УДК 378
Л. П. Морозова,
Вінницький національний аграрний університет (м. Вінниця)
Мета дослідження – вивчення змісту гуманізму та особливостей його історичного розвитку, а також сучасних механізмів гуманізації різних проявів суспільного життя в Україні.
На межі третього тисячоліття проблема гуманізму актуальна, як ніколи раніше, не тільки в національному, а й у загально планетарному плані. Першоджерелом розвитку будь-якого суспільства завжди був і є гуманізм, якій є ідеологією людини та її людяності.
Видатний італійський гуманіст Леонардо Бруні визначав гуманізм як «пізнання тих речей, які стосуються життя і звичаїв, які вдосконалюють та прикрашають людину». Головною є здатність людини робити вибір між добром і злом і слідувати добру [2, с. 127].
Гуманізм – це філософський і етико-соціологічний принцип відношення до людини як до вищої цінності. Як духовно-культурне явище гуманізм є головним змістом цивілізаційного процесу, в ході якого він проявляється у різноманітних якостях: етична норма, соціальний ідеал, духовна цінність, свобода волі, взаємодопомога і співробітництво, повага до прав і гідності особистості, рівність і рівноправність, справедливість, захист від зла і насилля. Термін «гуманізм» ввів у науковий обіг у 1808 році німецький педагог Ф. Нітхаммер, який вкладав у це слово вищу, самодостатню і самопізнавальну значимість людини і характеризував антилюдським все, що сприяє відчуженню людини і її самовідчуженню [3, с. 9].
Гуманізм розглядається сучасними науковцями як одна з фундаментальних характеристик суспільного буття та свідомості, певний напрямок мислення та діяльності, що орієнтується на благо всіх людей як найвищу цінність та вищий зміст життя при безумовній повазі до свободи кожної особистості .
Під гуманізмом, на думку В. М.Ярошенко, необхідно розуміти кардинальну зміну в саморозвитку суспільних відносин, пов’язаних з тим, що підставою для визначення дійсності стає не зовнішній світ, а розвинений суспільний суб’єкт [7, с. 4]. Гуманізм, визначають також як систему поглядів на людину як на найвищу цінність, що склалася історично, яка вважає благо людини критерієм суспільної оцінки, а принцип людяності – необхідною нормою відносин між людьми. У його основі – сукупність моральних цінностей і норм поведінки, що стверджує ставлення до людини як до «міри всіх речей».
Гуманізм – це світогляд, у центрі якого ідея людини як вища цінність і пріоритетна стосовно себе реальність у ряді всіх інших матеріальних і духовних цінностей. Гуманісти стверджують рівноправність людини як матеріально-духовної істоти стосовно іншої людини, природи, суспільства. Гуманізм виражає гідність особистості, її зовні відносну, але внутрішньо прогресуючу самостійність, самодостатність і рівноправність перед іншими реальностями. Гуманізм у вузькому розумінні – це світогляд, що визнає гідність кожної людини вищою цінністю всього людства. Це визначення припускає усвідомлене уявлення про гуманізм, яке доступне тому, хто схильний відчувати і мислити відповідним чином. Гуманізм у широкому контексті – це феномен культури, що стимулює загальний прогрес світової цивілізації. Синтез двох уявлень спричиняє розуміння гуманізму як відкритої системи, що динамічно розвивається: поглядів, уявлень, моральних принципів, що заперечують всі види нерівності між індивідом та суспільством; практичних дій, що реалізують цей принцип в економічній, політичній і юридичній сферах буття. При цьому одне положення в цій системі залишається незмінним – визнання людської гідності вищою цінністю світу. Російський культуролог Т. В.Панфілова характеризує поняття гуманізму як «історично обумовлену систему поглядів, що визнає людину самодостатньою цінністю, розглядає її як свідомий об’єкт своїх дій, розвиток якого за законами власної діяльності є необхідною умовою розвитку суспільства». У широкому розумінні під гуманізмом дослідники розуміють прагнення до людяності [1, с. 16].
Наведені визначення гуманізму дають можливість визначити основні характеристики зазначеного явища як в історичному розрізі, так і в суспільному житті на сучасному етапі. Кожний тип цивілізації відрізнявся від попереднього певним комплексом уявлень про гуманізм, відповідними засобами і механізмами реалізації гуманних відносин у соціальному житті. Зародження гуманізму, пов’язане з поняттями рівності, справедливості, честі, гідності, відбулося ще у первісному суспільстві. У Стародавніх Індії, Єгипті, Китаї, Греції, Римі виникають різні форми духовної культури, що розвиваються на професійній основі, у філософії формуються вчення про людину і її духовні якості, що і стало головним змістом гуманістичної ідеології і цивілізаційного процесу.
Важливою є тодішня ідея гуманізму – уявлення про людину як найвищу цінність, суб’єкта всіх основ людського життя, творця культури. В цих умовах перед людиною, яка вийшла з родоплемінних відносин, де вона усвідомлювала себе частиною цілісного родового колективу, постала проблема осмислення свого індивідуального «я».
У розвитку гуманізму особливу роль відіграють три історичних періоди – античність, епоха Відродження і капіталізму[6, с. 217].
В античній філософській спадщині можна виокремити декілька концептуальних положень, які в тій чи іншій мірі послужили основою для формування концепції гуманізму в подальшому. Перш за все, це положення про те, що людина може мати незалежні і самостійні судження, якими вона керується у своєму житті і, відповідно, людина може бути вище всіх загальноприйнятих правил, традицій, думок. Це переконання було сформовано софістами, які стверджували, що «людина є мірою всіх речей».
У період Середньовіччя гуманістичні погляди розроблялися в рамках релігійних вчень. В епоху Відродження гуманізм вперше формується як ідеологічно-синтетична концепція, що ґрунтується на розвитку всієї системи гуманітарного знання. Гуманізм стає ідейною основою всіх форм духовної культури. В епоху Відродження вперше висувається ідея людяності.
Конкретно-історичний підхід до різних аспектів марксистського вчення дозволив зробити висновок стосовно гуманістичного потенціалу марксизму: саме гуманістичні мотиви марксистського вчення можуть зв’язати його з сучасністю, актуалізуючи певні ідеї і положення; головна вада гуманізму Маркса полягала в його самообмеженні вузькими класовими рамками; марксистська концепція гуманізму в якійсь мірі продовжила і розвинула гуманістичну тенденцію в еволюції соціального знання, одночасно деформуючи її, однобокість і тоталітаризм деяких постмарксистських світоглядно-методологічних установок сприяли подальшому перекрученню вказаної тенденції, перетворенню її у псевдогуманістичну [5, с. 11]. Марксизм багато в чому залишився під впливом класичної філософії, з її прагненням побудувати універсальні, всеохоплюючі системи [8, с. 309].
У сталінський період «пролетарський гуманізм» ґрунтується на насильстві над особистістю, нещадній боротьбі з опозиційними верствами населення буцімто за побудову безкласового суспільства. У цьому випадку ортодоксальні марксисти намагались обґрунтувати досягнення начебто людських відносин шляхом запеклої боротьби, жорстокості і ненависті [8, с. 235].
«Новий гуманізм», характерний для другої половини ХХ століття, складає систему заперечень тоталітаристського, антидемократичного режиму, в якому б конкретному соціально-політичному вигляді він не існував. У 50-ті роки в європейській соціально-філософській думці виразно простежуються два напрями гуманістичної орієнтації. Один з них пов’язаний з осмисленням людської долі у світлі можливостей і перспектив соціального поступу. Другий концентрує увагу на сучасних проблемах буття людини. Саме тоді виникають і активно впроваджуються різні соціальні проекти гуманізації людських стосунків на виробництві, у повсякденному спілкуванні. Показовою є концепція «якості життя» та «гуманістичного комунітаризму» (Е. Фромм). Широко розповсюджується екзистенціалістські проекти гуманізму: песимістичний (М. Гайдеґґер, Ж.-П.Сартр, А. Камю) і оптимістичний – «позитивний екзистенціалізм» (Л. Тренс, М. Поланті, Р. Мей, Д. Гелбрун) [8, с. 65].
На початку ХХІ століття проблема гуманізму стає особливо актуальною. Весь світ переживає дуже складний, відповідальний момент. З одного боку, гуманізм XVІІ –ХХ століть потребує переосмислення та адаптації до нових історичних умов. З іншого боку, суспільні трансформації, які відбуваються у межах сучасної цивілізації і є ознакою переходу від індустріальних до постіндустріальних суспільств, до нової якості, ведуть до зростання потенціалу не тільки суспільств, але і окремої людини. Індивідуалізація сучасної цивілізації може вести як до гуманізації людства, так і до дестабілізації світу .
Світ за останні півстоліття так змінився, що деякі соціально-культурні, політичні, естетичні, правові, економічні ідеали в цілому і гуманізму зокрема необхідно переглядати, уточнювати, особливо у зв’язку із загальною перебудовою світових економічних, політичних, військових, інформаційних відносин. Ідеали і принципи гуманізму будуть уточнюватись на принципах об’єктивного і реалістичного аналізу сучасної людини, її економічного, політичного, культурного і соціального світу.
У сьогоденні сучасний гуманізм визначають як світоглядну позицію, що базується на переконаннях:
¾ у наявності в людини, як представника людського роду, невичерпних можливостей особистісного розвитку, розгортання її активності – в таких напрямках, як цілепокладання волі, ініціативи, творчості;
¾ у тому, що вказані можливості можуть бути реалізовані кожним індивідом – за умови надання йому потрібної соціальної підтримки.
Історичний розвиток суспільства засвідчив, що у суспільні відносини людство намагалося внести зміни і удосконалити їх, прагнуло до їх гармонізації. Створюючи ідеал особистості, людство передбачало розвиток у ній фізичної досконалості, високих моральних якостей та розвинутої естетичної свідомості. У повчаннях і творчості мудреців, філософів, істориків цей ідеал набирав різного словесного вираження, але зміст залишався один – людяність [4, с. 290].
Відомо, що кожний історичний етап людської цивілізації висуває свою мету і завдання, вимагаючи розробки відповідних шляхів їх реалізації.
Гуманістичний потенціал суспільства – це сукупність можливостей, які містяться у відповідних умовах для найбільш повного вияву на даному етапі розвитку самої сутності людини. Тільки в суспільстві і через суспільство людина може реалізувати свою сутність, своє призначення, свою мету.
Провідні вітчизняні філософи зазначають, що Україна повинна більш швидко йти шляхом розбудови суспільства, в якому гуманістичні ідеали мають посідати домінуюче місце в системі людських орієнтирів, а принципи гуманізму, людяності, поваги до особистості та її гідності стануть безумовними імперативами, нормами як офіційної політики, так і повсякденного життя. Визначальне кредо нашої гуманітарної політики, її світоглядний принцип – визначення людини вищою цінністю суспільства, а турботу про неї – головною функцією держави [8, с. 418].
Методологічну основу гуманізації різних сфер життєдіяльності сучасного українського суспільства складає концепція «сталого людського розвитку» та теорія «людиноцентризму».
ВИСНОВКИ
Аналіз особливостей багатовікової трансформації гуманістичної тенденції розвитку суспільства дозволяє зробити висновок про її універсальність та актуальність на всіх історичних етапах стосовно утвердження загальнолюдських цінностей заради суспільного прогресу. Діалектика соціального розвитку переконує, що кожне суспільство має як гуманні, так і антигуманні риси. У різних історичних умовах переважає або один, або інший напрямок розвитку.
Гуманізм – це система поглядів на людину як найвищу цінність, що характеризується такими ознаками:
¾ повага до свободи та гідності кожної людини;
¾ врахування інтересів, потреб та індивідуальних особливостей кожної людини;
¾ благополуччя людини;
¾ турбота про щастя людини;
¾ надання людям рівних можливостей для розвитку;
¾ самовдосконалення особистості;
¾ високоморальні відносини між людьми.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бітаєв В. А. Естетичне виховання і гуманізація особи. – К.: ДАКККіМ, 2003. – 232 с.
2. Брагина Л. М. Итальянский гуманизм. Этические учения XIV–XV веков. – М.: Высшая школа, 1977. – 254 с.
3. Вершинина Е. М. Непрерывное воспитание и гуманизация в системе образования – суть социально-экономического и духовного возрождения общества: Концепция. – Х.: Регион-информ, 2004. – 430 с.
4. Гивишвили Г. В. Феномен гуманизма. – М., 2001. – 400 с.
5. Губерський Л. В., Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Культура. Ідеологія. Особистість: Методолого- світоглядний аналіз. – К.: Знання України, 2002. – 580 с.
6. Гуманізм і духовність / Під ред. Й. М. Гаха. – Івано-Франківськ: ІМЕ, 2002. – 364 с.
7. Федорова Т. Д. Гуманизм как проблема философии (в онто- метафизических и гносеологических контекстах). – Саратов: СЮИ МВД России, 2000. – 156 с.
8. Андрущенко В. П., Губернський Л. В., Михальченко М. І. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія. – К.: Ґенеза, 2006. – 656 с.