УДК 09.00.11
С. В. Цимбал, О. В. Цимбал,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
Освіта і наука являють сьогодні той сегмент глобального ринку, де застарілий товар взагалі не є товаром. Тому національна система освіти стане конкурентоспроможною, тільки якщо зуміє адаптуватись до змін, які відбуваються, і спрямованість яких визначається глобальним розвитком цивілізації. При цьому суспільству доведеться відмовитись від цілого ряду застарілих уявлень про те, що таке освіта і що означає бути освіченою людиною.
В сучасному світі швидко розвивається ринок освітніх послуг, у зв’язку з чим відбувається інтенсивний процес диверсифікації освіти – зростає різноманітність її видів, різних за змістом, соціальними функціями і способами отримання. В Україні вже звичними стали терміни «додаткова освіта», «післядипломна освіта», «друга вища освіта», «ліцензований спеціаліст» та ін. У зв’язку з очікуваним скорочення армії, закриттям нерентабельних шахт, перепрофілюванням ряду промислових та сільськогосподарських виробництв стає затребуваною соціально-реабілітуюча освіта для людей, які вимушені змінити вид діяльності. Разом з тим, збільшується число нових професій, які вимагають спеціальної підготовки працівників, а отже, розробки принципово нових освітніх програм. У цьому зв’язку слід відмітити красномовний факт: якщо у «старій», індустріальній економіці в усіх країнах Європи і у США безробіття досягало десяти відсотків, то у постіндустріальному, високотехнологічному секторі економіки постійно відчувається двадцятипроцентний дефіцит спеціалістів. Отже, у сфері забезпечення і розвитку наукоємких професій освітній ринок має грандіозні перспективи.
У економічно розвинених країнах зростає освітній ценз масових професій: університетська підготовка фермера, бухгалтера, медсестри, банківського працівника, продавця, поліцейського перетворюється на норму, яка щодня підтверджується новими вимогами практики. Можна без перебільшення сказати, що, наприклад, робота менеджера з продажу на початку ХХІ століття відрізняється від роботи продавця на початку ХХ століття приблизно настільки ж, як сучасний автомобіль відрізняється від перших моделей Форда. В Україні багато університетів вже опанували підготовку спеціалістів у галузі фінансового аудиту, банківської справи, туризму, готельного, ресторанного і рекламного бізнесу. Слід очікувати, що у найближчому майбутньому вища освіта стане необхідною і для спеціалістів, які, наприклад, займаються ремонтом і наладкою побутової техніки, а також для ряду професій у сфері автосервісу, будівництва, житлово-комунального господарства і т.д.
У світі «чотирьох свобод», тобто в умовах вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили і капіталів, відбувається, свого роду, «глобалізація» деяких професій – глобальна уніфікація вимог, які висуваються до рівня освіти і професійної підготовки спеціалістів. У якій би країні не працювали представники «глобальних» професій, наприклад, спеціалісти у галузі комп’ютерних технологій або телекомунікацій, рівень їхньої підготовки визначається не за місцевими, а за глобальними стандартами, тобто за ступенем відповідності найвищому рівню розвитку даної професії. Національна обмеженість або культурно-регіональна специфіка освіти протипоказана сьогодні професіям лікаря, фінансиста, пілота міжнародних авіаліній, інженера у галузі енергетики, зв’язку, автомобіле- та літакобудування, не кажучи вже про професію вченого, яка стала непопулярною у деяких пострадянських країнах.
Традиційна модель освіти, заснована на дисциплінарному розмежуванні знань, виявилась нездатною обслуговувати інтегральні професії, у яких спеціаліст повинен мати фундаментальну підготовку в кількох суміжних галузях науки або соціальної практики, добре орієнтуватись у міждисциплінарній проблематиці та застосовувати системну методологію при розв’язанні конкретних задач. У зв’язку з цим в Україні виникла нагальна потреба в реорганізації внутрішньої структури вищого навчального закладу як такого. Мова в даному випадку йде не про формальні об’єднання, в результаті яких лише збільшується висота вертикальної керівної піраміди. Образно кажучи, необхідно змінити характерний для індустріального суспільства освітній конвеєр гнучкою технологічною лінією, функціонування якої забезпечило би «демасовізацію» (О. Тоффлер) освітньої продукції та її адаптацію до запитів суспільства, які дуже швидко змінюються. В ідеалі університет, який має у своїй структурі наукову «ланку», що займається вивченням «зони найближчого розвитку» освітнього ринку, міг би скоротити до мінімуму часовий розрив між формування соціального запиту на нову професію і випуском відповідних спеціалістів.
У даний час змінилось саме поняття «освіта» – воно розширилось так, що інформування і навчання виявили частковими завданнями по відношенню до загальних цілей системи професійної підготовки. «Навчання дає кваліфікацію, – відмічав англійський макросоціолог Том Стоуньер, який вивчав у 80-ті роки процес становлення інформаційного суспільства, – освіта дає метакваліфікацію, тобто систему знань, яка полегшує пошук та засвоєння нових знань. Метакваліфікація, таким чином, дозволяє людині знайти потрібну інформацію і засвоїти її, навіть якщо вона знаходиться далеко за межами його особистого досвіду» [1, с. 404]. Необхідність підвищення рівня системності освіти була усвідомлена ще у середині ХХ століття. Один з класиків аналітичної філософії освіти Ричард Пітерс у книзі «Етика і освіта» писав, що освічена людина повинна:
¾ володіти цілісним обсягом знань або, інакше, понятійною системою, а не просто ізольованими вміннями та навичками;
¾ бути перетвореною цією системою таким чином, щоб знання, наприклад, історії, впливало на те, як людина сприймає архітектуру або соціальні інститути;
¾ віддавати перевагу визначеним стандартам або нормам, неявно закладеним у засвоєних нею способах розуміння світу;
¾ мати власну пізнавальну позицію – здатність розмістити, наприклад, деяке наукове розуміння у більш широкому контексті світосприйняття [2, с. 92].
Але для того, щоб у сучасних умовах залишатись освіченою людиною, явно не досить отримати в університеті цілісну систему знань – людині протягом життя, або, принаймні, протягом її продуктивного періоду, доводиться перебудовувати, поповнювати і модифікувати цю систему, зберігаючи її цілісність. «З новою технологією, – пише американський економіст і соціолог У. Дайзард, – «освіта, яка триває» буде чимось більшим, ніж курси перепідготовки та інші види так званої освіти для дорослих. Вона стане постійним середовищем людини, на кожному кроці надаючи йому можливості для пошуку нової інформації і творчого мислення» [3, с. 348].
Творчий підхід до справи як ніколи раніше затребуваний сьогодні у всіх сферах діяльності, включаючи управління. На ринку праці ціниться не просто знання або досвід, але насамперед вміння розв’язувати професійні проблеми, до того ж особливо ціниться вміння знаходити креативні рішення в ситуаціях, які не мають аналогів у минулому. Компетентність, соціальна відповідальність і творча ініціатива – три складові сучасного поняття «професіоналізм». Для будь-якої організації або фірми залучення до роботи професіонала означає більше, ніж купівля дорогого обладнання. Обладнання рано чи пізно застаріє, а професіонал буде зростати разом з прогресом своєї професії. Основи професіоналізму плюс особистісна мотивація професіонального зростання в обраному виді діяльності дають в сумі освітній продукт, якого суспільство очікує від вищої школи.
«Наш час, – писав ще у 60-ті роки ХХ століття видатний американський психолог А. Маслоу, – більш мінливий, більш текучий, більш стрімкий, ніж будь-яка епоха у всій історії людства. Багато з того, що ми раніше називали навчанням, тепер втратило усякий сенс. Сьогодні освіту ні в якому разі не можна розглядати лише як процес засвоєння знань, час визначити його як процес становлення характеру, як процес особистісного розвитку» [4, С. 110–111]. Сучасна освіта вимушена ставити і розв’язувати задачі, які у недалекому минулому традиційно відносились до сфери виховання, і вирішення яких часто передовірялось родині або соціальному оточенню учня. Освіта, тим не менше, завжди вважалась найважливішим засобом залучення людини до культурних норм і правил суспільного життя. Сьогодні суспільству необхідні додаткові гарантії якості соціалізації своїх членів, оскільки психологічна помилка, безвідповідальність або зла воля окремої людини можуть призвести до дуже серйозних наслідків на виробництві, в армії, політиці, бізнесі, системі управління. Отже, освічена людина повинна мати психологічну стійкість і соціально-психологічну компетентність, тобто, вміти правильно будувати свої стосунки з людьми, організаціями, соціальними інститутами, у тому числі, з державою, правильно вибирати вектор своїх зусиль при досягненні особистих цілей. Тому сучасна освіта повинна бути орієнтована так, щоб присвоєння людиною загальнозначущих гуманітарних цінностей стало пріоритетним завданням освітнього процесу.
Триста років тому Джон Локк у знаменитому трактаті «Думки про виховання» докоряв школі у тому, що вона «готує скоріше для університету, ніж для життя» [5, с. 432]. Сьогодні такий докір несправедливий, тому що щезла дистанція між університетом і життям, яка існувала за часів Локка. Вже у наш час, як нещодавно відмітив в одному зі своїх виступів Білл Гейтс, 70 відсотків світового матеріального та інформаційного продукту у вартісному відношенні виробляться людьми з вищою освітою. Сучасний університет – це не лише «храм науки», це, насамперед, місце, де людина має можливість оволодіти сучасною професією. Мине небагато часу, і термін «професійна освіта» буде і в Україні асоціюватись саме з університетом, а не з ПТУ, як це відбувається зараз.
У масовій свідомості до цих пір зберігаються вузькі, поверхневі, і тому хибні тлумачення значень слів «університет», «освіта», «культура». Зокрема, в Україні засоби масової інформації успішно формують і підтримують уявлення про те, що культура – це, з одного боку, народні традиції, пісні, танці і орнаменти, а з іншого – бібліотеки, музеї, театри і філармонії, тобто, все те, про що піклується міністерство культури. Освіта – це є дещо відмінне від культури, хоча б тому, що знаходиться у сфері піклування іншого міністерства; а університети – це просто найбільш численний різновид вищих учбових закладів. Але культура – у повному і точному значенні цього слова –не орнаментальна, а онтологічна, вона не прикрашає, а визначає людське життя у найсуттєвіших його аспектах. Культура акумулює людський досвід освоєння світу, формує способи людського сприйняття, мислення, переживання і дії [6]. Освіта є фундаментальним механізмом збереження і розвитку культури, а університет перетворює в життя основні цілі і цінності освіти. З культурологічної точки зору, університет – це центр відтворення духовності і розширеного відтворення інтелекту; це місце, де відновлюються захисні сили культури, зберігаються її гуманістичні традиції і відбувається культурний діалог поколінь. З моменту виникнення у ХІІ столітті, взявши на себе місію захисту і трансляції культури, університети самі стали її невід’ємними компонентами. На даний час найбільші університети світу, такі, наприклад, як Оксфорд в Англії, Сорбонна у Франції та Принстон у США, є культурними центрами глобального масштабу.
З точки зору теоретичної соціології, сучасний університет – це соціальний арт трактор, у полі тяжіння якого знаходяться клінічна медицина, спорт, соціальна робота, музеї, бібліотеки і архіви. В країнах Західної Європи та у США університети традиційно беруть під свою опіку непрофесійні театри, кіностудії, оркестри і літературні спілки. У той же час, університети залишаються незалежними виробниками об’єктивної інформації, необхідної для всіх ланок суспільного і державного управління.
Подібно до того, як в індустріальному суспільстві великі промислові підприємства перетворюються на центри економічного життя регіону, у постіндустріальному суспільстві університет перетворюється на центр «економіки знань». Бюджет Стенфордського університету в США, співрозмірний з бюджетом міста Києва, складають кошти, зароблені у наукових лабораторіях. Приватна корпорація «Гарвардський університет», будучи власником багатомільярдних пакетів акцій найбільших промислових компаній світу, є у той же час прикладом глобальної інтеграції науки і освіти в систему світової економіки.
Новий етап у розвитку людської цивілізації прийнято називати постіндустріальним або інформаційним суспільством, але так само правомірно можна було б назвати його і суспільством знання. «Знання у новому його розумінні, – відмічає один із засновників сучасної теорії менеджменту Питер Дракер, – означає реальну корисну силу, засіб досягнення соціальних і економічних результатів. Зміна значення знання, яка почалась двісті п’ятдесят років тому, перетворила суспільство і економіку. Знання стало сьогодні основною умовою виробництва. Традиційні фактори виробництва – земля (тобто природні ресурси), робоча сила і капітал – не щезли, але набули другорядного значення. Ці ресурси можна отримувати, причому без особливого труда, якщо є необхідні знання» [7, с. 95]. Том Стоуньер за допомогою простих прикладів показує, як і чому знання витісняє з виробництва традиційну «тріаду» землі, праці і капіталу: «Заміщення землі знанням здійснилось у хмарочосах, а також проявилось у вивільненні мільйонів акрів землі, які раніше засівались вівсом та іншим фуражним продуктом для тяглової сили, поки на зміну коню не прийшов трактор. Знання може і «створювати» нові землі, відвойовуючи їх у моря або у пустелі. Заміщення праці знанням здійснюється кожного разу, як ми підвищуємо продуктивність праці шляхом механізації, автоматизації і більш досконалої організації виробництва. Знання заміщає і капітал, зменшуючи собівартість виробництва а, отже, і необхідний обсяг капіталовкладень. Найбільш показовий приклад на цей рахунок – падіння вартості комп’ютерів» [1, с. 401]. Земля, праця і капітал, як і раніше, є умовами будь-якого виробництва, але вони, як підкреслює П. Дракер, стали стримуючими, обмежуючими факторами, у той час як знання стало головним, а не просто одним з видів ресурсів. «Дана обставина, – продовжує П. Дракер, – змінює структуру суспільства, і при тому докорінним чином. Вона створює нові рушійні сили соціального і економічного розвитку. Вона тягне за собою нові процеси і у політичній сфері» [7, с. 92].
У всіх розвинених країнах і регіональних співтовариствах, у тому числі, і в ЄС, освіта розглядається як найважливіший, постійно діючий фактор соціального прогресу. Практичні розв’язання найбільш значущих суспільних проблем, таких, як зміцнення демократії, підвищення правової культури населення, усунення структурного безробіття, реалізація екологічних програм, боротьба зі злочинністю і розповсюдженням наркотиків безпосередньо пов’язуються з розвитком модернізацією освіти. У сучасному світі міжнародний авторитет окремої країни не залежить ні від чисельності населення, ні від величини території, ні від запасів плодючої землі або корисних копалин. Якщо країні не вистачає сировини або енергоносіїв, їй достатньо відкрити свої ринки для іноземних товаровиробників. Але якщо країна не в змозі забезпечити себе високопрофесійними спеціалістами, їй не вдасться зайняти гідне місце у глобальній системі розподілу праці. Тому для кожної держави, яка прагне інтеграції у світове співтовариство, розвиток національної системи освіти не менш важливий, ніж підйом економіки і зміцнення демократичних основ політичного життя. Нерівномірність соціально-економічного розвитку різних країн і регіонів створює багато гострих проблем, розв’язання яких неможливе без розширення сфери міжнародної співпраці та взаємодопомоги. У цьому зв’язку особлива увага приділяється міжнародній співпраці у галузі освіти – саме у цій сфері суспільство готує фундамент для всіх запланованих реформ і перетворень.
ЛІТЕРАТУРА
1. Стоуньер Т. Информационное богатство: профиль постиндустриальной экономики. // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. – 452 с.
2. Гусинский Э. Н., Турчанинова Ю. И. Введение в философию образования. – М.: Логос, 2000. – 224 с.
3. Дайзард У. Наступление информационного века // Новая технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. – 452 с.
4. Маслоу А. Г. Дальние пределы человеческой психики. – СПб.: Евразия, 1997. – 514 с.
5. Локк Дж. Сочинения в трех томах. Т. 3. – М.: Мысль, 1988. – 672 с.
6. Буева Л. Человек, культура, образование в кризисном социуме. – М.: Альма-матер, 1997. – № 4.
7. Дракер П. Посткапиталистическое общество // Новая постиндустриальная волна на Западе. – М.: Academia, 1999. – 462 с.