УДК 168.522
В. Л. Петрушенко,
Національний університет «Львівська політехніка» (м. Львів)
З подання К. Ясперса, у науковому товаристві поширилась та отримала схвалення думка про три можливі оцінки ролі техніки в сучасному суспільному поступі – позитивну, негативну та нейтральну. Саме остання, на думку філософа та його прихильників, вважається найбільш виваженою: згідно з нею, техніка власне не є ні виключно позитивним, ні негативним явищем. В той чи інший бік її схиляють люди. Такий підхід може бути цілком виправдано застосований і до оцінок науки, адже в історії європейської культури майже архетиповою постає ситуація, коли знання використовуються позитивно або негативно виключно внаслідок моральної чи життєво-смислової позиції людини.
Проте до такої, нібито очевидно виправданої і навіть бездоганної оцінної концепції можна висловити резонні зауваження. Думаю, що не може бути сумніву в тому, що «нейтральність» техніки (як і знання) може бути лише умовною: всі чудово розуміють, що техніка може бути більшою або меншою мірою безпечною; наприклад, існують дуже небезпечні технічні пристрої та технології, відносно яких навряд чи може бути виправданою теза про їх нейтральність; перед людиною стоїть завдання зробити таку техніку максимально безпечною, тобто нейтральною. І, знову ж, це можна перенести й на знання, в тому числі й наукові: навряд чи можна вважати нейтральними та цілком безпечними знання про технології виготовлення вибухових пристроїв, що їх сьогодні можна знайти в мережах Інтернету. Так само, навряд чи можна вважати цілком нейтральними знання, що несуть в собі агресію, спрямовану проти окремих людей, націй, соціальних інститутів. Навряд чи можна утриматись від припущення, що читання творів А. Гітлера чи Ф. Ніцше не є цілком безпечним і корисним для юних душ.
Чи випливає із таких міркувань висновок про необхідність сепарації чи обмеження знань, їх поширення, доступності? Навряд чи, адже вдумливе ставлення до історичного досвіду людства свідчить про те, що людину не можна приборкати ніякими засобами: ні насиллям, ні заохоченням, ні ублажанням, ні геноцидом чи соціоцидом, тому будь-які не виправдані обмеження можуть привести до наслідків, прямо протилежних бажаним. Внаслідок того в розмовах про науково-технічний поступ варто враховувати значно глибші й серйозніші коріння цього явища, ніж просте пов’язування його із бажанням людини панувати над природою чи збільшувати ефективність своїх дій. Тут йдеться про органічні зв’язки науково-технічної діяльності із засадами людської екзистенції.
Якщо ми визнаємо, що власне людська діяльність не є прямим продовженням природно-космічних процесів, що вона є усвідомленою, тобто унормованою, доцільною, регламентованою та контрольованою, то в такому випадку вона окреслюється перед нами, як певний план, проект, схема або алгоритм. У відношенні до генетично наданих програм вона постає штучною в кількох відношеннях: (а) вона здійснюється засобами та у сфері артефактів; (б) вона долає вроджені інстинкти, задаючи схеми виконання дій та із такими предметами, що далеко виходять за межі потреб виживання або пристосування. На місце реактивним чи рефлекторним діям приходять дії осмислені та заплановані, тобто приходять вміння, мистецкість. Ці явища давні греки називали словом «техне». Такого роду засади діяльної активності проявлялись як у матеріально-практичних сферах життєдіяльності, так і в інтелектуальній та духовній сферах. Коли, наприклад, Фалес Мілетський почав не просто щось стверджувати, а доводити свої твердження, це свідчило про початок роботи на «екрані свідомості», тобто роботи із вдосконалення самих форм інтелектуальної діяльності; це було «інтелектуальне техне», що, врешті, породило науку. Чи можна утримати людину на дистанції від застосування «техне» в своїй життєдіяльності? Напевне, принципово не можна: сама екзистенція, вихід за всі та всілякі межі в поєднанні із феноменами «закинутості» у світ, свободи та універсальності можливий не тому, що тут спрацювала деяка генетична програма (хоча вона спрацьовує на рівні народження та існування живого людського організму із притаманними йому здібностями та властивостями), а тому, що людина «випала», «виламалась» із генетичної детермінації, зробивши «техне» (матеріальне та інтелектуальне) своєю «головною конструкцією».
Саме тому було би безглуздим розгортати боротьбу проти техніки та технічності в найширшому, антропологічному значенні цих слів, оскільки це було би рівнозначним розгортанню боротьби проти засад людської екзистенції. Але варто – саме внаслідок мовленого – усвідомити вагу та ціну людського вибору як в морально-етичному, так і в ширшому – загально-гуманістичному планах. На місце заспокійливим міркуванням про нейтральність техніки і знань варто висунути тезу про необхідність свідомої роботи, спрямованої до їх максимальної нейтралізації або гуманізації. Ясно, що цим ми не зможемо блокувати намірів тих людей, що схочуть повернути науку й техніку проти людства, проти живих індивідів, проти культури та культурних цінностей. Але ми й не дамо їм можливості будь-коли та задля будь-яких намірів використовувати науково-технічні досягнення. Окрім того, надзвичайно важливу роль у будь-яких соціальних процесах відіграють панівні тенденції в стані та атмосфері громадської думки та духовного життя суспільства: народна мудрість та педагогічний досвід засвідчують, що там, де панує порядність, непорядність стає майже неможливою.
Саме у світлі цих тверджень, як мені здається, ми маємо оцінювати прагнення багатьох керівників сучасної освіти, яким не притаманне належне проникнення в засади людської науково-технічної діяльності, суттєво звузити, а то й викорінити гуманістику із сучасної освіти: вони навіть не відчувають, що при тому намагаються спиляти.