УДК 37.017:378
Н. З. Грозна,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
У ХХІ столітті перед вищою освітою в цілому та вищою технічною освітою зокрема постають нові проблеми, що стосуються її ефективності. Шляхи оптимізації процесу підготовки фахівців нового покоління активно дискутуються в педагогіці вищої школи.
Це пов’язано з цілим рядом чинників, що змінили ситуацію в освітньому просторі. По-перше, у світовому співтоваристві відбувається перехід від техногенної до антропогенної цивілізації.
Як визначають філософи, в середині ХХ століття спостерігається рух до нового історичного типу культури – антропоцентричного. Цьому є багато свідчень:
¾ поява в центрі уваги юридичної думки питання про «права людини»;
¾ формування таких філософських вчень, як антропологізм, екзистенціалізм;
¾ перехід ролі лідера в світі наук від природознавства і математики до гуманітарних дисциплін;
¾ звернення до проблем особистості в літературі та мистецтві [3, с. 74].
Таким чином, наявне визрівання нової мисленнєвої парадигми, що відповідає спрямуванням наступного чергового перехідного періоду в історії світової культури – періоду становлення культури антропоцентричного типу [1, с. 17].
Також швидко змінюються сучасні соціокультурні реалії, в педагогічній теорії та практиці домінує гуманістична парадигма. Вузькопрофесійна підготовка вже не відповідає вимогам часу. Вища освіта виходить за межі вузькопрофесійного освітнього простору і стає складовою загальної культури. Тому важливим компонентом фахової освіти стає особиста культура майбутнього фахівця.
У зв’язку з цим можна говорити про актуальність нової моделі випускника вищого технічного навчального закладу (ВТНЗ). Вчені єдині в тому, що це – людина культури, характерними ознаками якої є, по-перше, її цілісність як особистості (на відміну від, свого роду, «частковості» людини-функціонера І пол. ХХ ст.). По-друге, фахівець ХХІ століття має бути розвинутою особистістю:
¾ вільною, гуманною, духовною, культуротворчою,
¾ орієнтованою на національні та загальносвітові культурні цінності,
¾ здатною до творчої самореалізації в світі культурних цінностей,
¾ готовою до моральної саморегуляції та адаптації в соціокультурних умовах, що швидко змінюються.
Тому стають актуальними питання визначення нової методологічної основи та нового змісту вищої технічної освіти. В цьому контексті уявляється необхідним звернення до її фундаментальних основ, які визначають освіту
¾ як невід’ємну частину культури,
¾ як культуротворчий процес, що формує майбутнього фахівця - культуротворчу особистість, яка постає не тільки суб’єктом культури, але й її метою та центром,
¾ як культуровідповідну систему.
У зв’язку з цим особливої актуальності набуває принцип культуровідповідності, який передбачає врахування не тільки природи людини, але й умов, в яких вона навчається, а також врахування в процесі виховання та навчання умов культури даного суспільства, тобто культурно-історичних умов, що змінюються [1, с. 21]. Тому змістовне наповнення принципу культуровідповідності змінюється з часом. «Будучи універсальним, принцип культуровідповідності виступає науковим засобом аналізу культуровідповідних основ виховання, тобто дозволяє виявити ті філософські культурологічні ідеї, які визначають сутність педагогічного процесу на певному етапі, його цілі, зміст, форми та результати. Аналіз педагогічного процесу з позицій культуровідповідності дозволяє відстежити динаміку його розвитку від орієнтації на пошук всезагального морального закону до діалогу культур в наші дні» [5, с. 29-30].
Німецький педагог А. Дистервег, розробляючи теорію розвиваючого навчання, підтримував і плекав ідеї необхідності культуровідповідності виховання. Основними принципами виховання він вважав:
¾ природовідповідність (врахування індивідуальних фізичних і психічних особливостей);
¾ самодіяльність (спрямованість на розвиток творчої активності) і культуровідповідність [2, с. 373].
Стан культури будь-якого народу виступає в якості основи, базису, з якого розвивається нове покоління людей, тому той ступінь культури, на якому перебуває суспільство, пред’являє всій системі освіти в цілому вимогу чинити культуровідповідно, тобто діяти у відповідності до вимог культури, щоб виховати інтелігентних, освічених людей [1, с. 25]. Тому одним із завдань нової культурологічної парадигми сучасної освіти постає перехід «від однобічного відображення особистості як професіонала до опису його як особистості високої загальної культури та інтелектуальності» [4, с. 34].
Культурологічний зміст виховання сучасної людини характеризується засвоєнням загальнолюдських цінностей, діяльність – культуротворчістю, а поведінка – незалежністю та саморегуляцією [1, с. 27].
Новий тип фахівця як культуротворчої особистості означає не просто засвоєння суми знань та умінь, не тільки оволодіння зразками національної та світової культури, ай засвоєння смислів і кодів культури для власної культуровідповідної та культуротворчої діяльності, щоб відповідно виховати майбутнє покоління, передаючи йому цей культуротворчий досвід.
Відповідно культурологічна спрямованість технічної освіти перетворює її на процес оволодіння особистістю не тільки сумою знань, умінь та навичок, а, й головне, культурними смислами та цінностями майбутньої професійної діяльності.
Освіта культурологічного типу відкриває студенту можливість самопізнання та розвитку своєї самосвідомості в цілісному полі культури. Рушійними силами такого типу освіти стають особистісні смисли, діалог і співпраця її учасників.
Входження в світ культури, самовизначення особистості в світі культурних цінностей відбувається завдяки тому, що зміст освіти наповнюється культурними смислами, цілісними уявленнями про життєдіяльність людини.
Культурологічний підхід до вищої технічної освіти виявляє, що
¾ освіта (в тому числі й технічна) – являє собою складову культури в цілому;
¾ культура є базисом освіти, тому освіта має бути культуровідповідною;
¾ технічна освіта являє собою культуротворчий процес, що формує майбутнього інженера як культуротворчу особистість;
¾ антропоцентричність в освіті означає її орієнтацію на людину як цілісну, активну, гуманну, духовну, культуротворчу особистість;
¾ подолання роз’єднаності природничої та гуманітарної складових культури можливе через їх інтеграцію та взаємозбагачення;
¾ високий рівень професійної культури майбутніх інженерів базується на єдності духовних, моральних і технологічних компонентів культури;
¾ професійна культура інженера набуває загальнокультурного смислу та цінності;
¾ у формуванні нової моделі фахівця ХХІ століття активну роль відіграє саме культурологічна освіта.
Отже культурологічний підхід до вищої технічної освіти відкриває можливості цілісного самовираження особистості. Знання, уміння та навички набувають більш осмисленого характеру, стають особистісно значимими.
Студенту відкривається цілісне бачення професійних проблем, варіантів їх вирішення. Розвивається варіативність мислення, підвищується його творча активність і самостійність. Як наслідок, майбутня професійна діяльність набуває культурних смислів, що спрямовують всі особистісні прояви майбутнього фахівця в русло творчої самореалізації його особистості.
До того ж необхідно врахувати, що вищі технічні навчальні заклади готують не тільки фахівців вищого рівня для конкретних галузей виробництва та економіки в цілому, але й науковців та викладачів навчальних закладів різних рівнів. Тому випускник ВТНЗ – це не тільки інженер, але й майбутній керівник, вчений, винахідник, викладач. Саме культурологічна підготовка дає випускнику ВТНЗ широке поле для свого життєво-професійного самовизначення та самореалізації.
ВИСНОВКИ
Маємо всі підстави говорити про вагому роль культурологічного підходу у формуванні особистості майбутнього інженера і, як наслідок, необхідності культурологічного спрямування системи вищої технічної освіти.
ЛІТЕРАТУРА
1. Иванова Т. В. Культурологическая подготовка будущего учителя. – К.: ЦВП, 2005. – 281 с.
2. Дистервег А. Избр. пед. соч./ Под ред. Е. Н. Медынского. – М.: Учпедгиз, 1956. – 373 с.
3. Ильенков Э. В. Философия и культура. – М.: Политиздат, 1991. – 462 с.
4. Сильвестров В. В. Философское обоснование теории и истории культуры. – М.:Изд-во Всес. заоч. полит. ин-та, 1990. – 239 с.
5. Шеллинг Ф. В. Философия искусства. – М.,1995.