УДК 124.2:167
Чернівецький національний університет (м. Чернівці)
Відмова від визнання науки нейтральним стосовно цінностей видом людської діяльності зумовила кардинальні зрушення у розв’язанні проблеми смислу в науковому пізнанні, яке, на наш погляд, пов’язане з визначенням інваріантних завдань науки в метаісторичному контексті, що не вичерпується соціокультурним «тут і зараз». Посткласична філософія науки робить предметом свого дослідження проблему доцільності науково-технічного поступу, переглядаючи традиційні уявлення про наукові теорії. Вихідним пунктом для з’ясування ролі та значення науки, окреслення перспектив її розвитку, на наш погляд, може стати смислова визначеність науки у трьох головних аспектах: світогляду, діяльності та знання. Ці три аспекти є взаємопов’язаними. Експлікувати смислові потенції в кожному з них можна лише спираючись на вироблені у філософії науки традиції смислотлумачення та смислотворення.
Смисл як філософську категорію можна визначити як метаорієнтир, згідно з яким вибудовується стратегія людського буття. «...Проблема розуміння смислу, прояснення його змісту та вихідних окреслень, – як зазначає В. Петрушенко, – постала в останні роки проблемою міждисциплінарною, тобто її вивчає ціла низка наук – культурологія, психологія, логіка, епістемологія, лінгвістика, семіотика, наукознавство та ін.» [6, с.12]. Філософія, виконуючи свою традиційну місію, повинна, з одного боку, знайти спільне в різноманітних напрямах розв’язання постульованої проблеми, дати загальну картину «дійсного стану справ», а з іншого – виявити наявні лакуни й окреслити можливі перспективи, запропонувати проект бажаного, «належного» стану.
У XIX ст. склалися передумови для психологічної та логічної інтерпретацій феномену смислу, які стали альтернативними способами постановки і розв’язання цієї традиційної для філософії проблеми. Так, у філософії емпіризму смисл асоціювався зі змістом чуттєвого досвіду, в якому відбивається світ за межами свідомості. У раціоналізмі Нового часу смисл пов'язувався з трансцендентною реальністю, яка зводилася до духовної субстанції (Бога) чи до глибин людської свідомості. Філософія позитивізму успадкувала традицію емпіризму в розв'язанні проблеми смислу. Смисл визначався як загальнозначущий ментальний зміст знаків мови, які співвіднесені зі спостережуваною реальністю. У свою чергу, не пов'язані з чуттєвими даними психічні змісти проголошувалися безглуздими або нерозв'язними. На початку XX ст. у різних напрямах європейської епістемології розгорнулися суперечки про уникнення психологізму й потребу в емпіричному обґрунтуванні науки, де провідну роль відіграла проблема смислу.
Будучи соціокультурною цінністю, наука, у свою чергу, постачає суспільству вироблені в процесі наукового пізнання загальні орієнтири, норми, зразки діяльності, зрештою, визначає її призначення, смисл для людини. Як зазначає М. Марчук, “наукове знання відрізняється від буденного більш потужним і різноманітним апріорним смисловим потенціалом” [5, с.71]. Проте наукове пізнання не є автономним ні стосовно світу пізнаваних об’єктів, ні стосовно людини, яка пізнає. Історія науки виявила, що теорія пізнання неспроможна обґрунтувати себе, виходячи з власних засобів аргументації. Наукове пізнання потребує глибшого обґрунтування в цілісності світу і людини.
Пошук такої цілісності є пошуком смислу наукового пізнання, коли понад питаннями методології науки: «що є наука?» і «як є наука?» постає зовсім не риторичне «для чого вона є?».
Зрозуміло, що неможливо з’ясувати зміст, закладений у понятті «наука» поза межами прискіпливого дослідження не тільки реальної історії самої науки, а й системи зв’язків між наукою, суспільством і культурою. Наприкінці ХХ століття було усвідомлено, що штучне виокремлення науки і цілісності культури призводить до знищення людського буття, що викликало недовіру до наукового способу пізнання та трансформації світу. «Істотними умовами збереження автентичності науки, – вважає С. Кримський, – є умови перетворення її у факт культури, коли ціннісним принципом творчої діяльності стає знання, яке усвідомлює свої ліміти у сфері соціальності, знання здатне втілюватися у людських долях...» [3, с.161]. Такий підхід до науки передбачає вихідне питання – питання смислу. Як зазначає П. Гайденко, «культура при всій різноманітності форм її зовнішнього прояву, є певною внутрішньою єдністю смислу, який у кінцевому підсумку визначає характер цілевизначення та діяльності індивідів, так само як і структуру суспільних інститутів і напрям наукового пошуку. Цілісність умонастрою та світорозуміння, яка називається культурою, пронизує собою усі сфери життя...» [2, с.149].
У привілейованому становищі серед усіх наук (стосовно права займатися проблемою смислу) опинилася логіка та лінгвістика, які розглядають проблему розрізнення понять «смисл» і «значення». При цьому, якщо слово розглядається як носій певного значення і відправляє нас до денотата – множини предметів або явищ, які позначаються цим словом, викликають думку, то смисл, пов’язаний із самим способом, за допомогою якого виокремлюють таку множину предметів або явищ шляхом вказівки на притаманні для них властивості, тобто через порівняння слова як окремого, часткового з певною цілісністю, або горизонтом, тим, що, за висловом А. Ахутіна, «завжди вже наперед-визначено, завжди вже мається на увазі в будь-якому розумінні речей, у будь-якому до них ставленні. У кожній речі, – слушно зазначає автор, – уже мається на увазі світ, у якому вона існує, буття, яким вона є. Речі існують у світі, але світ не є річчю – речі, кажемо ми, існують у горизонті світу...» [1, с.163]. Особливість філософського погляду на світ полягає в поєднанні суб’єктивної людської позиції з загальнолюдськими, надособистісними ціннісними настановами, в яких об’єктивується уявлення про Благо – платонівський ідеал Істини, Добра і Краси. «Пояснюючий і смислотворчий потенціал знання помітно зростає, коли в ньому наявні етичні, естетичні, релігійно-метафізичні ціннісні потенції» [5, с.305].
«Смисл» можна визначити, з одного боку, як загальнозначущу думку про щось, тобто те, що можна виразити в думці без розрізнення цінного і нецінного (оскільки негативна оцінка так само, як і оцінка позитивна, може отримати форму загальнозначущої думки), а з іншого, – як позитивну і загальнозначущу цінність [див.: 4, с.159]. Такою безумовною і загально визнаною цінністю була й залишається цінність людського життя. Наукове пізнання, яке орієнтується на таку цінність, визначається в межах відповідних духовних координат – інтелектуальної (істина й облуда), моральної (добро і зло), естетичної (прекрасне і потворне). Такий підхід передбачає розуміння смислу не як наперед заданої настанови, а як актуалізованого потенціалу взаємодії людини зі світом у діалозі «Я» з «Іншим», з іманентним і трансцендентним, дійсним і можливим, наявним та ідеальним.
1. Ахутин А. В. Понятие «природа» в античности и в Новое время («фюсис» и «натура») / А. В. Ахутин. – М.: Наука, 1988. – 208 с.
2. Гайденко П. П. Научная рациональность и философский разум / П. П. Гайденко. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – 528 с.
3. Кримський С. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський. – Київ: Вид. ПАРАПАН, 2003. – 240 с.
4. Марчук М. Г. Смисл і цінність / М. М. Марчук // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. – Вип. 35. – Філософія. – Чернівці, 1998. – 157 – 162.
5. Марчук М. Г. Ціннісні потенції знання / М. М. Марчук. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.
6. Петрушенко В. Експлікація поняття смислу (Філософсько-культурологічний аспект) / В. Петрушенко // Проблема смислу у філософії та культурі російського Срібного віку. Вип. 14. Матеріали Міжнародної наукової конференції. 15–17 травня 2008 р. / Ред. Колегія: В. С. Возняк (гол. ред.), В. В. Лімонченко, В. С. Мовчан – Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2008 р. – С. 10 – 26.