УДК 378.035.09
В. Д. Карпенко,
Вінницький фінансово-економічний університет (м. Вінниця)
Гуманістичне спрямування світоглядних орієнтацій сучасного суспільства, з одного боку, є вимогою часу, оскільки йдеться про духовне здоров`я кожної окремої нації, а з іншого боку, це – один із ключових викликів сучасності, оскільки світовий гуманістичний рух є не тільки внутрішньо суперечливим (існують, наприклад, принципові розбіжності між світським і релігійним гуманізмом), але й має серйозного опонента у вигляді антигуманістичної позиції низки авторитетних представників постмодернізму (Ж. Дерріда, Ж. Лакан, Ж.-П. Ліотар та інші), а також деяких представників еволюційної генетики, які розглядають гуманізм, як «арадигму еволюційного самогубства»(О. А. Мельников). Відомо, що «уманістичний Маніфест 2000»визнає наявність в сучасному суспільстві і сучасній філософії деструктивних тенденцій, але все ж закликає і септиків, і песимістів з оптимізмом дивитись у майбутнє.
Аналіз сучасної соціокультурної ситуації в Україні у царині формування духовного світу особистості в контексті гуманізації освіти теж свідчить про наявність складних та суперечливих тенденцій, пов’язаних із намаганням подолати низку кризових явищ, спричинених тривалим домінуванням у суспільній свідомості тоталітарної ідеології, в результаті чого ми і отримали те, що маємо сьогодні: зростаючу хвилю антинаукових настроїв, окультизму та войовничого невігластва. Зрозуміло, що деякі успадковані світоглядні та методологічні орієнтири, морально-естетичні цінності, носіями яких виступали кілька поколінь людей, сьогодні не відповідають новим реаліям життєдіяльності молоді, перш за все, ринковим економічним відносинам та процесам демократизації суспільно-політичної сфери буття. Інколи вони навіть посилюють соціальну напруженість [1] та підтримують своєрідну інтелектуальну інерцію в соціокультурному середовищі.
Суперечливі трансформаційні процеси спостерігаються і в розвитку самої національної культури, духовним стрижнем якої завжди виступала філософія – «духовна квінтесенція» епохи. Їх інтерпретація та оцінка буває не менш суперечливою і неоднозначною. Інколи, наприклад, донаукова та релігійно-філософська традиція України сьогодні подається як реальна альтернатива так званого абстрактного філософського теоретизування. Але оскільки інформаційне суспільство ХХІ сторіччя народжене в умовах науково-технічної та технологічної революцій, то воно беззаперечно потребує більш адекватного світорозуміння. Отже, новий науковий світогляд вимушений стверджуватись шляхом доведення своєї «конкурентоспроможності» на всесвітньому ринку ідей.
У той же час слід відзначити, що проблема духовної кризи суспільства у вигляді світоглядного та методологічного плюралізму у своєму дидактико-праксеологічному вимірі вже постала не тільки в наукових виданнях, але й на сторінках підручників і посібників з філософії для навчальних закладів різного рівня акредитації. У сучасній філософії, як стверджує Л. Петрушенко, методологічна ситуація поступово окреслилась як «дифузна (розпилена) та поліфонічна», спостерігається «методологічний плюралізм» [2]. Отже, проблема актуальна і потребує пояснення та вирішення., незважаючи на досить детальну розробку окремих важливих питань у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників, таких як Андрущенко В. П., Балл Г. О., Брагіна Л. М., Губерський Л. В., Зуєв В. М., Кубальський О. Н., Михальченко М. І. та багато інших.
Серйозного теоретичного осмислення потребує питання формування світоглядної культури студентів технічних та економічних ВНЗ також у зв’язку із реформуванням системи вищої освіти, приєднанням України до європейського освітнього простору. На руїнах радянської та пострадянської системи освіти з великими труднощами формуються підвалини вищої школи з принципово новими стандартами. Але чи не найголовнішим чинником актуалізації означеної проблеми, на наш погляд, слід вважати назрівання внутрішніх кардинальних змін у самому змісті сучасних світоглядних парадигм, спричинених новими досягненнями природничих наук, появою нових наукових напрямків, що приєднались до сучасного наукового дискурсу та суттєво вплинули на характер наукової картини світу (НКС). Нова НКС, що ґрунтується на досягненнях квантової механіки, сьогодні набуває більш широкого інтегративного статусу завдяки бурхливому розвитку генетики, молекулярної біології, біофізики, біокібернетики. Постало питання про створення єдиної цілісної НКС – сучасної загальнонаукової картини світу, фундаментальні науково-природничі поняття якої разом із філософськими категоріями становили б ядро методологічного знання людства [3].
Дискусія з приводу «парадигмального зсуву», що розпочалась на сторінках наукових видань ще на початку 90-х років минулого століття [4], нажаль, поки що не отримала логічного завершення у вигляді прийняття відповідних заходів, рекомендацій щодо перегляду та структурних змін традиційного розуміння світоглядно-методологічної функції філософії, а відтак майже незмінною залишились концептуальне наповнення і методика формування ціннісних орієнтацій особистості. Триває процес розробки «нової філософії, здатної перебороти вади й обмеження практичної філософії доби Модерну», - запевняють провідні фахівці Інституту філософії НАН України, які досліджували тему «Фундаментальна наука і науковий світогляд у перспективі ХХІ сторіччя» [5].
Таким чином, не вдаючись до детального аналізу загальноприйнятих уявлень про світоглядну культуру особистості та її роль в житті людини, ми вважаємо за необхідне акцентувати увагу лише на особливостях її реструктуризації в сучасних умовах методологічного плюралізму та в контексті гуманізації і реформування гуманітарної освіти. При цьому ми виходимо із принципу єдності і взаємообумовленості методологічного та світоглядного компонентів інтелектуальної культури, під якою розуміємо науково-теоретичну складову духовної культури взагалі.
Як відомо, термін «світогляд» у вітчизняній літературі тривалий час визначався як система поглядів на оточуючий світ, суспільство, людину, що в свою чергу набувала статусу «стрижня» індивідуальної та суспільної свідомості і вбирала в себе поряд із знаннями переконання, ідеали, емоційно-вольові елементи психіки людини тощо. Методологію зазвичай визначали як систему принципів та засобів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності. Теоретичною основою світогляду, його так званим «ядром» вважалась філософія, або остання навіть ототожнювалась зі світоглядом. Щоправда таке ототожнення стосувалось лише марксистської, діалектико-матеріалістичної філософії та відповідно — «єдино вірного» наукового світогляду . Своєрідним актом «каяття» провідних філософів радянських часів можна напевно вважати їх колективну відмову від марксоцентристської парадигми, та декларацію про наміри щодо розвитку гуманістичних засад філософії [6]. Значно пізніше аналогічну заяву зробили вітчизняні філософи, теж висловившись за гуманістичний, антропоцентричний вимір філософського дискурсу [7].
Очевидно, що сучасний період еволюції світоглядної культури вітчизняної студентської молоді і самих педагогів характеризується як складний, але необхідний процес зламу традиційної форми і становлення нової, багато в чому невизначеної теоретичної моделі світорозуміння. Цю особливість можна вважати головною, оскільки народження нової концептуальної якості триває і відбувається у боротьбі із застарілими стереотипами та догмами. Сьогодні у свідомості наших студентів відбувається зіткнення різноманітних ідей, поглядів, принципів. Але якщо впорядкування цього хаотичного руху думок, тобто формування світоглядних засад особистості ще вважається справою вищої школи, то потрібно створювати потужне інноваційно-інформаційне поле, здатне впливати на цей процес, але впливати нетрадиційно, без тиску, толерантно, враховуючи особливості тих «ідолів» (Ф. Бекон), що в минулому значною мірою визначали характер і зміст світоглядних орієнтирів.
По-перше, слід визнати, що тривалий час світоглядна культура науковців і студентства визначалась лише потребами ідеологічного обслуговування командно-адміністративної системи, тому ідеологізований світогляд лише тепер у своєму масовому вияві набув статусу реальної суперечності із тенденцією гуманізації та демократизації мислення.
По-друге, тоталітарному суспільству органічно було притаманне клішоване мислення як наслідок суперечності між філософією і практичною політикою, що в свою чергу народжувало так зване «роздвоювання» свідомості людей, що бачили і розуміли неспівпадіння між декларованим та реальним.
Третя особливість стосується самого змісту мислення, тобто світоглядних засад, наповнених поняттями і уявленнями, що відповідали рівню розвитку науки ХІХ ст., тобто були адекватними епосі «машинної цивілізації».
Нарешті, неможливо не відзначити, що в методиці формування світогляду також панував антигуманний утилітарно-ідеологічний підхід, коли студентам нав’язувались ідеї і погляди апологетичного або псевдонаукового характеру засобами «казарменої педагогіки».
Як результат, відбувалась деформація особистості, втрата сенсу існування, свідомість молоді охоплювала соціальна апатія, втрачався інтерес до навчання тощо. Реальна демократизація і гуманізація суспільного життя сьогодні становить об’єктивну основу осмислення особистістю своєї національної та громадянської ідентичності, вона не відкидає впливу ідеологічного та політичного чинників, але дає можливість кожному усвідомити свою творчу сутність та соціальну значущість.
В той же час, на наш погляд, в сучасних умовах важливо розуміти, що заперечення світоглядного монізму, співіснування наукового, релігійного та інших форм світогляду – це не тільки вимога нової (постіндустріальної) епохи, але і реальність, в якій постає питання про свободу вибору кожним адекватної системи цінностей. Це цілком правомірно із синергетичної точки зору, яка, доречі, вважає і трансгуманізм, і постгуманізм закономірними етапами розвитку ідей гуманізму.
Подолання низького рівня світоглядної культури, що призвело до формування догматизованого, лінійного мислення, теоретичне осмислення результатів досягнень сучасної науки - ось чого вимагає від філософії сьогодення. Вона продовжує залишатись стрижнем духовної культури суспільства, її квінтесенцією, оскільки лише у філософії людина здатна осягнути і відтворити мінливу сутність своєї духовності у її екзистенціальній залежності від матеріальних проявів буття. Багатовимірність світу, якому притаманна поліваріантність шляхів розвитку потребує відмови від класичного фундаменталізму в філософії, суспільних та гуманітарних науках, а відтак світоглядно-методологічний плюралізм є не стільки ознакою інтелектуальної кризи, скільки, як це не парадоксально, шляхом до її подолання.
На зламі тисячоріч філософський світогляд та методологія в черговий раз змінюють своє обличчя (форму) разом із епохальними науковими відкриттями у царині фундаментальних наук та революцією супертехнологій, яка знаменує собою початок нової доби – «доби перетворення фундаментальних першооснов світу живої і неживої матерії» [5]. Ця можливість виникає завдяки могутнім наукомістким технологіям, нано-біо-гено-нейро-інформаційним революціям та відповідним науково-дослідним проектам, серед яких чи не найголовнішими вважаються такі проекти як «Геном людини» та «Штучний інтелект». Але найважливішою ланкою грандіозного процесу перетворення природи, суспільства і людини залишається фундаментальна наука, яка набуває нового соціального статусу та форми: на зміну лінійній моделі приходить нелінійна модель науково-технічного прогресу.
Для студентів ВНЗ технічного та економічного профілю принципово важливим є розуміння нової парадигми зв’язку науки і виробництва. Наука перетворюється не тільки на безпосередню продуктивну силу, але і на специфічну галузь народного господарства, яка виробляє найважливіші стратегічні ресурси суспільства – інформацію та інформаційні технології. Прикладна наука здатна заробити капітал, потрібний для розвитку сфери фундаментальних досліджень.
Сучасний науковий світогляд неможливо уявити також поза контекстом теорії самоорганізації живої і неживої природи. Ядром сучасної наукової парадигми вважається синергетика – новий науковий напрям, що виник у другій половині ХХ сторіччя. Основи синергетики вперше викладені у працях бельгійського фізика І. Пригожина та німецького вченого Г. Хакена [8], які з’ясували, що динаміка лінійних детерміністських систем відрізняється від динаміки складних відкритих нелінійних систем, здатних до саморозвитку. Створена ними «трансдисциплінарна теорія динаміки складних систем» визначила світоглядно-методологічні контури науки нашого сторіччя.
Синергетичне світобачення не відкидає попереднього образу природи, а лише обмежує його сферу, дозволяє по-новому змалювати космогонічні процеси, моделювати майбутні стани Всесвіту. «У відповідності до нової культури нелінійного мислення, - стверджує В.И. Журавльов, - категорії буття і небуття, репрезентовані відповідно актуальним і віртуальним існуванням, можна розглядати як симетричну лінгвістичну конструкцію, що відображує нескінченний процес взаємопереходів створення і руйнування, що відбуваються у еволюціонуючому світі» [9].
Синергетична методологія вимагає також перегляду парадигмальних засад дослідження історії, зокрема проблеми закономірного характеру соціальних процесів. Вона містить ідею «пульсації» складних систем при прямих або зворотних переходах від хаосу до порядку, інертності врівноважених структур на глобальному рівні, в тому числі в сфері економіки. Таким чином, квантово-релятивістська картина світу завдяки прогресу квантової фізики, трансдисциплінарній єдиній теорії еволюції поступається місцем квантово – польовій НКС, яка значно розширює діапазон наукових досліджень і становить підґрунтя реструктуризації світоглядної системи.
Сучасні футурологи намагаються знайти відповідь на питанням: яким стане процес самовідтворення людства на планеті Земля у майбутньому в результаті використання супертехнологій? Деякі експерти вважають, що відбудеться докорінне перетворення природи Землі, соціокультурного середовища існування людини, її геному, генокоду та генотипу. Оцінюючи революцію супертехнологій як грандіозну подію в історії науково-технологічного прогресу, гуманітарії попереджають про можливість «геноциду», «гуманітарної катастрофи», яка здатна підірвати глибинні основи існування людства. Після того, як «штучний суперінтелект» перевершить могутність людського розуму, вважають деякі науковці [5, c. 17], розвиток планетарної цивілізації в найближчі десятиріччя може здійснюватись за апокаліптичними сценаріями (фундаментальна наука перетворюється на руйнівну силу) і вимагатиме від людини шукати засоби для удосконалення свого генотипу.
Закономірно виникла дискусія з питань про моральну виправданість використання таких засобів удосконалення природи людини як нейроморфні мікрочіпи, нейрокомп’ютери тощо, яка розколола співтовариство гуманітаріїв на два табори – гуманістів та трансгуманістів. Останні, зокрема, вважають, що вільна особистість має повне право на будь-які вторгнення в людську природу. Людина майбутнього – це вже «пост людина», тобто творець і користувач усе більш могутніх супертехнологій, за допомоги яких він конструює своє буття.
У ХХІ ст. гуманістична рефлексія стає головною складовою світоглядної культури суспільства. Доля людини «все частіше розглядається під знаком її історичного кінця і вступу в епоху пост гуманізму», – з есхатологічним пафосом стверджує один із представників сучасної «гуманології» М. Н. Эпштейн (США), - «…ідея вичерпності і подолання людини отримала новий імпульс у грандіозних успіхах технічної і особливо кібернетичної цивілізаці» [10].
ВИСНОВКИ
Таким чином, людська діяльність дедалі більше стає важливим чинником самоорганізації природного і соціального довкілля, подальшого глобального еволюціонізму. Тому дуже важливим є ціннісний (аксіологічний) статус інтегрованої єдності сучасного наукового знання, особливо це стосується його світоглядно-методологічної складової.
В сучасних умовах формування світоглядної культури студентів повинно ґрунтуватись на філософському осмисленні новітніх досягнень фундаментальної науки, загальнонауковій картині світу, у інформаційному просторі, обумовленому синергетичною методологією та революцією супертехнологій.
Гуманізм у всіх своїх феноменологічних проявах можна віднести до найголовніших «базисних цінностей», які «програмують діяльність людей» [11]. Але це соціокультурне програмування відбувається у складній і суперечливій боротьбі з негативними проявами соціально-біологічної людської сутності у жорстких умовах економічних, суспільно-політичних і духовних детермінант.
Тому не випадково поняття гуманізму сьогодні тлумачиться як антитеза технократичному раціоналізму, а проблема людини в контексті сучасних глобалізаційних процесів і пов’язаних з ними цивілізаційних трансформацій постає як проблема формування нового типу особистості.
ЛІТЕРАТУРА
1. Небоженко В. Соціальна напруженість і конфлікти в українському суспільстві. – К. – 1994. – С.15.
2. Петрушенко В. Л Філософія: Підручник. – Львів, 2006. – С. 377 – 378.
3. Попов М. В. Сучасна наукова картина світу та методологічні проблеми розвитку теоретичної медицини // Практична філософія. – 2000. – № 1. – С. 141 – 148.
4. Общественные науки и современность. – 1993. – № 1.
5. Лук’янець В. Фундаментальна наука і науковий світогляд у перспективі ХХІ сторіччя // Філософська думка. – 2006. – № 3. – С. 3 – 25.
6. Развитие научних и гуманистических оснований философии: итоги и перспективы // Вопросы философии. – 1992. – № 10. – С. 87 – 102.
7. Попович М. Про філософську культуру країни на ім`я «СРСР» // Філософська думка. – 2009. – № 3. – С. 5 – 15.
8. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. – М.,1986
9. Журавлев В. И Специфика современного осмысления виртуального существования физического вакуума // Практична філософія. – 2005. – № 4. – С. 65.
10. Эпштейн М. Н. Творческое исчезновение человека. Введение в гуманологию // Философские науки. – 2009. – № 2. – С. 91.
11. Степин В. С. Конструктивные и прогностические функции философии // Вопросы философии. – 2009. – № 1. – С. 7.
12. Хакен Г. Информация и самоорганизация. Макроскопический подход к сложным системам. – М., 1991.