УДК 378.147:004
І. Ю. Карпінський,
Національний університет біоресурсів і природокористування України (м. Київ)
Становище гуманітарних дисциплін в аграрних вишах, як і у негуманітарних вищих навчальних закладах в цілому у останні декілька років значно погіршилось. Може скластися враження, що така ситуація залежить від ставлення керівництва навчальних закладів та викладачів технічних кафедр до гуманітарної освіти і в певній мірі це так, але проблема значно складніша. Складність ситуації полягає в тому, що це позиція Міністерства освіти, і мабуть – уряду в останні 5 – 7 років. Постає питання чому склалась така ситуація? Цьому є три головні причини.
По – перше, це старі методи управління вищою освітою. Зараз про це пишуть всі провідні педагоги України. Зокрема Голова Всеукраїнського Педагогічного Товариства, академік АН ВШ України, професор А. Погрібний пише: «управління освітою лишається у нас фактично таким же, як і в часи тоталітаризму. Тобто – без посутніх змін. Ось деякі його успадковані прикмети: неефективне, громіздке, бюрократично-свавільне, корумповане. А ще – заноменклатуризоване, поспіль вельми й вельми перестрахувальницьке, зовсім не – чи малоініціативне, та й загалом лякливе до ініціативи, вороже до того, що здатне порушувати утоптані та наїжджені десятиріччями управлінські дороги» [1, с. 10].
По – друге, охлократичні тенденції в політичній свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян українського суспільства. Так, в доповіді підготовленій провідними політологами України: «Україна посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного розвитку» зазначається, що суттєвими елементами охлократичного політичного режиму в Україні є некомпетентність, презирливе ставлення до знань (насамперед гуманітарних), досвіду світової цивілізації, антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань [2].
По – третє, зворотна реакція деяких викладачів технічних вишів на особливе становище суспільних наук в минулому. Отже, нині гуманітарні кафедри знову стоять перед завданням доводити свою необхідність.
То чи потрібні гуманітарні дисципліни в технічному закладі? Світовий досвід вищої школи однозначно свідчить, що так. Період прагматичного ставлення до гуманітарних наук в розвинутих демократичних країнах уже минув. Дійсно, до середини ХХ ст. гуманітарні науки в технічних закладах були представлені у них мінімально. Ситуація докорінно змінилася внаслідок бурхливого розвитку НТР, комп’ютеризації, автоматизації, роботизації. Якщо раніше від технічного працівника з вищою освітою вимагали лише високу кваліфікацію для того, щоб він вчасно міг розпізнати і ліквідувати різні неполадки на виробництві, то нині це в змозі зробити технік чи механік з допомогою різних технічних засобів. Проте від технічних спеціалістів з вищою освітою вимагають передусім творчості. Сьогодні висококваліфікований працівник – це організатор виробництва і творець. Тому не дивно, що в Японії інженер, який за рік не вніс пропозицій щодо поліпшення виробництва, може бути звільнений зі своєї посади, як людина, що їй не відповідає.
У розвинених демократичних країнах давно вже зрозуміли, що навіть в суто технократичному суспільстві підготувати висококваліфікованого технічного спеціаліста, виростити технічний талант без гуманітарної освіти неможливо. Оскільки без неї ніколи не проявиться ні інтелект поколінь, ні асоціативне мислення, ні відважна інтуїція, ні, врешті – решт, та внутрішня свобода, поза якою не існує творчості. Там, де немає поваги до гуманітарних дисциплін, не може бути поваги до свободи творчості, там з’являється неповага стосовно всього неординарного: сміливої думки, до того дивацтва, за яким нерідко ховається талант. Окрім того, лише гуманітарна освіта формує людей, які здатні широко і вільно мислити, здатні створювати ті інтелектуальні цінності, яких потребує не тільки політика, але й економіка, виробництво.
Ситуація значно погіршується тим, що в Україні немає чіткого розмежування між професійною та університетською освітою. Наведемо для прикладу, як трактує університетську освіту Міністерство праці і соціальної політики України в пам’ятці «Вибір професії»: «Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють навчальні заклади таких типів:
Університет – це багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який проводить освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, надає глибокі теоретичні і практичні знання, є провідним науково-методичним центром, тобто проводить власні наукові дослідження із залученням до цього студентів, має розвинену інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів. Відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення. Існують класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі тощо) університети.
Академія – вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який проводить освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки і виробництва, освіти, культури і мистецтва, надає глибокі теоретичні і практичні знання, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
Інститут – вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету чи академії, який проводить освітню діяльність, пов'язану зі здобуттям вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення» [6].
Як бачимо, фактичної відмінності між різними видами вищих навчальних закладів практично немає, це визнається і в самому документі: «Академія поступається університетові лише вужчою спеціалізацією, а інститут – рівнем акредитації» [6].
Намагання наших технічних і природничих вузів підняти свій рівень акредитації привело до появи великої кількості вищих навчальних закладів, які фактично являються університетами лише в назві. Система професійної освіти яку ми отримали від Радянського Союзу майже повністю знищена. Все це призвело до девальвації престижу університетської освіти, зниження її якості.
Але ж очевидно, що завдання які стоять перед професійними вишами відрізняються від тих завдань, що стоять перед університетами. Якщо професійні виші (і це характерно для усіх наших технічних і природничих університетів) ставлять своїм завданням підготувати висококваліфікованого спеціаліста здатного працювати і керувати найсучаснішим обладнанням, то університети повинні формувати всебічно розвинуту особистість, здатну творити щось нове: нові технології, теорії, концепції тощо. Відповідно до цього і роль гуманітарних дисциплін різниться. Очевидно, що її роль в університетській освіті значно більша ніж в професійній, але ніде це не враховується.
Тим більше, що як вважає більшість вчених світу, основною тенденцією розвитку університетської освіти у XXI столітті буде гуманітаризація викладання. Академік Російської Академії наук Ю. Н. Афанасьєв пише: «завданням сфери освіти людини є створення максимально сприятливих умов, для відкриття істинно людяного, орієнтованого на цілісну організацію свідомості і тому суто гуманітарного знання в усіх фундаментальних предметних галузях, а не лише в гуманітарних предметах. Така ціль загальної університетської освіти, яка за своїм покликом являється принципово гуманітарною і якої, на жаль, у нас поки немає!»[3, с. 35].
Ректор Народної української академії, професор В. І. Астахова зазначає: «Однією з головних задач, сформульованих в освітніх програмах США, Франції, Німеччини й інших цивілізованих країн, стала принципова зміна стратегій вищої школи – не вузькопрофесійна, прикладна підготовка фахівця, а формування високоосвіченої і культурної людини, підготовка її до життя і праці в складному світі, що швидко змінюється» [5, № 39, 1 – 8 вересня 2004 р.].
Тому в другій половині ХХ ст. роль гуманітарної освіти різко зростає, наприклад, у Франції в усіх університетах вона становить не менше 35%, США – 25-30%, в інших розвинутих країнах світу – не менше. В Україні – 18%, і то разом з фізкультурою, яку в інших країнах не відносять до гуманітарних дисциплін. Якщо її відкинути і рахувати не згідно з кредитами, а згідно аудиторних годинах то отримаємо лише близько 10%, а можливо й менше.
Другою причиною відповідно до якої гуманітарні знання не лише потрібні, але й необхідні в фаховій підготовці технічних спеціалістів, – є посилення соціальних чинників виробничої сфери. У 70-х рр. ХХ ст. в розвинених демократичних країнах в основному був вичерпаний екстенсивний шлях інтенсифікації праці, стало неможливим підвищувати її продуктивність лише прискоренням її темпів. Розпочався пошук нових шляхів підвищення продуктивності праці і з’ясувалося, що це можливо зробити вкладаючи кошти в соціальну сферу. Вона не дає моментальних результатів, але сприяє досить суттєвому підвищенню продуктивності праці. Першими це використали японські вчені, і в цехах з’явилися квіти, музика, кімнати психологічного розвантаження, психологи й соціологи. Зараз в економічно розвинених країнах майже на кожному підприємстві є різноманітні соціальні програми.
Найближче до трудового колективу стоїть технічний спеціаліст з вищою освітою, саме він повинен досконало знати і розуміти соціальні проблеми свого колективу, для того щоб вчасно реагувати на них. Він вирішує які проблеми колектив у змозі розв’язати сам, а для розв’язання яких варто запросити спеціаліста, де і в яких ланках колективу зростає соціальна напруга і які методи треба застосувати щоб її зняти, і т. ін. Усі ці проблеми значно впливають на стан колективу: його продуктивність і цілісність. Зрозуміло, що суто технічні дисципліни такі знання дати не можуть.
І остання причина лежить у сфері виховання. Був час, коли цій проблемі надавалася пильна увага, навіть за рахунок знань навчального матеріалу. Потім ми немов забули про виховний потенціал гуманітарних дисциплін, і лише останніми роками, ця проблема знов почала набирати вагу. Тому, що зрозуміли – демократичне суспільство саме по собі не виникає, його необхідно формувати і відстоювати, а повинні це робити громадяни політично обізнані, з достатньою політичною культурою.
Завданням вищої школи є не лише фахова підготовка висококваліфікованих спеціалістів, а й формування свідомого політично активного громадянина насамперед громадянина – патріота своєї країни. Недостатньо прищепити нашим студентам демократичні погляди і переконання, необхідно ще навчити їх відстоювати, захищати свої права і свободи легальними, демократичними методами, інакше демократичного суспільства в Україні ми ніколи мати не будемо. Таке розуміння є в Міністерстві освіти і науки України. Зокрема, на Другому Всеукраїнському з’їзді працівників освіти було засвідчено: «активних громадян не можна мати без належної організації громадянського виховання. Воно, в свою чергу, передбачає формування громадянина через його політичну, економічну, правову освіченість» [3, с. 14].
Крім того, треба враховувати, що ми готуємо не тільки спеціалістів, але й майбутніх керівників і державних службовців. Згідно із соціологічним опитуванням, кожний третій випускник НУБіП України в своїй майбутній діяльності тісно пов’язаний з політичною діяльністю, або з державним управлінням. І, взагалі, українським суспільством керують випускники негуманітарних навчальних закладів. Зокрема, серед держслужбовців їхній відсоток становить близько 90%, а у Верховній Раді – їх більшість. Тому знання з соціально-політичних дисциплін для наших студентів є не менш важливими, ніж знання з фахових дисциплін.
Які ж основні завдання стоять перед вищою освітою, у руслі зміни цієї ситуації? По – перше, це реформа управління вищою освітою, принципи, напрямки і завдання якої розроблені в АН ВШ України. По – друге, слід негайно розробити і прийняти концепцію гуманітарної освіти в негуманітарному навчальному закладі, де чітко були б сформульовані цілі, завдання і роль гуманітарної освіти в фаховій підготовці технічних спеціалістів. По – третє, це реформа методики викладання гуманітарних дисциплін.
Ситуація з методикою викладання гуманітарних дисциплін є досить складною, і пояснюється це – методичним монополізмом, який став основою догматизму, призвів до спрощення реальної дійсності і політичної картини сучасного світу. Насаджений ще в часи сталінського терору, він за інерцією і зараз ще часто – густо панує у викладацькій практиці, гальмуючи розвиток гуманітарних наук. Старі методи викладання, які механічно були перенесені з минулого, вступають в протиріччя з вимогами нових гуманітарних дисциплін, які по-старому викладати стає неможливо. Все це неодмінно впливає на допитливих студентів, які домагаються різноманітного пізнання людського суспільства.
Загальний недолік сучасної освіти – авторитаризм і технократичний стиль викладання, навіть гуманітарних дисциплін. При цьому викладач ізолюється від студентів, у стосунках між ними виникає байдужість, викладач не заохочує до співпраці своїх співробітників – студентів. Це визнають спеціалісти з Міністерства освіти і науки [3, с. 7].
Які ж характерні риси сучасної методики викладання гуманітарних дисциплін? Як вважають більшість викладачів ВНЗ це передусім, – повний політичний, світоглядний суверенітет і плюралізм на заняттях. Активне, не боязливе висловлення студентами своєї політичної позиції, власної думки – повинно стати основою викладання гуманітарних наук. На такому підході побудована вся методика викладання не лише в Європі, але й у всьому світі. Наприклад, в одній з навчальних програм з політології американського університету (штат Вірджинія) записано: «Буде дуже дивно, і навіть розцінено як симптом відсутності аналітичних здібностей, якщо ви в усьому прийматимете точку зору лектора чи автора рекомендованих книг і статей. Ви повинні думати самі, використовуючи лекції і відповідну літературу як привід для роздумів» [7, с. 3]. Слід також зазначити, що синергетична педагогіка, яка нині набуває популярності в Європі, США також побудована на такому підході.
Сучасний викладач гуманітарних дисциплін повинен не лише «терпіти», але й заохочувати і підтримувати студентів до вираження власної думки, своєї позиції. Без цього, як вважає автор, та й багато інших викладачів, створити сучасну продуктивну методику викладання гуманітарних дисциплін буде неможливо. Лише базуючись на такому підході, викладач зможе досягнути активної співпраці зі студентами на заняттях, перетворивши їх із простих споживачів знань на творчих здобувачів знань.
Друга риса – це простота і зрозумілість матеріалу. Схоластична методика викладання, як продукт командної педагогіки, як вміння говорити складною мовою про прості речі, не відійшли в минуле. Про це свідчать хоч би значна кількість посібників з політології, філософії, логіки, які побачили світ у нас за останні декілька років. При підготовці лекцій та підручників викладачам необхідно враховувати непідготовленість студента до сприйняття складного матеріалу, особливо це стосується негуманітарних навчальних закладів. Сучасна середня школа майже не формує бодай якусь теоретичну базу для вивчення гуманітарних дисциплін, а відсутність загальнодоступних довідників та словників призводить до того, що часто – густо студенти просто не можуть розібратися в змісті матеріалу.
Третя риса – це нерозривний зв’язок теоретичного матеріалу з процесом формування у студентів навичок його використання в реальному житті. Викладання гуманітарних дисциплін носить комплексний, а здебільшого – проблемний характер. Не враховуючи цього, неможливо сформувати у студентів навичок самостійного аналізу актуальних проблем розвитку суспільства, подолання ними існуючих і майбутніх політичних проблем, труднощів майбутнього самостійного життя. Студенти на заняттях з гуманітарних дисциплін повинні займатися активним аналізом, а не пасивним споживанням знань, їм необхідно прищеплювати навички критичного ставлення до навчального матеріалу, здатність до самостійних висновків, вміння застосовувати теоретичні положення до реального життя.
В одному з найпопулярніших посібників з політології, професор Стенфордського університету Девід Хелд пропонує власну методику викладання де вирішальне значення надає трьом положенням: 1) перевага у процесі вивчення предмета повинна надаватися самостійному аналізу проблем, а не зубрячці окремих, не завжди пов’язаних один з одним положень і фактів; 2) зусилля викладача повинні бути спрямовані на розвиток навичок аналітичного мислення студентів; 3) теорію й фактичний матеріал студент повинен вміти застосовувати для визначення напрямку практичної діяльності в різних сферах суспільства [8]. Лише цей підхід до викладання робить гуманітарні дисципліни такими привабливими для сучасних молодих людей.
У нас поки що все навпаки. Викладання часто – густо зводиться до заучування загальнотеоретичних положень, до того ж, не завжди чітко сформульованих. Як результат – студенти зустрічаючись в житті з нестандартними ситуаціями, опиняються безпомічними щодо їхньому аналізу, виявлення причин і наслідків. Якщо викладач природничих дисциплін витрачає на пояснення і описання законів природи чи самої науки – 10-15% навчального часу, а решту на практичні заняття і на розв’язання завдань, і так закріплюють у студентів отриманий ними загальнотеоретичний матеріал [6], то при викладанні гуманітарних наук практичні завдання і заняття використовуються дуже рідко. Результати проведеного соціологічного дослідження викладачами Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького засвідчило, що 40% студентів стверджують: подібні заняття зовсім не використовуються. Приблизно такий же відсоток студентів наголошує, що вони використовуються дуже рідко, найчастіше практичні заняття використовуються зі спеціальних дисциплін, спонтанно – з психолого-педагогічних, рідко – з гуманітарних, та дуже рідко – із суспільно-політичних [3, с. 113].
Аналізуючи стан методики викладання гуманітарних дисциплін, не можна оминути й проблеми вступу України в Болонський процес. Автор глибоко переконаний, що рано чи пізно Україна стане членом Європейського Союзу і посяде там гідне місце. Але, чи потрібно було вже зараз, так нагально й не зовсім розважливо добиватися підписання Болонської Декларації?
Проте не це навіть головне, а головне те, що ні наші вузи, ні викладачі та студенти не готові вчитись та викладати на європейському рівні.
Наші студенти не готові й не вміють навчатися за європейським зразком. І це не їх вина, а біда. Якщо на Заході студенти вчаться, з метою отримання знань, то українські, – щоб отримати оцінку, або диплом. І головна причина – відсутність свідомого вибору професії, стимулу до навчання і відомостей про майбутнє місце праці.
На відміну від західних першокурсників, які за віком мають в основному 19-20 років, наші майже всі – 17. У такому віці складно вибрати майбутню спеціальність. Соціологічне опитування проведене автором разом зі студентами ЛДФА засвідчило, що лише близько 8% студентів самостійно вибрали майбутню професію, 85% вступили до вузу за рекомендацією батьків, або інших родичів, і як наслідок – розчарування у виборі та падіння стимулів до навчання. Це пояснюється тим, що випускник нашої середньої школи значною мірою не підготовлений до навчання в вищому навчальному закладі. Директор Київського інституту освітньої політики К. Корсак головною причиною вважає те, що навчання в школі навіть не згадується в документах прийнятих розвиненими країнами в Болоньї. Це пояснюється тим, що розвинуті країни Європи ще на початку 1990-х років узгодили стандарт середньої освіти за двома головними показниками – тривалість 12-13 років, і пробільністю – 3-4 останні роки учні поглиблено вивчають лише ті предмети, що відповідають спеціалізації майбутньої вищої освіти. «Виконання цього стандарту – а на даний момент середня тривалість шкільного навчання в розвинених країнах становить 9000 астрономічних годин, з яких 2700 припадає на профільне навчання – справді гарантує хорошу підготовленість вступників і можливість виконання ними бакалаврських програм усього за три роки. Тому МОН слід не меншу увагу звернути на прискорення «європеїзації» нашої загальної середньої освіти, тривалість якої у даний момент принаймні на 2000 астрономічних годин менше від європейських стандартів, а профільне навчання охоплює усього кілька відсотків наших старшокласників» [5, № 26, 2 – 9 червня 2004 р.].
Основним принципом Болонської декларації є вільний вибір студентами навчальних дисциплін, які самостійно формують свій індивідуальний навчальний план. Європейські студенти в змозі свідомо їх обирати, оскільки вже на третьому році навчання, як правило, знають, де будуть в майбутньому працювати, і які спеціальні дисципліни їм для цього потрібні. Українські студенти навіть з допомогою кураторів (як це пропонує МОН) [4, с. 79] навряд чи зможуть це зробити, адже навіть на п’ятому курсі не знають, де будуть працювати і чи будуть мати роботу взагалі.
ВИСНОВКИ
Отже, на основі викладеного вище можна зробити висновок: вища школа на сучасному етапі все ще не готова викладати відповідно до європейських стандартів, а поспішне підписання Болонських документів не сприяло, як підвищенню якості навчання, так і мобільності студентів та викладачів.
ЛІТЕРАТУРА
1. Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні. – К.: Школяр, 1997. – 148 с.
2. Україна посткомуністична: суперечності та перспективи соціально-політичного розвитку // Політична думка. – 1993. – № 1. – С. 21.
3. Гуманітарні науки. – № 2. – 2001.
4. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес. – Львів: ЛДФА, 2004. – 80 с.
5. Освіта // Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик.
6. Вибір професії. Сайт міністерства праці та соціальної політики України // www.dcz.gov.ua/kha/control/.../article
7. Скиба В. И. Политология. – К.: УМК ВО, 1991. – 270 с.
8. Held D. Political Theory and the modern State Power and Democracy – Каліфорнія, Універ. прес. – 1989. – С. 257.