УДК 167:008:6

НАУКОВИЙ ПРОСТІР ЯК ІНТЕГРАТИВНА СИСТЕМА: СТРУКТУРНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТТЯ

В. О. Корнієнко, С. С. Плахотнюк,

Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)

 

Простір — філософська категорія, яка пов’язана з категорією «час». Власне, простір виражає порядок розташування одночасно існуючих об’єктів і є «загальним для всіх переживанням, що виникає завдяки органам почуття» [1, с. 369].

Однак сьогодні ми спостерігаємо появу багатьох суміжних понять, що вимагають нового осмислення закономірностей розвитку суспільства. До таких належить, наприклад, поняття «освітній простір» (ОП). Його поява має практичне підгрунтя: останніми роками відбувся перехід середньої освіти в Україні на 12-річний термін навчання, були запроваджені нові освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти. Крім того, Україна у 2005 році приєдналась до Болонського процесу та визнала до 2010 року пріоритетним напрямком розвитку створення єдиного європейського освітнього простору. Останнім часом відбувся перехід середньї освіти в Україні на 12-річний термін навчання, було запроваджено нові освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти.

Поняття «освітній простір» набув і міждисциплінарного розгалуження. Він розглядається в контексті юридичних наук, педагогіки, філософії освіти, соціології освіти. Водночас формування освітнього простору є відбиттям глобальних інтегративних процесів, що відбуваються в усьому світі й впливають на всі сфери суспільного життя й на систему освіти.

Разом з тим повної визначеності та адекватного розуміння освітнього простору сьогодні все ще не існує, оскільки вживання разом із цим поняттям таких синонімічних понять, як «єдиний освітній простір», «міжнародний освітній простір», «світовий освітній простір», «європейський освітній простір», «європейський простір вищої освіти», «освітній простір країн СНД» [2] тощо свідчить про відсутність чіткого науково-методологічного термінологічного забезпечення. Тому важливо підкреслити, що обґрунтування засобів і механізмів створення освітнього простору має як теоретико-практичне, так і загальнокультурне значення.

Те ж стосується й такого поняття, як «науковий» чи «освітньо-науковий» простір, яке доволі часто вживається разом із перерахованими термінами [3]. Мабуть, немає особливого сенсу зупинятися на визначенні координаційно-субординаційних зв’язків між усіма зазначеними поняттями. Враховуючи знову ж таки відсутність науково-методичного термінологічного забезпечення, висновки можуть бути хибними. З одного боку, логічно уявити в цілому, що поняття «освітній простір» є основним, родовим і ширшим, а решта — поняття лімітрофні. З іншого боку варто підкреслити не лише теоретичну, але й практичну автономність суміжних «освітньому простору» понять. Розглянемо, наприклад, таке поняття, як «науковий простір», чи «освітньо-науковий» [3], яке доволі часто вживається разом із перерахованими термінами. Чи має воно право на практичне існування поза межами головної категорії (ОП)?

Насамперед, вивчення наукового простору актуальне тому, що наукове знання все далі диференціюється, його кордони розширюються і розмиваються, а відтак існує загроза втрати самоідентичності науки. Звернення до поняття «науковий простір» дозволяє розглядати науку як цілісний феномен, як взаємодію її різних компонентів, відслідковувати проблеми її трансформацій та розвитку. Це особливо важливо в умовах, коли суспільство переходить на етап знаннєвого (інформаційного) розвитку, і водночас виникають спроби ототожнити науку з іншими феноменами культури.

Хоча систематичних досліджень наукового простору майже не існує, у літературі знаходимо ряд плідних ідей, які стосуються безпосередньо чи опосередковано проблем наукового простору. До них слід віднести:

¾      ідеї структурованості, дистанційованості суб’єкта, об’єкта форм і методів наукового пізнання (підставою для цієї ідеї була класична чи модерна наука);

¾      ідею залежності наукового пізнання від просторових позицій суб’єкта, приладів та інтерпретацій об’єктівпізнання (В. Вернадський, П. Дишлевий, П. Копнін, С. Кримський, А. Лой, В. Лук’янець, М. Попович та інші);

¾      ідею єдиного мовного простору науки, що має дві основні спроби реалізації: а) виділення в науковому знанні категорій – загальних структур, які є спільними для всього мисленнєвого процесу (Арістотель, Кант, Гегель, Ж. Піаже, К. Лоренц, С. Кримський, В. Шинкарук, О. Яценко та інші); б) спроба створення єдиної мови науки (якою, вважають, є мова математики). Близькими в цьому плані є дослідження наукового тексту – знаннєвої структури, яка, будучи лінійною, репрезентує багатоаспектне функціонування значень і смислів наукових положень (М. Бахтін, С. Кримський); виокремлено основні типи наукового простору: 1) модерний і постмодерний (Ж. Дерріда, М. Фуко, П. Козловскі, В. Вельш та інші); або 2) класичний, некласичний, постнекласичний (В. С. Стьопін та інші);

¾      ідею М. Мамардашвілі про необхідність створення «природничо-історичної гносеології», яка на відміну від існуючої «успадкованої», або традиційної, має розглядати знання не як те, що «існує в голові», а як топос — топологічну сув’язь множин, або «тексти свідомості». У такий спосіб наукове знання  існує в просторі та часі, що дозволяє з ним проводити операції як з предметами реального світу;

¾      ідеї про існування «полів науковості» (Ж. Дерріда, М. Фуко), «пізнавальних полів різних областей гуманітарного знання» (М. Бахтін), «багатомірну, стереоскопічну семантику наукового простору» (Г. Тульчинський), «простір мереж спілкування дослідників» (Р. Коллінз), наявність «полів напруги» в науці, навколо яких концентруються наукові сили (Т. Парсонс, Р. Уітлі, Є. Мирський, Б. Юдін, А. Огурцов та інші), існування «простору інтелектуальної уваги», який регулює поведінку вчених і розвиток науки (Т. Парсонс, Р. Мертон, М. Полані, Р. Коллінз та інші) [3];

¾      ідеї про існування «наукового потенціалу» (Г. Добров, Б. Маліцький, В. Онопрієнко та інші), праксеологічності сучасного наукового знання, зокрема його операційності, проектності, технологічності. У постмодерній філософії розробляються ідеї «дисконтинуальності і гетерогенності», «дискусійності», «плюралістичності» та «диверсифікаційності» наукового простору (М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж.-Ф. Ліотар, В. Вельш та інші).

Відтак, проблему наукового простору почали розглядати в сучасній літературі, отримано певні результати. Одначе ці результати носять спорадичний, несистемний характер, відсутня цілісна концепція наукового простору, а це істотно впливає на розуміння й дослідження питання, яке розглядається.

У цілому поняття «науковий простір» виражає місце науки в культурі, окреслює і локалізує її властивості як специфічного поля чи топоса (М. К. Мамардашвілі), яке можна описувати й пояснювати в термінах теорії. Інакше кажучи, «науковий простір» – характеристика буттєвості науки у світі, її уподібненість з предметною буттєвістю. Так, просторова компонента при вивченні науки спочатку зазвичай зводилася до географічного індикатора (наука на певній території). Вивчається наука також у часовому плані (наука того чи іншого історичного періоду). Однак наприкінці минулого сторіччя започатковано зміни в концептах вивчення науки: усе більше стала поширюватися ідея тлумачення науки як явища, що має більш суттєві власні просторові прикмети. Цьому передувала надто гостра постановка питання «просторового» буття людини: опанування космосу, екологічні питання, процеси глобалізації тощо. Водночас, це не тільки відголосся інтересу сучасної цивілізації до простору.

По-перше, на початку ХХ-го сторіччя гору взяла реляційна концепція простору (Ляйбніц - Айнштайн), відтепер про «просторовість» можна було вести мову стосовно будь-якого феномена культури, зокрема й науки.

По-друге, наука своїм змістом ініціювала потребу у з’ясуванні її просторових прикмет, які необхідно враховувати під час розв’язання проблем розвитку науки, її контактів з іншими знаннєвими, культурними феноменами та при технологічних застосуваннях наукових здобутків. В основу цих здобутків покладено проект, що заповнює гносеологічний інтервал між теорією і практикою (С. Б. Кримський).

По-третє, суб’єкти і об’єкти науки, положення, способи їх творення та опанування ними, технологічні застосування є об’єктивованими, дистанційованими й ідентичними в усіх світах. А тому на нашій планеті наукові (істинні) положення мають один і той же простір.

По-четверте, наукове знання – провідний елемент наукового простору, це упорядкована в просторі й часі знаково-символічна система вираження пізнавальної діяльності людини. Воно існує як лінійний (просторовий) текст, об’єктивних детермінованих і індетермінованих багатовекторних зі зворотніми зв’язками (і в цьому плані нелінійних) смислових висловлювань про об’єкти пізнання, вихід за які є виходом за межі науковості і входом у сферу синкретичності, міфологічності або вірювання.

По-п’яте, важливою тенденцією наукового простору є зростання в ньому части соціогуманітарного знання, при чому, хоча соціогуманітарне знання запозичує ті чи ті властивості знань природничих наук (окремі його методи та форми вираження), але водночас спостерігається і зворотній процес: соціогуманітарні дослідження все більше стають аналогами для досліджень у сфері природознавства та технічних наук (метод інтерпритацій і герменевтики, ідеї еволюційних, революційних змін, значення ціннісного елемента в знаннях тощо), соціогуманітарні знання стають усе більше технологічними та праксеологічними. Такі економічні категорії, як інтелектуальна власність, інтелектуальний капітал, символічний капітал, стають невід’ємними складниками сучасного наукового простору.

В Україні проблема розуміння цілісності простору науки, його формування та трансформацій має свої особливості, позаяк з розпадом СРСР розшматувався єдиний науковий простір і природньо виникло питання формування власного державного наукового простору, що призводить до трансформації його «застарілих залишків». На часі розв’язання проблеми його реформування. Та зрозуміло, що для цього необхідні не лише бажання, але й теоретичне осмислення зазначеного питання. Це актуалізує дослідження наукового простору, насамперед, у праксеологічному аспекті.

ВИСНОВКИ

Отже, слід зазначити, що поняття науковий простір характеризує науку як поле (екос і етос) взаємодії структури та інфраструктури науки і репрезентує її поліструктурність.

Оскільки науковий простір – складне багатоаспектне явище, то не можна дати якесь єдине означення цього поняття, і тому існує декілька означень наукового простору: номінальне, семантичне, синтаксичне, прагматичне.

З погляду номінального означення науковий простір – це місце, поле, топос, мережа пізнавальних процесів, у межах яких функціонує наука.

У семантичному плані – це структура спеціально розробленої мови, значення і смисл якої визначаються практиками взаємодії з їхніми об’єктами.

У синтаксичному означенні наукового простору підкреслюється специфіка правил, норм, за допомогою яких будується науковий текст і здійснюється пізнавальний процес загалом. Сучасний науковий простір прагматизується, він стає все більше технологічним та проектним; відбуваються істотні зміни в формах вираження наукового знання: хоча теорія залишається провідною формою представлення знань, але все важливішими стають ідеї проектності знань.

Прагматичне означення розглядає науковий простір як сферу операціональної діяльності суб’єктів, що переслідують відповідні інтереси. Перераховані означення стосуються окремих аспектів наукового простору, а тому його цілісна характеристика передбачає сув’язь зазначених та інших означень.

У сучасній Україні є реальні можливості створення власного наукового простору: важливо розвивати всі ланки наукового простору — як структурні, так і інфраструктурні, зокрема, необхідно увагу приділити самобутності такої ланки інфраструктури, як підготовка наукових кадрів і створення умов для їх творчості на теренах України.

ЛІТЕРАТУРА

1.        Шендрик И. Г.  Образовательное пространство субъекта и его проектирование. – М.: АПКиПРО, 2003.

2.        Рибка Н. М. Єдиний освітній простір як інтегративна система: соціально-філософський аспект: дис... канд. філос. наук: 09.00.03 / Південноукраїнський держ. педагогічний ун-т (м. Одеса) ім. К. Д. Ушинського.  О., 2005.

3.        Виступ Міністра освіти і науки Вакарчука І. О. на розширеному засіданні Кабінету Міністрів України під час розгляду питання «Про сучасний стан вищої школи, актуальні проблеми розвитку галузі та шляхи їх вирішення» [Електронний ресурс] / Вакарчук І. О. Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/main.php? query=newstmp/2009_1/23_09/2/. Назва з екрану.

4.        Рижко Л. В. Науковий простір: проблеми формування та трансформації (філософсько-праксеологічний аспект) : дис... д-ра філос. наук: 09.00.09 / Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М.Доброва НАН України. К., 2006. 456 арк. Бібліогр.: арк. 425456.