандартів, добродій Соколов чомусь забуває, що якогось півстоліття перед тим усі ці проблеми та дискусії були актуальними й для росіян. І тоді Олександр Грибоєдов устами свого героя-резонера запитував: «Воспрянем ли от чужевластья мод, чтоб умный, добрый наш народ хотя б по языку нас не считал за немцев?» А Лев Толстой десятки сторінок своєї епопеї «Війна і мир» мережив французькою, тільки б реалістично відтворити якраз елітарні діалоги молодої російської еліти.
ІІ. Валуєвський циркуляр як текст імперської езотерики. Нескінченні парафрази з нього.
На перший погляд, власне езотеричним (для втаємничених) є у Циркулярі лише повторюване посилання на тодішні «обстоятельства чисто политические». Однак, на погляд вдумливий, це – елементарне поліцейське табу. Справжня ж, нестаріюча езотерика – у вибудуваній тут антиукраїнській схемі етнічних співвіднесень та цінностей: унікально споріднені з великоросами другорядні, але дуже корисні та необхідні малороси; підступні поляки, що творять цим малоросам їхню мову; мовотворчість польська для малоросів здійснюється спершу шляхом простого псування старого спільного з великоросами наріччя, а згодом і засобами вигадування мови, писання літератури; стійка проти польських впливів малороська більшість, свідома усіх небезпек будь-якого усвідомлення власної окремішності, бо та веде до «згубного сепаратизму»; несвідомі з числа «приверженцев малороссийской народности» одинаки та гуртки одинаків; всеперемагаюча мовна єдність великоросів з малоросами, оскільки останнім дано якесь унікальне інтуїтивне, майже собаче, відчуття і розуміння одвіку і навіки суперрозвинутої великоросійської…
Концептуальна валуєвщина в усій її повноті, зміцненій агресивним досвідом десятиліть тоталітаризму, вибухнула й розквітла… на початку ХХІ ст. Ареал поширення – номінально незалежна Україна, широкі політичні й журналістські кола Москви, деякі номінально наукові славістичні інституції Заходу.
Впізнавана етноідеосхема 150-літньої витримки впізнається до подробиць.
Хіба що тільки «підступних поляків» тепер замінили галичани. Все інше – акурат адекват. Так, всупереч усім досягненням академічного мовознавства (в т. ч. й російського) знову лунає «постулат», що українська – це зіпсована польським впливом «общеруська». Знову зазвучало «малоросы – ветвь общерусского племени». Етнонім «Україна» розшифровується як «окраїна» (певна річ – великої Росії). «Окраинцы» спершу загуляло на провокативних антиукраїнських сайтах, а невдовзі відкарбувалось у лаконічну формулу «Украинцы – это русские, живущие на окраине» в устах одного з провідних експертів та лідерів Держдуми Росії Костянтина Затуліна (прозвучало на телеканалі «Україна» 20. 05. 2010).
«Наукове» забезпечення подібних войовничих антинаукових інсинуацій «найдемократичніше» здійснює «Фонд історичної перспективи», що належить паризькому відділенню російського некомерційного фонду під назвою «Інститут демократії й співпраці». Зусиллями фонду видано том «Украинская» болезнь русской нации» («украинская» - в лапках! – М.С.), а його очільниця Наталія Нарочницька, відома обстоювачка концепції «спільної історії - спільної мови», повчає: «тот язык, на котором мы сейчас говорим, - это так называемый общерусский литературный язык, который является производным от древнерусского языка, на котором говорили наши общие предки. А украинский язык является местным языком, также, как, например, вологодский» (2, 2)
Ось так! Чернишевський з Добролюбовим, яким одного «Кобзаря» було достатньо, аби визнати право українців на осібну повноцінну літературу, для затуліних та нарочницьких вже не авторитетні. Зате різного штибу охочих відчути себе приналежними до місцевого «подавляющего большинства» від таких заяв затуліних та нарочницьких в Україні прибуває.
ІІІ. Валуєвський культурний простір – реальність сучасної україни. Реалії валуєвського культурного простору. Якщо якийсь окремий простір поглинуто льодовиком, то це простір льодовика; якщо випалено напалмом, то це – простір, випалений напалмом.
У світлі всього, повище написаного, чи варто ще обґрунтовувати термін ВКП? Як бо інакше кваліфікувати простір, у якому ідеї, висловлені в циркулярі-1863, домінують, реалізуються, «розвиваються»?
Домінують, реалізуються, «розвиваються» з новою всезростаючою силою, оскільки в умовах інформаційно-дезінформаційного суспільства торжествує не той, хто свою доведену правду обнародує 100 разів, а той, хто свою будь-якого штибу анти-правду вкине до ЗМІ разів 1000.
Наслідком означених домінування, реалізації, «розвитку» є:
1. Комплекс малоросіянства українців, що виявляється, зокрема:
а) в «усвідомленому чи не усвідомленому відчутті своєї другорядності, меншовартості», а отже, «на перебуванні у парадигмі страху, відтак і постійній налаштованості на «втечу від лиха» і доведення своєї «справжньої неукраїнськості» (16, 208);
б) в психокомплексові екзистенційного страху перед мовою, що, за висновком Стефанії Андрусів, подібний до комплексу Едіпового – як наслідок «мововбивства» (1, 150);
в) у «дистанціюванні (заманіфестованому чи внутрішньому) від української професійної культури – з аргументацією, що вона є… «провінційною», «сільською» (16, 209);
г) у «відразі до самостійного раціонального громадського об’єднання, якщо таке не нав’язане згори позаукраїнською владою» (16, 209);
д) у «проваллях» в історичній пам’яті, пов’язаних із українськими здобутками, водночас на акцентуванні в цій пам’яті поразок» (16, 209);
ж) в парадоксах неадекватної полемічності, коли «витіснена у підсвідомість схильність вважати українську культуру вторинною, другорядною» призводить до того, що «обстоювання вартості української мови проводиться істерично, без намагання знайти шляхи ствердження українського мовомислення, притаманні самій українській традиції» (16, 210); між іншим, чи не цією неадекватністю грішили деякі високі чиновники часів президентства Віктора Ющенка?
2. У мистецтві (особливо в кіно та на естраді) українська дійсність відображується неповно, українська ідентичність відтворюється неповно-викривлено, або й камуфлюється. При цьому мотиви фінансові не завжди є основними. Для ідеологізованих продюсерів та володарів «культурного ринку», а почасти й ідеологізованих реципієнтів «культурного продукту», навіть елементарні ознаки українських реалій стають небажаними. Як печально-іронічно зауважив Остап Ступка у програмі «Шустер Live» (ТРК «Україна», 5. 02. 2010), «ми вже навіть у фільмах про Київ чіпляємо машинам російські номери».
3. Відбувається певно мірою «анігіляція» культур. Творене в Україні нібито російською (бо ж на більший ринок розраховане!), не стає значним фактом ні однієї, ні іншої національної культури. «Запах мертвого слова» – так озаглавив свою статтю в «Независимой газете» ще 1998 року московський політолог українського походження Андрій Окара, аналізуючи доробок фінансово найуспішніших авторів «фентезі» з України, опублікованих видавництвами Москви та Петербурга.». Симптоматично, що й висока ідейність у подібних фільмах не гостює. Так, у картині небезталанного київського режисера Андрія Бенкендорфа «Старики-полковники» з відомими московськими «стариками-виконавцями» С. Никоненком та Л. Дуровим старанно обминається слово «Київ» (звучить «столица»), прізвища головних героїв – Петров (!) та Решетилова. Головна ж ідея не піднімається вище основного тосту – «Ну, за чекистов!» - що його проголошують два позитивних ветерани-ентузіасти охоронних служб.
4. «Комплекс Турбіних» (за драмою М. Булгакова «Дні Турбіних») виникає у росіян, що виростали серед мирних трудівників-аборигенів – в краю, де, за висловом Ол. Толстого, «всё обильем дышит»; вони у зламні періоди історії виявляють перебільшене почуття несправедливості долі, незахищеності, катастрофізму й приреченості.
5. «Синдром Чичибабіна»: від прізвища видатного російського поета, мешканця Харкова, який незадовго до проголошення української незалежності зізнався власкорові газети «Голос України»: «Я розумію, що не можна соромитися своєї національності. Але коли я згадую, що всі декрети, всі страшні документи, вироки були написані російською, мені соромно, що я – росіянин»; й хоча тут же поет не забарився висловити свій сором за українців, «промови яких закінчуються цитатою з Шевченка «І вражою злою кров’ю волю окропіте» (5), цей його рідкісний вираз переживань росіянина за репресивні контексти російського слова здатний, мабуть, методом від протилежного, пояснити й тих його співвітчизників, які, даний синдром витіснивши у підсвідомість, спішать зробити остаточні (як їм здається) зусилля для подолання тут «национально озабоченных» та «нациков» (з лексикону, до речі найвідоміших харківських керівників 2000-х).
6. Занепад визнаної у світі школи українського перекладу. За нових, ринкових умов більш потужні російські видавництва захопницьки купують право на переклад (звісно, російськомовний) продукції західних видавництв для «єдиної зони реалізації» - в однім пакеті: для Росії і України.
7. Екстремістами підхоплюються найбільш злісні інсинуації на кшталт викладеної сумнозвісним сайтом аnti-orange, де українцям, що прагунуть повноцінного функціонування української в Україні, клеїться ярлик… фашизму (17); при цьому не помічається, що гітлерівські ідеологи років війни, спекулюючи на плачевних наслідках царського та більшовицького етноциду, і мовні відмінності, і моноліт Росії розуміли… майже за Валуєвим: примітивно й волюнтаристично.
8. Комплекс хворобливого вишукування ознак «русофобії» в усьому українському, що вразив частину політиків та культурних діячів Росії. «Русофобію» інкриміновано навіть суржикомовному естрадникові Андрію Данилку: у його макаронічному тексті пісні для конкурсу Євробачення фразу «Лаша тумбай!» (монгольське: «Збивай масло!») сприйнято як «Раша, гудбай!». Безневинний призвук. А результат – обструкція, організоване контрголосування на підвладних телеканалах «ближнього зарубіжжя» й у наслідку – 2-е місце фаворита букмекерів.
9. Стаючи інструментом опанування «валуєвського культурного простору», російська культура сама втрачає певну частину свого духовного потенціалу, що за інших умов міг би спрямовуватись на власний ґрунт, поглиблення власної самоідентифікації.
10. Не набувши або втративши саме поняття національно-культурної ідентичності як найбільшої конструктивної життєтворчої цінності суспільства і держави, електоральні маси України дедалі більше купуються на вульгарно трактований руйнівний «економічний прагматизм». Тимчасом російського виборця дурять перспективою знову мати «нашу Україну», «нашу Грузію» й т. д. У цім контексті – й макабричний церковний термін «каноническое пространство» стосовно багатоконфесійної України: особливо, якщо зважити історію захоплення Москвою Київської митрополії та внесок... все того ж П. Валуєва у творення того «пространства» шляхом заборони книг «а также духовного содержания» українською мовою.
ІV. Українська полемічна антивалуєвщина: аргументи, етика, перспективи. Є валуєвщина – бути й антивалуєвщині. В міру того, як у російському кіно завзятого українського «другого номера» замінив негативний хохол-інтендант-пристосуванець та промерехтів україномовний (!) представник української мафії, в поодиноких (вони взагалі - поодинокі) фільмах українських режисерів зазвучала російська мова в устах карателів-енкаведистів, керівників-демагогів. А в публіцистичних статтях мовознавчої проблематики почастішало формулювань у жанрі «наша відповідь Нарочницькій». Як-от із під пера Ігоря Каганця – редактора журналу «Перехід ІV» - у його досить відомій статті «Мова і війна»: «Просування агресором власної мови руйнує систему цінностей об’єкта агресії, насаджує йому ворожу систему, знищує зв’язок поколінь і перспективи самостійного розвитку. В результаті об’єкт агресії втрачає свою, але не здобуває повноцінної чужої системи цінностей (повному “перевихованню” протидіє генетична пам’ять), тож перетворюється на духовно ослаблену істоту, потенційного раба» (4). Сказано, як бачимо, досить жорстко, адресація недвозначна. Хоча при цьому автор-аналітик закликає українців якнайкраще вивчати російську мову – важливий інструмент осягнення науково-технічної інформації, а в своїх історичних екскурсах поруч ставить два повчальних приклади: 1) перемога росіян над Наполеоном значною мірою була зумовлена ще й тим, що російські офіцери вільно володіли французькою, французькі ж не розуміли російської; 2) під час 2-ї світової війни в армії США радистами-секретниками були індіанці з їх незрозумілою решті світу індіанською…
Взагалі невелика за обсягом ця стаття І. Каганця – одне з небагатьох конструктивних досягнень української полемічної (антивалуєвської) літератури нового часу. Поруч можна поставити хіба що белетристику Ю. Андруховича («Московіада»), актуальне мовознавство С. Караванського й О. Різниченка, «Світовий мовний досвід та українські реалії» А. Погрібного, кращі статті П. Мовчана, радіопубліцистику В. Яворівського, брошуру «Країна Великочудія» В. Петрука, дослідження «Етногенез та менталітет українського народу» Михайла Юрія…
Остання досить переконливо та у спокійних тонах викладає походження-розселення слов’ян на величезних територіях; зокрема такий чомусь образливий для п. Нарочницької угро-фінський субстрат росіян називається в однім ряду зі степовими етноскладниками (половці, торки) українців. Звичайно, що коли М. Юрій пише, що «становлення найдавніших особливостей української мови (як і інших східнослов’янських) почалося безпосередньо від праслов’янської, яка в східнослов’янському ареалі, очевидно, здавна мала свої регіональні особливості» (16 ,79), то тут йому для ілюстрації дуже стала би в пригоді праця О. Різниченка «Спадщина тисячоліть» (10). В ній одеський поет і мовознавець, уродженець такого відомого тепер Єнакієвого, висвітлює 17 рис української мови як найдревнішої в ареалі – рис, що в умовах поширення на північний схід (зокрема) занедбувалися чи спрощувались, редукувались, як то зазвичай в такому поширенні відбувається (7-й відмінок, двоїна, синтетична форма майбутнього часу, перша особа множини наказового способу тощо). Нині п. Різниченко підготував до друку 2-е видання своєї праці, де розглядає 33 риси означеної мовної старобутності українців. Побажати йому можемо хіба що, аби більше уваги приділяв питанню східнослов’янських варіантів включення до своєї мови надбань церковнослов’янської. Тут росіяни, звичайно, ведуть перед: як молода активна колонізуюча спільнота, вони і в культуру, і в мову більше брали готового-апробованого – в т. ч. й Кирилом та Мефодієм.
У свою чергу граматико-морфологічні аргументи п. Різниченка просто просяться бути доповненими матеріалами до словника вибраної української синоніміки дніпропетровця Олександра Завгороднього, що на моє прохання спеціально для цієї доповіді надіслав ряди українських назв 12-и місяців, матері та горизонту. Ці ряди вражають. Наприклад, тільки для назви 3-го місяця року наші предки мали понад 50 рівновартісних найменувань (3).
Звичайно, вести наукову полеміку можна лише з науковцями. З вороже налаштованими демагогами – майже неможливо. Одначе саме ці нерідко роблять унікальні «подачі» для нищівних контраргументів. Чи завжди уміють цим скористатися українські полемісти? На жаль, ні. Бо коли та ж таки п. Нарочницька самовпевнено постулює якийсь загальний «древнерусский язык, на котором ГОВОРИЛИ наши общие предки», то варто ж у неї перепитати: чи обходила вона з магнітофоном усіх тих предків? Фольклор та місцеві описки в писемній церковнослов’янщині – ось єдині два достовірні свідчення для характеристики давньої мови. І вони, чесними професійними філологами давно опрацьовані, свідчать на користь суттєвих відмінностей, зокрема, між південними та північними мовцями старокиївської держави. Перечитала б пані найвидатнішого російського мовознавця Олександра Потебню – скільки там перлин української народної поезії з означеннями «древнейший», «более древний», «весьма древний»!.. «Нам кажется весьма древнею такая форма отрицания, в котором этому последнему предшествует утвердительное сравнение» - звично у своїй найзнаменитішій праці «Мысль и язык» зазначає великий філолог з приводу розгорнутої цитати «Ой то ж не зоря, ой то ж не ясна… Ой то ж, то ж моя та дівчинонька по воду пішла» (9, 194). А якщо в пані є однодумці, заповзяті принизити українську мову зіставленням її з «вологодским языком», - що ж, хай би порівняли якщо не словники та граматики (тут потрібна кваліфікація), то бодай – у мовному відношенні – з одного боку, Тараса Шевченка й Лесю Українку та, з боку іншого, Ніколая Рубцова й Ольгу Фокіну (найвидатніших представників т.зв. вологодської школи в поезії).
Справді неоціненну провокативну тезу надала п. Нарочницька нашим полемістам, прорікши своє «А украинский язык является местным языком…» Істинно ж так: МІСЦЕВА МОВА! На більше не претендуєм – МІСЦЕВА! Як у Польщі (даруйте!) польська, як у Чехії – чеська, у Словаччині – словацька… Порівняння з вологодською областю Російської федерації некоректні, бо ж – 200000 слів, 300000 пісень маємо на офіційно найбільшій нині в Європі державній території під назвою Україна. Всім гено- й етноцидам наперекір. Після всіх територіальних втрат і – що особливо важливо – після возз’єднання всіх територій, які століттями були розірвані поміж загребущими сусідами.
І ще. Ця необдумана констатація-обмовка п. Нарочницької про місцеву мову України об’єктивно завдає могутнього удару по тих, хто почергово вимагає як не статусу офіційної для російської, то… статусу регіональної для все тієї ж мови вчорашньої метрополії. Бо ставить під сумнів саме поняття регіональності у випадках усіх т.зв. російськомовних РЕГІОНІВ України. Хіба що один Крим підпадає (з деякими обмовками) під визначення такого РЕГІОНУ. Всі інші… Харків переважно зросійщений, Харківщина – все ще назагал україномовна стихія. Херсон і Херсонщина, Дніпропетровськ і Дніпропетровщина… навіть Одеса і Одещина – ті ж самі співвідношення. Тоді будь-кому неупередженому зрозуміло, що спрацював універсальний імперський закон колонізації: адміністративний центр – мова імперії (бюрократи, військо, поліція, кваліфікованіші ремісники), провінція – мова аборигенів. Себто… регіональна ж! Ще докази: Київ за польської влади був переважно польськомовний, Київщина ж – ніколи; сьогоднішня переважаюча російськомовність Криму – результат цілеспрямованих заселень, переселень, відповідної шкільної освіти.
І все-таки хоч якими були б оборончі аргументи українських гуманітаріїв, «випроситись» чи то в ідейних неоімперців, чи в ментальних «малоросів» майже безнадійно. Особливо, якщо вони починають вульгарно апелювати до критерію «прагматизму». Це сповна спізнав на собі талановитий менеджер, керівник другої за потужністю в Україні фірми будівельних матеріалів з міста Павлоград (Дніпропетровщина) Юрій Щербак, про якого одночасно розповіли навесні 2010 р. «Слово Просвіти» та «Український тиждень». З кількома однодумцями-ентузіастами п. Щербак зініціював у колективі переведення технічної і рекламної документації на українську мову, паралельно налагоджуючи традицію відзначання свят української духовності, просвітницьку діяльність. На його щире переконання, отак поєднуючи матеріальне й духовне, фірма стала цікавішою як для самих співробітників, так і для її ділових партнерів, українськість перетворилась на рекламний чинник, приносячи «БудМайстру» «славу не тільки надійного, але й шляхетного партнера» (11, 4). Одначе наглядова рада на чолі з І. М. Слюнковим зажадала саме «экономического обоснования целесообразности делового общения и ведения делопроизводства внутри предприятия на двух (! – М.С.) языках» (11, 4). І стало зрозуміло, що два папірці замість одного – це витратно, і що економити необхідно не на російськомовному папірцеві. Попри сакраментальну 10 статтю української Конституції. На захист наглядовців стала… прокуратура. Юрія Щербака разом з кількома сподвижниками звільнено. Симптоматично проте, що ніхто, навіть сам п. Щербак, при цім не посилалися на найуспішніший досвід широкомасштабної загальнонаціональної програми «Польська марка». (Ох, знову – ті поляки!).
Однією із суттєвих проблем української полемістики (особливо художньої) є те, що вона майже не буває… російськомовною. Отже до реципієнтів, для яких українська чи то не є «и даже гораздо понятнее» російської (перефразуємо Циркуляр), чи то не сприймається на емоційному рівні, наші аргументи не доходять. Маю тут власний повчальний досвід від супротивного як автор 120-сторінкової віршованої збірки «Месячник России» (13). Видав 2003-го року її власним коштом у 95 примірниках в надії зацікавити київські чи харківські видавництва - з надією розширеного перевидання. Відгуки авторитетних критиків Є. Барана, Валентини Соболь, Ю. Цекова були схвальними. Ю. Цеков у журналі «Науковий світ» вмістив навіть чималу вибірку віршів, а свій аналітичний супровід озаглавив «На валуєвських вітрах висміяного макабря», загальну ж оцінку дав, можливо, навіть перебільшено високу (14). Але видавнича доля збірки далі не склалася: російськомовних видавців там дещо не запалювало, україномовних охолоджувало: «не по-нашому!».
Чи не єдиний, у пресі опублікований, момент українсько-російського порозуміння щодо проблем ВКП знаходимо в десятилітньої давнини інтерв’ю поета й видавця Івана Малковича журналові «Київ». Момент справді рідкісний, але особливо цінний ще й тим, що порозумітися вдалося з фактичними конкурентами на ринку. Повчальний приклад т. зв. народної дипломатії! Коли вперше І. Малкович виповів московським колегам свою ідею невеличкого фіксованого податку на російськомовну книжку та пресу (з подальшим спрямуванням зібраних коштів на підтримку україномовних видань), «вони спершу сприйняли її в штики». Тоді він вдався до прийому «дзеркальної аналогії» - попросив уявити, що з часів Переяслава у Росії запанувала українська книжка – «така, знаєте, мода на українське, - а російська практично задушена…» Видавці – люди з розвиненою уявою – «моментально злагідніли до 1-гривневого податку» (6, 5). Шкода, в переліках прізвищ радників українських президентів чи прем’єрів ми прізвища І. Малковича не зустрічали. Тим-то й такими безхребетними, непереконливими постають вони перед своїми офіційними – московськими чи харківським – опонентами в мовному питанні. Інша річ, що питання мовне не є відірване від соціальної та морально-духовної спрямованості як влади, так і всього суспільства. А «суть моральності, - цитуючи О. Шокала, - в триєдиності істинного думання, правдивого висловлення й правдивого діяння» (15, 20). Отже – і словом і ділом: як влада, так і суспільство мали би доводити – собі і цілому світові – устремління до більшої порівняно з учорашнім днем істинності та справедливості.
Усі окреслені проблеми даються взнаки в галузі освітній, де українцеві непросто зберегти (а треба б же розвинути!) свою національно-культурну ідентичність. Досвід Вінницького національного технічного університету свідчить, що подолання гіркого спадку часів тотальної деукраїнізації вищої школи можливе. Треба тільки працювати планомірно, поєднуючи як загальнонаціональну перспективу, так і гуманність стосовно особистості – студента, викладача, інженера. У ВНТУ навіть студенти-іноземці (ще одна перебільшувана проблема мовного середовища України), які з інтересом опановують українську, стають суттєвим чинником… українського відродження. Зокрема їх участь у традиційному щорічному конкурсі інтерпретаторів поезії Тараса Шевченка дає цікаві та повчальні зразки декламаторської інтонації й жесту. Захоплено і захоплююче самобутньо інтерпретується український фольклор студентами-іноземцями ВНТУ та інших ВНЗ м. Вінниці на самодіяльній сцені.
ВИСНОВКИ
Етноцид поневолених та «приєднаних» - історична «професія» будь-якої імперії. Інакше їй, імперії, не бути. Специфіка російської лише в надто пізньому періоді виникнення та нетипового розпаду (ера диктату ЗМІ) й величезних, дійсно «неозорих» просторах. Таємний циркуляр імперського міністра внутрішніх справ Петра Валуєва 1863 р. про призупинення україномовного друку для народного читання виявив довготривалі ідеологічні настанови на асиміляцію українців – офіційно другого за численністю слов’янського народу. Саме в цім сенсі правомірне поняття Валуєвський Культурний Простір, без розуміння історії та сучасності якого неможливе формування і повноцінний розвиток української національно-культурної ідентичності. За висловом Бориса Чичибабіна, «культури не мають права на ворожнечу». Це так. Але якщо тривалий історичний час одна культура цілеспрямовано використовувалась для витіснення та інкорпорації іншої, необхідно домовлятись про компенсаційні кроки сьогодні. Наприклад, логічним виглядало б, аби не американські, а російські кінокомпанії подавали приклад у фінансуванні озвучування свого продукту українською, ВНЗ ж Росії науково провадили курси україністики.
ЛІТЕРАТУРА
1. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця. / Стефанія Андрусів. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність, – 1995 – № 7 – 8. – С. 147 – 152.
2. Антонюк Наталія. Підручник з історії України – московський віз чи власний шлях? // Слово Просвіти. – 2010 – № 18. – С.2.
3. Завгородній Олександр. Вибране з української синоніміки (рукопис).
4. Каганець Ігор. Мова і війна. [Електрон. ресурс] http://www.perehid.org.ua/.
5. Культури не мають права на ворожнечу. Розмова власного кореспондента Миколи Косого з поетом Борисом Чичибабіним. // Голос України. – 1991. – С. 10.
6. Малкович Іван. Патріотичне донкіхотство / Іван Малкович. Патріотичне донкіхотство // Київ. – 2000. – № 9 – 10. – С. 2 – 6.
7. Панченко Володимир. Секрети валуєвського циркуляру / Володимир Панченко. Секрети валуєвського циркуляру // День. – 2002. – № 123. – С. 6.
8. Погрібний Анатолій. Світовий мовний досвід та українські реалії / Анатолій Погрібний. – К.: Медобори (ПП Мошак М. І.), 2003. – 72 с.
9. Потебня А. А. Слово и миф / А. А. Потебня. – М.: Изд-во «Правда». – 1989. – 624 с.
10. Різниченко Олекса. Спадщина тисячоліть / Олекса Різниченко. Спадщина тисячоліть Чим українська мова багатша за інші? – Одеса: Друк, 2001. – 84 с.
11. Романюк Л. Дискримінація за мовною ознакою чи бізнесовий конфлікт? / Леонід Романюк, Катерина Ярченко // Слово Просвіти. – 2010. – № 11. – С. 4 – 5.
12. Соколов Леонид. Валуевский циркуляр 1863 г. и эмсский указ 1876 г. Правда и вымыслы [Електрон. ресурс]: http://ua.mrezha.ru/valuev.htm
13. Стрельбицкий Михайло. Месячник России / Михайло Стрельбицький. Месячник России. Вірші (Рос. мовою). – Вінниця: «О. Власюк», 2003. – 120 с.
14. Цеков Юрій. На валуєвських вітрах висміяного макабря / Юрій Цеков. На валуєвських вітрах висміяного макабря // Науковий світ. – 2004. – № 1. – С. 26.
15. Шокало Олександр. Національна ідентичність і громадянська воля українського суспільства / 16.Олександр Шокало. Національна ідентичність і громадянська воля українського суспільства // Науковий світ. – 2010. – № 3. – С. 18 – 20.
16. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу / Михайло Теодорович Юрій. Етногенез та менталітет українського народу – 2-е вид., доп. – К: Таксон, 1997. – 237 с.
17. Языковая доктрина Украины списана у фашистов. [Електрон. ресурс]: http://www.anti-orange.com.ua/article/history/66/58998