УДК 130.03. 008 (477)
Л. А. Кадочнікова,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
Видатний вчений, хірург і анатом, Микола Іванович Пирогов (1810—1881) відомий і як педагог-новатор. Очолюючи Одеський і Київський учбові округи (1856— 1861 рр.), керуючи за кордоном підготовкою молодих вітчизняних вчених до професорської діяльності (1862—1866 рр.), М. І. Пирогов проявив себе як уважний і чуйний вихователь. У цей період він написав ряд педагогічних праць, серед них: «Бути і здаватися», «Університетське питання», «Листи з Гейдельберга», три промови: «При прощанні з Києвом». (Перша промова була виголошена 4 квітня 1861 року при прощанні з представниками Київського учбового округу; друга – 8 квітня в університеті святого Володимира при прощанні із студентами, і третя – 9 квітня на обіді, влаштованому київськими громадськими діячами.) Ці роботи формують своєрідне тематичне коло. Стаття «Питання життя» (1856) – перше публічне звернення до педагогічної теми. Записки останніх років, написані в маєтку «Вишня», замикають коло. Пирогов їх також називає «Питання життя. Щоденник старого лікаря.».
М. І. Пирогов в педагогічних статтях звертає увагу громадськості на проблеми виховання в часи трансформації свідомості суспільства. Він відзначає такі негативні явища як втрата відчуття цілісності, соборності (під впливом нового матеріального, «торгівельного прагнення» життя ), що веде до загальної роз'єднаності, деякої подібності «вавилонському стовпотворінню», коли важко порозумітися у вирішенні багатьох виникаючих проблем. Якими дорогами вивести молоде покоління з цієї безвиході? Пирогов шукає відповіді на головні питання, які він називає «питаннями життя»: У чому полягає мета нашого життя? Яке наше призначення? До чого ми покликані? Чого повинні шукати ми? У вирішенні цих питань зацікавлено і суспільство, і кожна окрема особистість.
Пирогов говорить про те, що всі, хто прагне стати гідними громадянами, в першу чергу повинні навчитися бути людьми. Пирогов наставляє: «Не спешите с вашей прикладной реальностью. Дайте созреть и окрепнуть внутреннему человеку, наружный успеет еще действовать. Он, выходя позже, но управляемый внутренним, будет, может быть, не так ловок, не так сговорчив и уклончив, как воспитанники реальных школ; но зато на него можно будет вернее положиться; он не за свое не возьмется.. Дайте выработаться и развиться внутреннему человеку! Дайте ему время и средства подчинить себе наружного, и у вас будут и негоцианты, и солдаты, и моряки, и юристы; а главное, у вас будут люди и граждане.[3, 29-34]
Якщо знайдений найзручніший і природніший напрям, – пише Пирогов далі, – яким повинно вести наших дітей, підготовлених взяти на себе високе звання людини, залишається ще головне, вирішити одне з істотних питань життя: у який спосіб, яким чином приготувати їх до неминучої майбутньої боротьби?. Всі знають, що на питання про мету і призначення життя члени християнського суспільства повинні отримувати відповіді в процесі виховання в сім'ї і в школі, і таким чином бути підготовленими до втілення християнської моралі в суспільному і особистому житті. Але насправді панування християнської моралі, як відзначає Пирогов, – не спостерігається. В протилежність християнським основам виховання, отриманим в школі, у всіх проявах суспільного життя панує «різко виражене матеріальне, майже торгівельне прагнення».
У дореволюційній педагогічній літературі Пирогова не випадково іменували великим цілителем тіла і вихователем душі, а його роздуми про шляхи духовного вдосконалення – педагогічною проповіддю[1, 2]. На думку Пирогова, попечитель не лише начальник, але він ще й місіонер, який діє не наказом, а переконанням. Пирогов порівнює працю попечителя із зусиллями землероба, який засіває поле навесні.
Пирогов як місіонер звертається до питань формування духовного досвіду людини, продовжує розпочаті ще філософами античності пошуки свободи людського духу. Дослідження Пироговим внутрішнього побуту молодої людини і роль педагога в його формуванні актуальні і сьогодні. Людині необхідне позитивне прагнення (потреба в свободі і спасінні , в служінні і в жертовності) більше, ніж власне буденне існування. Інакше вона починає сходити з розуму від власного безглуздя.
Однобічний утилітарний розвиток людини неминуче призводить до егоїстичної внутрішньої позиції, яка веде до роз'єднаності, що у свою чергу загрожує людині як виду, це розумів і не міг прийняти Пирогов. Питання, що ведуть до подолання роз'єднаності, і постають основними « Питаннями життя» в педагогічних статтях і промовах вченого.
Пирогов і до особистості викладача пред'являв високі моральні вимоги. Педагог зобов'язаний нести відповідальність за результати навчання. У «Листах з Гейдельберга» він пише: «Нехай вчиться лише той, хто хоче вчитися, — це його справа. Але хто хоче в мене вчитися, той повинен чому-небудь навчитися — це моя справа— так повинен думати кожен сумлінний викладач».[5,378, 379]
Кращі риси молодості в роздумах Пирогова постають першими фундаментальними основами для формування « внутрішньої людини». «Молодість існує з її неминучими пристрастями, спалахами і поривами. Тим часом, хто не забув свою молодість і вивчав чужу, той не міг не помітити і в її захопленнях прагнень високих і благородних, не міг не відкрити і в її поривах грізної боротьби духу за дороге людині прагнення істини і досконалості.»[3, 34-37]. Пирогов ставив собі «головним завданням» підтримувати всіма силами те, що завжди любив і поважав в молодості. Про попечительство, як про місіонерське служіння свідчать і наступні рядки: «С искренним доверием к ней, без страха, без задней мысли, с полною надеждою на успех я принялся за трудное, но высокое и благородное дело. И мог ли я иначе за него взяться, когда, помня и любя время моего образования в четырех университетах, я живо вспоминал и те устремления, которые меня тогда одушевляли; вспоминая, уважал их в себе. Я знал, что немногие у нас разделяют мой взгляд на университетскую молодежь и на университетскую жизнь вообще. Знал, наконец, и то, что меня будут обвинять в слабости, в неумении наблюдать за порядком и в гоньбе за популярностью. Но все это не могло изменить моих трудных убеждений, не могло остановить моих действий, основанных на любви и уважении к молодости, на доверии к ее благородству мыслей и стремлению к правде. Не верить в это я не могу, потому, что не мог сделаться или казаться не мною. Это значило бы для меня перестать жить… Я не приказывал, а убеждал, потому что заботился не о внешности, а о чувстве долга, которое признаю в молодости так же, как и все другие высокие стремления духа.»[4, 33-434 ]
Стилю Пирогова властиві часті порівняння сприйняття світу в юному і зрілому віці. Ці порівняння сприяють рішенню ще одного завдання, що є необхідним для бачення цілісної картини світобудови – подолання однозначної лінійності часу.
Пирогов визнає світовий розум, і від його визнання переходить до питання про Бога. Про релігійні пошуки Пирогова свідчать його міркування: «Ум свою исходную точку находи в творческой силе, но одни переносят ее вне мира, а другие в сам мир. Ум, может остановиться и ближе, приняв самую вселенную за Бога. Такое мировоззрение весьма заманчиво для юного ума», – Пирогов, як сам зізнається, – в молоді роки був до того схильним. – «Для чего, думалось мне во времена оны, служит предположение о существовании Бога? Что объясняется в мироздании? Разве материя не может и не должна быть вечной? Но лета, а с ними и другой образ жизни, и другие, как я уверен, более прочные думы убедили меня в полной неосновательности этого мировоззрения и наносимом им (рефлективном) вреде самому уму. Если и всякое размышление требует исходных точек, то при размышлении о предметах отвлеченных ум, не находящий нигде самой крайней, так сказать, неприступной опоры, не может сделать ни шагу вперед, не подвергаясь опасности потерять ее и заблудиться. Основать же точку опоры на вселенной -значит строить здание на песке. Главная суть вселенной, несмотря на всю ее вселенность и вечность, есть проявление творческой мысли и творческого плана в веществе (материи), а вещество подвержено изменению (в составе и виде) и чувственному (научному) расследованию».[5, 389]
Що ж таке віра і здатність вірувати по Пирогову ? «Если мы желаем наше мировоззрение сделать влиятельным в нашем нравственном быте, а это именно сделалось для меня необходимостью, зазначає Пирогов, – то мы не должны основывать его на одних положительных, чисто фактических и чувственных данных. Вера — это чистое отвлечение души: тут нет никаких мирских целей и задач. Вера необходима, как самая глубокая потребность души, индивидуально для каждого более, чем для общества. В душе каждой человеческой особи есть частичка не от мира сего, ищущая себе и духовной пищи».[5, 391]
Далі Пирогов підводить до міцного і незмінного, до основи основ людського розуму – Верховної волі Творця:«Все же изменяющееся (как и в чем бы ни было) должно иметь не одни положительные, но и отрицательные свойства; а все подлежащее чувственному анализу и расследованию не может считаться за нечто законченное, абсолютно верное и определенное. Но молодой ум так же, как и желудок молодых людей, все переваривающий, легко усваивает себе, как я узнал из опыта, и пантеистическое мировоззрение, не ощущая, до поры и до времени, ни несносных колебаний, ни сотрясений от шаткости основы. Верховный разум и верховная воля Творца, проявляемые целесообразно, посредством мирового ума и мировой жизни, — вот основа основ человеческого ума, вот то прочное и неизменное, абсолютное начало, далее которого нельзя идти положительному уму, не сбившись с толку и пути. Таким представляется оно моему складу ума, блуждавшего немало в непроходимых дебрях и топях»[ 5, 390].
У формуванні духовного досвіду за переконанням Пирогова велике місце займає розвиток здатності вірувати, як перехід від чуттєвої самосвідомості до надчуттєвих ідеалів (здатність вірувати у вищому її розвитку): «Вера без самосознания немыслима. Свойство же нашей способности веровать таково, что она проявляется для нас как бы отрешившеюся от всех других чувственных представлений: Чувства, необходимые для нашего бытия и самосознания, безусловно необходимы и для осуществления в нас способности веровать; но как скоро, при развитии этой способности, самосознание наше, отвлекаясь от чувственного сознания, перестает следить за ним и сосредоточивает свою деятельность в другой области представлений, отвлеченное (более или менее) от чувственного самосознания и как бы сосредоточенное в самом себе, наше самосознание творит внечувственные идеалы. К ним, к этим сверхчувственным идеалам, приводит неминуемо наша способность веровать в высшем ее развитии; на низших же степенях развития она еще напоминает, как и все человеческое, о безусловной зависимости от чувственного»[5, 390]
ВИСНОВКИ
Отже, М. І. Пирогів, приділяючи велику увагу формуванню духовного досвіду підростаючого покоління, шлях до подолання роз'єднаності вбачає в духовно-моральному формуванні «внутрішньої людини», вихованні її готовності до боротьби духу з матеріальним за дороге людині прагнення до істини, до позачуттєвих ідеалів. Без віри неможливо світогляд зробити впливовим у моральному побуті. Дослідження Пироговим внутрішнього побуту молодої людини і ролі педагога в його формуванні актуальні і сьогодні.
ЛІТЕРАТУРА
1. Афонский А. П. Н. И. Пирогов, его жизнь и педагогическая проповедь. – М., 1911.
2. Старосивильский В. Н. И. Пирогов, великий целитель тела и воспитатель души. – Варшава 1907.
3. Пирогов Н. И. Вопросы жизни / Н. И. Пирогов // Избранные педагогические сочинения. – М. : Педагогика, 1985.
4. Пирогов Н. И. Речи сказанные Н. И. Пироговым / Н. И. Пирогов // Сочинения в 2-х т. – СПб. Тип. М. М. Столюсевича, 1900. – Т. 1.
5. Брежнев А. П. Николай Иванович Пирогов. – М., 1990.