Одеський національний політехнічний університет (м. Одеса)
В економічній структурі саме ринкової економіки проходить зрушення від первісної ролі власності на землю та машини до власності на знання і інформацію. І тенденція розглядати знання як капітал набирає силу.
Освітянська система виступає центром відтворення соціальних структур і цінностей, але разом з тим, це – природне джерело змін.
В кінці ХХ ст. стала складатися нова освітянська парадигма, яка характеризується не стільки породженням ще одного засобу виживання та розвитку людини, скільки корінним переглядом самих підвалин людського буття та мислення.
Нова освітянська парадигма полягає насамперед у новому засобі буття людини в культурі. Це означає, що освіта належить культурі і може бути адекватно зрозумілою тільки з культурологічних позицій, зокрема, підходу до освіти як соціальної цінності.
З усіх цінностей освіта виступає як універсальна крізна цінність, у своїй структурі вона формує цілу ієрархію цінностей, які пронизують як інтегруючі, так і диференціюючи функції соціального оновлення суспільства.
Освіта не тільки генерує модальні цінності та національні ідеї, виступає їх транслятором, але також є самоцінністю, провідним складовим елементом у системі керування цінностями, завдає тон соціуму, індивідуумам у виборі та ранжируванні пріоритетності тих чи інших ціннісних орієнтацій та установок.
Цінності освіти діють на кожному етапі розвитку як моральні імперативи. Але вони не є законами педагогічної діяльності, а лише підставами для її самоорганізації та саморозвитку. Вони – узагальнені уявлення про бажане і соціально необхідне для суспільства.
Цінності освіти неможливо встановити авторитарним шляхом, вони еволюціонують разом з розвитком змісту та технологій освіти, разом зі зміною соціокультурного середовища і трансформацією суспільства [2, c.91]. Але ж змінюючись та уточнюючись, вони не змінюються у своїй глибинній суті і глобальному вимірі, тому що орієнтуються на людину. Людина як носій цінностей вибудовує їх в системі та використовує в якості критеріїв практики чи міри співвідношення з цілями діяльності. А у синтезі їх загальнолюдських, національно-культурних і конкретних соціокультурних форм цінності виявляються зв’язаними зі змістом та стандартами освіти.
Приймати освітянські цінності як значущі учні можуть тільки в ситуації емоційного благополуччя. Тобто, цінності, котрі несе в собі освіта, сприймаються учнями через особистість викладача в умовах позитивного оцінювання.
В сучасній психології особистість розглядається як організація цінностей, де у центрі такої функціональної єдності є самооцінка. Викладач як носій цінностей освіти може зробити ці цінності здобутком учнів, якщо буде корегувати їх самооцінку. В цьому і є психологічний аспект формування ціннісних орієнтацій у системі освіти.
Зміст освітянських цінностей визначається педагогічною позицією, в котрій можливо виділити, в якості основних компонентів, відношення до свого «Я», діяльності та особи, яку навчають. Сукупність саме цих відношень визначає рівень майстерності вчителя.
Сприймання себе як цінності, педагогічної діяльності як цінності, учнів як партнерів за співтворчістю стимулює процес особистого і фахового росту. Саме сприймання себе як цінності сприяє відчуттю особистої автономії, що стимулює переоцінку власних цінностей. Виникає переживання причетності до загальнолюдських цінностей, єднання особистого «Я» зі світом людей. На цій стадії людина може стати не тільки споживачем загальнолюдських цінностей, але і їх творцем.
Діяльність системи освіти, змістовний аспект якої включає усвідомлення особистістю механізмів рефлексії та придбання вмінь, навичок рефлексивного мислення й поведінки, можна назвати процесом, в якому цінністю освіти є творчість. А рішення проблеми розвитку творчих здібностей особистості знаходиться в області як наукових розробок методичного інструментарія (засобів, методів, технологій і т. п.), так і в сфері побудови на їх засадах програм, які направлені на включення та культивування результатів дослідження в практиці освіти. Змістовно-смисловий аспект цих розробок залежить від філософсько-психологічних установок, які знаходяться в основі методологічних концепцій [2, c. 92].
Одним з принципів реалізації Державної національної програми «Освіта» (Україна – ХХ1 століття) є гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, у найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх проблем. Згідно цього принципу, на сучасному етапі розвитку освіти відбувається перехід до особистісно-зорієнтованого навчання, мета якого – створення максимально сприятливих умов для розвитку і саморозвитку особистості учня, виявлення та активного використання його індивідуальних особливостей у навчальній діяльності. Особистісне-зорієнтованим навчанням передбачається розв’язання таких проблем:
¾ створення «суб’єктно-суб’єктних» стосунків між учителем та учнем;
¾ запровадження педагогіки співпраці, співдружності, діалогу;
¾ створення умов для самостійної роботи учнів з вивчення навчального матеріалу;
¾ створення умов для роботи з дітьми з різним рівнем розумових здібностей та індивідуальними ритмами розвитку.
Разом з тим, треба відмітити, що перехід до нового етапу освіти передбачає насамперед відробки концепції усвідомлення інноваційних підходів, методологічних принципів постнеокласичної науки, методики активізації освіти, створення ряду організаційних заходів. Ціллю цього стану стає не навчання, а освіта, формування особистості, «людини культурної», яка володіє необхідним для інформаційної цивілізації духовним потенціалом. Навчання застосовується на освіті, а не навпаки. Поряд з цим, система освіти повинна надати можливість кожній людині реалізувати себе професійно відповідно його інтересам, здібностям та особистим якостям.
В контексті нової філософії освіти особистість предстає суб’єктом творчої діалогічної взаємодії людства. Звідси педагогічна діяльність, культура, наука спрямовуються на формування світоглядно-творчих орієнтацій, підготовку інтелектуально розвинутих, конкурентно здібних фахівців міжнародного рівня. Все це зобов’язує застосовувати в освітянській практиці ідеї діалогу культур. Діалог культур cтверджується як філософсько-гуманістична традиція та методологічний принцип інноваційних освітянських технологій [1, c. 165].
І хоча інновації супроводжують суспільство з самого початку його народження (як педагогічна категорія), це поняття відносно нове. Поняття «педагогічна інновація» включає в себе як нові ідеї, так і ті, які були набуті педагогічною теорією або практикою, стали предметом впровадження в навчально-виховну систему з метою її подальшого розвитку і ефективного функціонування. Застосування інновацій веде до інтенсифікації інтелектуально-пізнавальної діяльності учнів, переорієнтує викладачів на особисту працю з ними. Сьогодні у системі засобів оптимізації навчання значна роль належить бажанню формувати пізнавальні інтереси учнів. Наявність пізнавальних інтересів в учнів сприяє росту їх активності на заняттях, якості знань, формуванню позитивних мотивів навчання, що в сукупності й викликає підвищення ефективності процесу навчання. В цьому випадку пізнавальні інтереси учнів будуть виступати в учбовому процесі метою навчання, засобом в руках вчителя, як мотив діяльності особи, яка навчається, як наслідок навчання. Але слід ураховувати, що в процесі навчання змінюється і об’єкт інтересу учнів. Спочатку це факти, досліди, явища, закони; потім – можливість їх пояснення; і далі – глибоке їх тлумачення і теоретичне узагальнення на основі провідних теоретичних ідей, що приводить до розуміння картини світу. Але усвідомлення себе – це і є формування свідомості, тобто самосвідомість становить основу можливостей або свідомого ставлення до світу і людини взагалі.
Звісно, що національна самосвідомість складається навколо усвідомлення причетності людини до роду і соціальної групи, існуючих як факт існування певної культурної системи. Історія засвідчує: національність у свідомості – це виявлення часового модусу буття людини жити не тільки тепер, у дану мить, а й завтра – у перспективі. Тобто, національне усвідомлення – це раціональне, інтелектуальне прагнення передбачити перспективи життя народу у системі його самозбереження. Тому поняття української перспективи адекватне національній самосвідомості народу [4, c. 60].
Звідси, актуальним завданням різних навчальних дисциплін у школі сьогодні є виховання культури системного мислення, перехід до самостійності в процесі навчання. Людина відчуває необхідність у самосвідомості в результаті впливу середовища, в якому вона живе, взаємозв’язки з оточуючим світом, які ставлять підвищенні вимоги до вдосконалення її інтелектуального розвитку. Потреба в самоосвіті характеризується фазністю свого розвитку: виникненням, насиченням та її задоволенням, а також певною циклічністю у своєму задоволенні. Однак, задоволена потреба у самоосвіті не приводить людину до пасивності, а викликає збудження нових потреб: пізнання одного питання переконує у пізнанні іншого [3, c. 55]. Потреба в самоосвіті й потреба у знаннях за своєю природою мають багато спільного. Вони обидві виражаються в тому, що людина відчуває потребу в пізнанні для свого нормального існування і розвитку. Задоволення цих потреб відбувається, як звісно, лише шляхом набуття знань та їх застосування.
Все це, таким чином, обумовлює зміст освіти, який повинен задовольняти слідуючим потребам:
¾ різнобічність;
¾ орієнтація на розвиток усіх здібностей учня;
¾ науковий напрямок освіти;
¾ використання у навчанні останніх досліджень науки;
¾ прохідний характер навчальних програм;
¾ гнучкість і варіативність компонентів змісту навчання, можливість їх поєднання в різній послідовності в залежності від задач навчання та бажання учнів;
¾ орієнтація учнів на різні форми самоосвіти;
¾ орієнтація змісту освіти на виконання соціального замовлення сучасного суспільства та урахування основних тенденцій розвитку суспільства.
І наприкінці треба відзначити, що тільки та людина, яка вільно, активно та критично мислить, може об’єктивно оцінити події, зробити вірні висновки, досягти успіхів у різноманітних сферах діяльності. «Школа сама по собі є не що інше, як відомий період життя неповнолітньої людини, якій потім належить стати громадянином своєї землі і взяти на себе відомі обов’язки щодо громадянського суспільства і держави. Із цього періоду життя вона переходить в інший, коли вона повинна приєднатися до спільної діяльності, знайти своє місце в суспільному житті, самій відповідати за свої вчинки і самій відстоювати своє право на життя, самій вносити долю добра у спільну касу» [6, c. 161]. І саме організація особистісне - зорієнтованого підходу має бути спрямована на розвиток самостійного критичного мислення.
Це узагальнено й систематизовано у Концепції 12-річної загальної середньої освіти: «Сучасний загальноосвітній навчальний заклад має забезпечити умови для інтелектуального, соціального, морального і фізичного виховання громадянина – патріота, а в стратегічному плані – закласти фундамент для формування демократичного суспільства, яке визнає освіченість, вихованість, культуру найвищою цінністю, незмінними чинниками переходу України до сталого людського розвитку» [5, c. 11].
ЛІТЕРАТУРА
1. Басин Э. А., Скиданова В. А. О философско-методологических основаниях современных форм образования. // Наукове пізнання: методологія та технологія. – 2002. – № 10.
2. Басин Э. А., Скиданова В. А. Ценности образования и развитие личности. // Людина: становлення та розвиток. Філософські пошуки. — Львів – Одеса, 1997.
3. Буряк В. Формування у школярів потреби в самоосвіті // Рідна школа. – 2000. – № 9.
4. Гуменюк Г. Національна самосвідомість школярів та перспективи її розвитку // Рідна школа. – 1999. – № 2.
5. Концепція 12-річної загальної середньої освіти (проект) // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. – 2000. – № 21.
6. Стоюнин В. Я. Избранные педагогические сочинения. – М., 1991.