УДК 167/168:001
А. І. Теклюк,
Вінницький національний технічний університет (м. Вінниця)
Основою наукового осягнення світу є людський розум, який здійснює узагальнення, класифікацію, пояснення величезного масиву інформації, що отримує людина про світ із різноманітних джерел. Стандарти цих пояснень були далеко неоднакові в різні часи людської історії, вони зазнавали суттєвих змін під впливом численних факторів.
Трансформація наукової парадигми в наш час — це передусім зміна стандартів, формату наукової раціональності. На сьогодні в середовищі філософів, що займаються проблематикою філософії науки, домінуючою є позиція, що раціональність історично мінлива (на початку ХХ ст. і в його середині ситуація була значно інша, особливо це помітно на прикладі самих науковців, світового наукового співтовариства).
Має слушність і позиція тих дослідників, які говорили про незмінність раціональності, до певної міри вони теж праві, оскільки протягом історичних змін раціональності спостерігаються відповідні незмінні її елементи. Це, напевно, і робить можливим говорити і про раціональність античності, і середньовіччя та інших епох, про раціональність як єдиний феномен в його різновидах. Історичні типи раціональності доводять, що ті, які були історично раніше, вже не можуть відновити своє панівне становище в наступні часи. Певні елементи, ідеї повертаються до активного функціонування, але не більше.
Неадекватне наповнення конкретним змістом поняття раціональності та сповідування такого стану на практиці веде до криз людської культури, як в пізнавальному, так і в смисложиттєвих планах, криза певного типу чи виду раціональності зумовлюється тим, що конкретний набір принципів і правил, якими керується в своїй діяльності Розум (лінійність, редукціонізм, жорстка детерміністичність і т.п.), виявляється малоефективним в освоєнні світу, організації суспільного життя, перетворенні зовнішнього середовища і т. п.
Раціональність класичної науки, яка має в своїй основі математичне природознавство, сприймається як противага середньовіччю в цілому і християнству зокрема. Але без нього була б неможлива новоєвропейська наука. «Раціональний ірраціоналізм» християнства посприяв становленню новоєвропейської науки. Саме в лоні християнської думки постали ідеї прямолінійності часу, а за цим і руху, як такого, що стало основою нової фізики, а відтак і нового бачення світу загалом. Християнство привнесло ідею актуальної нескінченості в суспільну свідомість, а потім вона отримала своє належне місце в наукових побудовах. Окрім позитивних моментів християнського впливу, були і негативні. Ці моменти дуже істотні, оскільки вони визначили той негативний бік новоєвропейської науки, що сьогодні став головною мішенню критики науки. Мається на увазі установка, що людина - цар природи і має повне право використовувати її на власний розсуд, а наука — той засіб, який в цьому їй має допомогти. І ця наука є повністю відстороненою від суб'єктивності, вона лише холодно констатує те, що є і те, що відбувається.
Великі (широкомасштабні) кризи раціональності по своїй суті є кризами певного ставлення людини до навколишнього середовища, з іншого боку, відповідний тип раціональності визначає саме ставлення людини до навколишнього середовища. Найяскравіший негативний приклад новоєвропейського типу раціональності, що виріс, як було продемонстровано на засадах математичного природознавства — це екологічна криза. Вона породжена сучасною індустріальною цивілізацією, яка перетворила природу просто в матерію.
Пошук нової раціональності або пошук нової, суттєво відмінної від попередньої, наукової парадигми, по своїй суті, є пошуком нової «екологічної ніші» людини;
Пошук нової екологічної ніші для людини – це пошук нового типу енергозабезпечення, який неможливий на засадах старої раціональності, сучасна екологічна криза не може бути подолана, поки ми не знайдемо можливості зжити ту парадигму мислення, яка з'явилась в ХVІІ-ХVIIІ ст.
Сучасні парадигмальні зміни в науці є виявом:
¾ вичерпання можливостей певного ставлення до світу;
¾ вичерпання певних енергетичних запасів, на використання яких орієнтує стара парадигма.
Феномен нестабільності постає в якості визначального чинника в розумінні світу і людського суспільства, ідея нестабільності є визначальною рисою нової наукової парадигми, а відтак і нової наукової раціональності, яка надає можливість осягати нові пізнавальні горизонти, нові зрізи реальності, які характеризуються такими рисами як становлення, нелінійність, нестаціонарність, нестійкість. «Нестабільність виникає всюди – у фізичних, хімічних, біологічних, психологічних, соціальних, культурних, інформаційних, інтелектуальних, духовних середовищах, де стикаються й протиборствують рівноправні автономні співучасники суперництва…»[1], тому нехтувати нею не може ніхто, ні в якій сфері, якщо хоче отримувати адекватні результати.
Наукова парадигма, яка базується на ідеї нелінійності, намагається не тільки об’єднати природничо-науковий та гуманітарний компоненти культури, а й трансформувати наше розуміння універсальної ролі метамови, котра синтезує фундаментальні закони природознавства, філософії й синергетики [2]. Ідея нелінійності передбачає відсутність жорсткого (однозначного) детермінізму, що характерно для ідеї лінійності функціонування світу, яка лежить в основі раціональності класичної науки. Це особливо яскраво проявляється на прикладі науки Нового часу, передусім в класичній механіці. Принцип нелінійності в розумінні світу не відкидає й не заперечує здобутки класичної науки (вони власне перевірені часом та практикою), але вказує на межі застосування відповідних напрацювань науки на засадах лінійного підходу.
Лінійний підхід є неефективним при розгляді відкритих (напіввідкритих) складних систем, що здатні до самоорганізації та розвитку. Відкриті нелінійні системи еволюціонують під впливом не тільки флуктуацій, які виникають у зовнішньому середовищі, а й під впливом внутрішніх суперечностей, котрі спонтанно виникають у власних надрах системи [3]. Власне такий стан речей призводить до суттєвого збільшення факторів, що впливають на розвиток системи, а також унеможливлює встановлення однозначних причинно-наслідкових зв’язків. Це в свою чергу веде до того, що передбачення розвитку системи можуть бути зроблені лише на коротку перспективу та в спектрі кількох можливих ліній розвитку.
Гуманізм як ідейна течія виникає в часи становлення Новоєвропейської науки; як і наукова раціональність, він виявляє певну історичну мінливість. Певною мірою гуманізм був подібний до науки в своїх претензіях на однозначність та абсолютність. Зрештою, довгий час гуманізм, який виник в європейському середовищі, мав стосунок лише до представників європейської культури (варто згадати заборону використання кулеметів проти представників білої раси й те, як європейці в той же час використовували їх у війні з корінним населенням північної Африки). Сучасна наукова парадигма розуміє світ, як складну, хитку систему в якій людині хоча й відводиться важлива роль, але це вже не роль повновладного господаря, а роль одного з гравців. І коли гуманізм проголошує людину однією з найвищих цінностей, то сьогодні для збереження цієї цінності необхідно усвідомлювати важливість збереження інших складових системи (світу). Виходить, що людина має урівняти себе з різноманітними компонентами світу, докласти максимальних зусиль для їх збереження та існування, щоб залишитись вищою цінністю, головною метою.
ВИСНОВКИ
Наукова парадигма сучасної науки суттєво відрізняється від стандартів науковості, пояснення світу, що були сформовані в епоху Нового часу. Ключовими елементами цієї парадигми є ідея нестабільності, яка, в свою чергу, привносить ідею нелінійності в розуміння та опис світу. Для ефективного функціонування в теперішньому світі ідея гуманізму має бути переосмислена в світлі останніх трансформацій наукової парадигми та наукових даних.
ЛІТЕРАТУРА
1. Лук’янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури. – К.: ВІПОЛ, 2000. – С. 277.
2. Лук’янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. та ін. Світоглядні імплікації науки. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – С. 42.
3. Лук’янець В. С., Кравченко О. М., Озадовська Л. В. та ін. Світоглядні імплікації науки. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2004. – С. 51.