УДК 378
Т. І. Радзиняк,
Чернівецький національний університет (м. Чернівці)
Сьогодні освіта відіграє значну роль у житті людини, охоплюючи великий проміжок часу у формуванні особистості. Вона є одним із найважливіших способів передачі наукового знання та його пристосування до масової свідомості. Через освіту передається також той набір духовно-моральних ідеалів і цінностей, які зберігаються в національних культурах.
Останнім часом більшість науковців і педагогів говорять про кризу системи освіти, головну причину якої пов’язують з тим, що освіта втратила свій ціннісний аспект, що вона не має гуманістичного підтексту. На потребі гуманізації та гуманітаризації освіти й освітнього процесу сьогодні одностайно наполягають як представники науки, так і працівники освіти.
Дегуманізаційні процеси в освітній галузі вбачають нині предусім в її «перетворенні на інструментальну категорію індустріальних і ринкових відносин», втратою гуманістичного смислу освіти, внаслідок чого вона перетворюється на «утилітарне засвоєння вузького спектру професійних знань і навичок» [2, с. 153], що є характерним як для розвинутих країн, так і для країн, які розвиваються.
Сьогодні спостерігається, на жаль, однобічна, здебільшого з боку інтеліґенції, гуманістична стурбованість кризою освіти. В Україні вона виражається не лише в занепокоєнні наявним станом, а й тривогою за майбутню перспективу і долю країни. Як зазначає О. Кубальський, «дегуманізація освіти є, разом з тим, і дегуманізацією суспільства, його інституцій. Цей процес підриває національну безпеку, перспективи соціального прогресу, звужує горизонти демократії та нівелює її цінності, перетворюючи життя людини у функціонування в бездуховному техносоціумі» [2, с. 154]. Небезпека дегуманізованої освіти полягає у тому, що вона неявно може стати чинником соціальної нестабільності, або ж механізмом інтеграції людей в антигуманне чи псевдогуманне суспільство, риси якого проглядаються в сучасній Україні.
Ситуація, в якій сьогодні опинилась освіта, є до певної міри наслідком протистояння природничо-наукового та гуманітарного знання, започаткованого ще у ХVІІІ столітті та відчутного ще й нині. Основою такого культурного протистояння була віра у здатність науки дати остаточну відповідь на всі питання та розв’язати всі проблеми людства. У зв’язку з цим гуманітарні науки залишалися завжди лише суб’єктивним знанням, яке не здатне було створити об’єктивної картини світу, а тому й не заслуговувало на таку увагу, яка приділялася циклу природничих наук.
Подолання такої однобічності відбувається дуже невпевнено упродовж тривалого часу, залишаючись незавершеним і на початку ХХІ століття. Серед основних причин такого стану речей – не тільки вади системи освіти, а й відсутність фундаментальних досліджень у сфері філософії та методології науки, які покликані запропонувати найбільш ефективні шляхи розв’язання цієї проблеми на теоретичному рівні.
Складником і засобом досягнення загального процесу гуманізації, спрямованого на долучення до гуманітарної культури як до цілісного феномену, є ідея гуманітаризації освіти. Узагальнюючи численні визначення, можна дійти висновку, що під гуманітаризацією освіти слід розуміти індивідуальне самовизначення особистості, розвиток її самосвідомості, самоосвіти задля наступної самореалізації в особистісному та професійному планах. Гуманітаризація освіти, як зазначає М. Назарова, є водночас наслідком, причиною, чинником і завданням гуманізації життя суспільства, відповіддю на запити техносфери [див.: 3, с. 3]. Головним завданням, яке ставиться перед гуманітаризацією освіти, є взаємозбагачення та взаємодоповнення знань з окремих предметів, що має посприяти створенню єдиного образу світу. Така освіта повинна бути спрямована на розвиток глибоких і дійових знань, мисленнєвих операцій, досвіду творчої діяльності.
Сьогодні освітянам пропонуються два шляхи розв’язання проблеми гуманізації та гуманітаризації освіти. Перший – суто механічний, екстенсивний, який зводиться винятково до включення у навчальні плани і програми більшої кількості гуманітарних і суспільно-політичних предметів. Цей шлях обрали більшість вищих навчальних закладів України, а також пострадянських країн. Інший шлях, який, на нашу думку, є більш плідним, передбачає істотні зміни в самому процесі викладання. Досі це було вивчення систем законів, принципів, формул, основних тверджень, хронології подій і т.д., з якого у процесі викладання фактично зникала людина (більшою мірою, звісно, це стосується природничих і технічних наук, хоча досить часто це притаманне і соціо-гуманітарним наукам). Однак будь-яка наука, і про це не слід забувати, є історією злетів людського генія, трагедією помилок і оман, результатом суперництва та співпраці. Тому важливим є не лише донесення до суб’єкта навчального процесу головних результатів науки, а й можливість розкрити значення людини в її творенні, а також значення науки у житті людини.
Гуманітаризація передбачає зміну логіки самого навчального процесу, оскільки у ньому взаємодіють «живі люди, яких смисли освіти звели разом. ... У цьому контексті навчальний процес повинен бути не метою, а приводом і умовою взаємодії безпосередніх учасників педагогічного процесу...» [5, 14]. Гуманітаризація – це перш за все діалогізація освіти. Лише у такому випадку освіта буде виконувати своє основне завдання – пристосування до культури, ажде, як вважав М. Бахтін, пристосуватися до культури – означає вступити у діалог соціальних мов і на основі цього зуміти сказати своє слово.
У процесі освіти людина не лише збагачується знаннями, вона повинна отримати можливість проявити все те, що закладено в ній природою, усвідомити себе як особистість і своє місце в культурі, до якої вона належить. Як зазначав Я. Коменський, недостатнім є розуміння першорядності розвитку інтелекту, слід пам’ятати, що він неможливий (як і весь духовний розвиток) лише за рахунок привнесення чого-небудь ззовні. З огляду на це, умови виховання повинні мати свободу, яка від початку притаманна людині.
Отже, під гуманізацією освіти слід розуміти створення соціально-ціннісної та морально-психологічної основи для стосунків між суб’єктами педагогічного процесу, здатної забезпечити становлення особистості того, хто навчається, де критерієм повинна бути міра індивідуального самовизначення. Відновити гуманістичну сутність освіти через її гуманізацію та гуманітаризацію, тобто повернути втрачене за допомогою втраченого, на чому наголошують українські науковці, стало тим надзавданням, яке неминуче постало перед вищою школою, загостривши проблему пріоритетів, яка з часом звузилася до невиправданої альтернативи: або вузька спеціалізація, що стає формою захисту галузевих потреб, або професіоналізм, який ґрунтується на високих духовних вимірах і забезпечує повноцінне функціювання людини в культурі [див.: 1, с. 4-5].
Аналізуючи сучасний стан освіти в Україні, В. Андрущенко звертає увагу на два основні аспекти, врахування яких прискорить гуманізацію вищої технічної (куди він відносить і природничо-наукову галузь) і гуманітарної освіти. Перший – це забезпечення людиноцентризму дисциплін природничо-технічного профілю. Їх зміст має бути перебудований у такому контексті, щоб у процесі підготовки фахівця високої техніко-технологічної якості водночас формувалися гуманістичний світогляд і культура, моральні та естетичні цінності, любов до Батьківщини і повага до народів і культур світу. Техніко-технологічний екстремізм, сформований епохою науково-технічного поступу, має поступитися місцем гуманістичному світогляду. Не людина для техніки, а навпаки – техніка для людини, таким має стати лейтмотив природничо-технічної освіти в сучасному глобалізаційному суспільстві.
Другий аспект стосується дисциплін гуманітарного профілю. На жаль, відзначає В. Андрущенко, незважаючи на затвердження колегією Міносвіти концепції гуманітарної освіти, колишнього монометодологізму поки що не подолано. Ідеал відкритого демократичного суспільства, справжніх, істинних прав і свобод людини для багатьох освітян у межах колишньої методологічної та світоглядної парадигми залишається недосяжним, оскільки для його досягнення немає ні сил, ні можливостей. Нові ж підходи освоюються надто повільно. Причиною цього вчений вважає страх перед висловленням самостійної думки, намагання втекти від неї, «заховатись у натовпі». Ця своєрідна екзистенційна ситуація «втечі від свободи» обертається втечею від людини, від себе, від людських цінностей. Повернення до них – нагальна вимога гуманізації освіти у глобалізаційному суспільстві, причому не лише природничої та технічної, а й гуманітарної [див.: 4].
ВИСНОВКИ
У межах гуманістичної стратегії освітні цілі повинні формулюватися «від людини», яка розглядається не як засіб, а як головна мета освіти. Основним завданням у такому випадку є не переформатування того, що дане людині від природи, а виявлення її здібностей і задатків, креативного потенціалу, а також створення максимально сприятливих умов для його актуалізації. Гуманістичний розвиток освіти передбачає підсилення закладених у ній гуманістичних традицій та ідеалів, що стане істотним поштовхом до виходу з означеної кризи та до всебічного розвитку суспільства.
ЛІТЕРАТУРА
1. Буяльська Т. Б. Гуманізація освіти – вичерпане гасло чи (не)виконане завдання? / Т. Б. Буяльська // Освіта. – 2006. ─ № 26 ─ 27. ─ С. 4 – 5.
2. Кубальський О. Н. Освіта та наука як фактори соціального розвитку суспільства/ О. Н. Кубальський В. М. Підвойний // Вестник ХГТУ. ─ 2001. ─ № 2 (11). ─ С.153 ─ 156.
3. Назарова М. А. Гуманизация общества и гуманитаризация естественно-научнго образования в условиях информационно-коммуникативной культуры: автореф.дис. на соиск. уч.степени канд. философ. наук: спец. 09.00.11 «Социальная философия» / М. А. Назарова. ─ Новосибирск, 2007. ─ 20 с.
4. Розумний А. Вища освіта в контексті глобалізації / А. Розумний // Дзеркало тижня. – 2002. – 26 січня – 1 лютого.
5. Сенько Ю. В. Учебный процесс: сотворчество педагога и учащегося / Ю. В. Сенько // Педагогика. – 1997. ─ № 3. – С.40 ─ 45.